Уикипедия

Съзнание: Разлика между версии

Интерактивен преглед на историята
← По-стара редакцияПо-нова редакция →
Изтрито е съдържание Добавено е съдържание
ВизуаленУикитекст
м Премахнати редакции на 217.12.195.77 (б.), към версия на Gabby8228
Ред 63:
[[zh:意识]]
[[zh-min-nan:Ì-sek]]
** ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ
 
ЧАСТИНА 1. УКРАЇНСЬКА ПРАВОВА СВIДОМIСТЬ ЯК НАЦIOНАЛЬНА: НАЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ
 
ЗМІСТ
Вступ.
Розділ 1. Національна природа української правосвiдомостi
1.1. Джерела чинника національного в українськiй правовій свідомості
1.2. Національнi домiнанти в структурі і функціях української правової свідомості
Розділ 2. Роль національної самосвідомості у формуванні правової свідомості українських громадян (на приклді кримсько-татарського народуУкраїни)
2.1. Національні особливості становлення української правової свідомості
2.2. Українська національна самосвідомість: проблеми становлення та розвитку української правової свідомості.
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП.
Актуальність теми дослідження. Складна суспільно-політична ситуація, що перманентно та непрогнозовано змiнює вектори розвиткових тенденцiй України та українського права, гостро пiдкреслює необхідність формування правової держави і корінного розв’язання проблем національних і міжнаціональних відносин. Останнi вимагають підвищеної уваги влади, правової науки та практики до всіх проявів і шляхів розвитку національного початку, який, залежно від ступеня задовiльнення національних інтересів і потреб в системі суспільного розвитку, отримує в процесі еволюції різні контури, що полiфонiчно та рiзноджерельно впливають на правовий статус актуальних проблем українського правотворення.
Правова самосвідомість - закономірний результат в розвитку будь-якого народу, наслідок зростання національного, перш за все, особистiстогенного елементу у змісті правосвідомості. Правова самосвідомість істотно змінює відношення народу, нації до свого правового стану у взаємозв'язках з іншими народами, націями з погляду справедливості, моральності, гуманізму. Це, по суті, актуалізація національної правової самосвідомості, що як правова етнотрадицiя мiцно пов’язує сучасний та минулий досвiд правового нормотворення та правозастосування.
Історія правового розвитку України свiдчить, що її правовий розвиток достатньою мірою ніколи не забезпечувався. Відсутність зваженої політики за відношенням до націй завжди була характерна для національної політики держави як в імперський, радянський, так і в постсоціалістичний періоди.
При існуючій міжнаціональній напруженості в офіційній національній політиці центру до цих пір не вироблено жодного концептуального програмного документа зi стабілізації міжнаціональних відносин, в якому враховувалися б національні особливості правосвідомості рiзних верств населення, включаючи Крим, татарське населення. Цей чинник ніколи не враховувався в правовій сфері розвитку української нації: у правотворчому процесі, у правозастосовувальнiй практицi, у діяльності правоохоронних органів і в багатьох інших сферах юридичної практики.
Необхідний цілеспрямований, конструктивний, гнучкий, зважений підхід до вирішення національних проблем з урахуванням всіх об'єктивних і суб'єктивних причин, що впливають на їх характер і особливості. Адже правова стабілізація і координація національних і міжнаціональних відносин - це вельми складний процес, що вимагає урахування специфіки багатьох чинників, включаючи становлення і розвиток самобутності і своєрідності національного в правовій свідомості суспільства і індивідів, що склалася в національному правовому житті народів. Складна ситуація викликає необхідність ретельного аналізу національних особливостей в змісті української правової свідомості, вимагає істотного коректування національної політики, що проводиться, у сфері права, юридичної практики. Вказані обставини і продиктували необхідність вибору даної теми.
Мета монографiчного дослідження - показати місце національних особливостей в українськiй правосвідомості в співвідношенні із загальними аспектами суспільної правосвідомості, охарактеризувати значення правосвідомості в сучасному суспільному розвитку, показати роль української правосвідомості в розвитку національних і міжнаціональних відносин, в розв’язаннi міжнаціональних конфліктів і суперечностей. Для цього визначаються наступні завдання: 1) провести аналіз методологічних підходів до визначення природної суті правосвідомостi, їх впливи на національний правовий розвиток; 2) вивчити національні особливості правосвідомості, виявити характер їх впливу на структуру, функції, динаміку української правової свідомості, 3) показати розвиток національного чинника в правосвідомості, його вплив на національний правовий розвиток і міжнаціональні відносини на прикладі кримсько-татарського народу; 4) вказати на причини загострення міжнаціональних конфліктів на Кримському пiвостровi з позицій нормативної рацiоналiзацiї української правоcвiдомостi; 5) виявити механізми оптимізації діяльності владних структур в плані розв’язання актуальних національних проблем; 6) сформулювати рекомендації з ефективнішого правового управління національними відносинами в системі суспільного розвитку з позицій прогресивних розвиткових тенденцiй української правової свідомості.
Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом монографiчного дослідження є: розвиток національних особливостей правосвідомості народів України, їх вплив на загальнонаціональний українськiй правовий розвиток і відносини між народами; основні політичні і правові чинники, що здiйснюють вплив на розвиток національних особливостей української правосвідомості за сучасних умов; правовий механізм стабілізації міжнаціональних конфліктів за сучасних умов; методи оптимізації діяльності владних структур з усунення виникаючих міжнаціональних конфліктів на основі права і правової свідомості.
Предметом дослідження виступають: історія розвитку аціонального в українськiй правосвідомості; відношення властей до національних особливостей правосвідомості народів (на прикладі кримсько-татарського народу Кримського пiвострову Кавказу); юридична, історична, політична і інша наукова література, що стосується проблем становлення і розвитку національних особливостей правосвідомості.
Новизна роботи полягає в тому, що автор, враховуючи сучасні тенденції розвитку українського суспільства відносно прав людини, націй, що отримали закріплення в Конституції України, як теоретико-методологічну основу правового розвитку народів, використовує доктрину природного права, згідно якої iстинний правовий розвиток будь-якого суспільства відбувається тiльки з урахуванням національних особливостей правосвідомості всіх народів та нацiональностей України. На думку автора, основними принципами цієї теорії є: свобода, рівноправ'я, недоторканність власності, захист від свавiлля влади, свобода влади, «дозволено все, що не заборонене законом» та iн.
За нових історичних умовах розгляд проблеми розвитку національного в правосвідомості з такої точки зору допоможе глибше оцінити рівень розвитку народів і нацiональностей України, який вимагає значного збільшення вимог національної української правової самосвідомості.
У науковій літературі проблеми суті, структури, функції правосвідомості в співвідношенні з її національними особливостями на базі ідей, норм і принципів природного права в контексті їх впливу на національне правове життя та міжнаціональні відносини практично не розглядалися.
Проблему розвитку суспільної правосвідомості досить глибоко і докладно розглядали П. П. Баранов, Д. Т. Вельський, Н. Л. Бура, Е. Л. Лукашева, Р. С. Остроумов, І. Ф. Покровський, Д. Л. Потопейко, І. Ф. Рябко, В. Л. Сирцева, І. Е. Фарбера. Ю.М. Дмитрієко та ін. Проте в період існування тоталітарної держави національні аспекти становлення і розвитку суспільної правосвідомості з різних причин залишалися маловивченими в юридичній науці. У зв'язку із зростанням національної правової самосвідомості, його впливи на національне правове життя і на міжнаціональні відносини проблема вивчення національних особливостей правосвідомості стає сьогодні однією з вельми актуальних.
У дослідженні автор дає характеристику ролі національного в українськiй правосвідомості та обгрунтовує необхідність використання правосвідомості у сфері стабілізації національних відносин і розв’язання міжнаціональних конфліктів, показує необхідність використання національних особливостей правосвідомості в національній політиці; у правовій сфері; у правотворчій і правозастосовувальнiй діяльності. При цьому в роботі визначається механізм впливу національної за суттю правосвідомості на суспільне життя з метою: 1) сприяння викорінюванню iдейно-свiтоглядно несбалансованих націоналістичних і шовіністах тенденций; 2) затвердження принципів міжнаціональної згоди, співпраці, взаємодовіри та iн.; 3) виховання високої правової культури населення.
Методологія і методика дослідження. Методологічною основою дослідження є матеріалістична діалектика як загальнонауковий метод пізнання. У зборі інформації, фактичного і теоретичного матеріалів використовувалися соціологічний, історичний, порівняльний, логічний та інші методи дослідження.
В ході дослідження автором були використані роботи вітчизняних і зарубіжних вчених з правової теорії, історії, соціології, соціальної психології та національнної політики. Емпіричною основою роботи є результати анкетного опиту 1020 жителів автономної республік Крим з числа національних меншин.
Теоретична і практична значущість дослідження.
Викладені в науковiй монографiї положення, висновки і пропозиції можуть бути використані, як нам уявляється, в: 1) практичній роботі зi стабілізації та бiльш ефективнішому правовому врегулюванню міжнаціональних відношенні і конфліктів, з вироблення відповідної національної політики в АР Крим; 2) правотворчому процесі та у правозастосовувальнiй практиці; 3) процесі підвищення правової культури населення АР Крим; поліпшеннi правового виховання особи на основі принципів справедливості та моральності; підвищеннi в цілому рівня ефективності наукового управління суспільством в національній і міжнаціональній сферах; 4) учбовому процесі - в лекціях, семінарських заняттях з правової теорії.
Наукова апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження і основні положення наукової монографiї неодноразово обговорювалися на наукових конференціях. Автор виступав з доповідями: "До питання про національну правосвідомість" - на міжвузівській науково-практичній конференції в м. Ростове-на-Дону, в 1997 г.;"Диалектика національного і інтернаціонального в правосвідомості" - на міжвузівській науковій конференції ад'юнктів, претендентів і слухачів в р. Ростове-на-Дону, в 1997 г.; "Національна психологія і правосвідомість" - па міжвузівської наукової конференції ад'юнктів, претендентів і слухачів в м. Ростове-на-Дону, в 1997 г.; "Роль звичаїв і традицій в становленні національної правосвідомості" - на міжвузівській науковій конференції ад'юнктів, претендентів і слухачів в м. Ростове-на-Дону, в 1997 г.; "Національна правова психологія і національні відносини" - на міжвузівській науково-практичній конференції в м. Ростове-на-Дону, в 1997 г.; "Правосвідомість в системі національних відносин (на прикладі народів Північного Кавказу)" - на науково-практичній конференції в м. Ростове-на-Дону, в 1998 г.; "Правопріменітельная діяльність і національні особливості правосвідомості" - па щорічної науково-практичної конференції слухацького наукового суспільства в м. Краснодарі, в 1998 г.; "Національна правосвідомість російського суспільства і проблеми вдосконалення правової системи" -на науково-теоретичної конференції в м. Ростове-на-Дону, в 1998 р. Тези цих доповідей опубліковані в збірках РЮИ МВС РФ "Проблеми співвідношення міжнародно-правових і внутрідержавних механізмів забезпечення має рацію і свобод особи" (1997 р.), "Міліція. Право. Особа (1997), "Проблеми боротьби із злочинністю в умовах Северо-кавказського регіону" (1997 р.), "Актуальні проблеми боротьби на Північному Кавказі" (1998), "Російська державно-правова ідеологія" (1998 р.), в збірці К'ЮИ МВС РФ "Актуальні питання вдосконалення діяльності правоохоронних органів" (1998 р.), в збірці НЮИ Спбу МВС РФ «Діяльність ОВД по локалізації злочинності в умовах Северо-кавказського регіону» (1999 р.).
Результати дослідження використовуються автором при читанні лекцій та проведеннi семiнарських занять з правознавства в ХНАДУ, в ХІЕ, МСУ, ХНАУ, КІПУ.
 
РОЗДІЛ 1. НАЦІОНАЛЬНА ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВIДОМОСТI
 
Давайте прислухаємось до тривожних слів провідного наукового співробітника Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Лідії Ткаченко: «В Україні мають шанс дожити до пенсії майже 70 % чоловіків і 85 % жінок. "У нас вірогідність дожити до пенсійного віку мають майже 70 % чоловіків і 85 % жінок, а після – тривалість життя для чоловіків складає в середньому 15,5, а для жінок - понад 20 років" [9] - повідомила вона. Вона також відмічає, що для розробників пенсійної реформи визначальної являється не стільки тривалість життя у цілому, скільки період перебування на пенсії.Ткаченко виразила переконання, що державі слід виділяти більше засобів на охорону здоров'я. "Того, що є зараз, замало. Це велика проблема. Має бути створена відповідна структура для медичного обсслуговування українців - на це владі, в першу чергу, слід робити акцент"[9], додала вона.Нагадаємо, раніше в Україні було прийнято поетапне.збільшення пенсійного віку для жінок з 55 до 60 років із збільшення страхового стажу на 10 років для чоловіків і жінок. Справа полягає у тому, що Лідія Ткаченко говорить, у нашому контексті, про масових і колективних первинних суб’єктів української правової свідомості та культури (вторинних суб’єктів законодавчої свідомості та культури – фізичних осіб, невладних фізичних і юридичних осіб), чиї україноментально структуровані первинні природні права суттєво, істотно та деградаційно порушені та вони зазнають суттєвого скорочення у своїй чисельності за різким істотним зменшенням тривалості життя. При аналізі таких сухих статистичних фактів не може не виникнути нове запитання: «А чому пані Лідія Ткаченко не приводить офіційних даних про середню тривалість життя чинних міністрів, депутатів Верховної Ради України, інших вищих посадових осіб, які з екранів телебачення, не дивлячись на їх немалий вік, одружуються на двадцятирічних і забувають про своїх старих вірних дружин, виглядаючи дуже впевненими у собі та у своїх перспективах, а також особливо не поспішають на пенсію за власного бажання? Чому це так? А чому пані Лідія Ткаченко не говорить про розмір заробітної платні та пенсії таких «слуг народу»? Про розмір заробітної платні пересічних громадян? Про прожитковий мінімум для міністрів, депутатів? Тому, що такий стиль правового мислення за чинним позитивним правом зумовлює необхідність вживання категорій правового усвідомлення канонізовано захищаючих владу завжди суб’єктів позитивного права та відповідної форми позитивної правової свідомості як чисто теоретичних усередненозлочинних за кризового праворозвитку для всіх одразу та для кожного суб’єкта української правової свідомості одразу тощо абстрактних правових категорій. Одтак, за позитивним правом і правознавством звичайна правова свідомість (а більш вірніше – позитивна правова свідомість) як типово одномірна, конкретно-історично-лінійна модель внутрішнього правосприйняття, обмеженого можливостями даної конкретно-історичної правової епохи, - є одним з умовно спрощених лінійних теретичних конструктів, основ та однією з елементарно спрощених лінійних сфер (площин, типів) наукових моделей, як правило, за звичайних практичних умов існування, становлення та функціонування механізмів правового усвідомлення дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа) природно більш складних форм національних, політичних, релігійних та інших синергетичних нелінійно структурованих форм правової свідомості, серед котрих найбільш істотною є форма національної правової свідомості, яку є більш доцільним називати за назвою титульної нації, у нашому контексті – української, в російському контексті – російською правовою свідомістю, в німецькому контексті – німецькою правовою свідомістю та ін. У такому разі звичайно ідентифікована правова свідомість за позитивним правом є не тільки однією з великої кількості ймовірних теоретичних основ, але елементарною, за догматизовано схематично-раціонально спрощеною теоретичною моделлю, функціональною версією та максимально зрозумілим за мінімальнопараметрально змістовним теоретичним досвідом формування тих більш складних форм правової свідомості, що найчастіше зустрічаються у традиційному правовому житті за будь-яких часо-просторів правового усвідомлення дійсності та правової дійсності. Так, за позитивним правом та за позитивною правовою наукою правова свідомість (правосвідомість), разом з формами суспільної свідомості і разом з політичною, моральною, філософською та іншими формами свідомості відображує суспільне буття. Містить в собі поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми. Зумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури. Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання. За таких підходів звичайна позитивна правова свідомість презентується як типове теоретичне поняття (або теоретичний труп), яке універсально абстрактно підходить ліше для будь-якого наукового її вивчення без концептуального визначення її істотної природи та істотних властивостей, можливостей і функцій, які набагато є важливішими у живому правовому житті. Тобто у теоретичному понятті правової свідомості як типово абстрактному понятті є лише набір мінімально істотних теоретичних конструктів (при чому їх кількість з часом збільшується), які універсально підлегло існують у правовій свідомості кожного народу, суспільства, кожного індивіда, але як вони функціонують та як змусити їх максимально функціонувати, - таке завдання правова наука поки не ставить на повістку дня у зв'язку з їх складністю. Вона обмежується науковим описом цих теоретичних конструктів. Виникає гостра потреба у вивченні істотної природи, істотних властивостей, можливостей і функцій, котрі у теоретичній правовій свідомості виявити абсолютно не є можливим у зв'язку з відсутністю істотної її прив'язки до конкретно-історичного субстрату, матеріального її носія, суб'єктів, об'єктів, предметів, правовідносин, проблем і перспектив. Без такої прив'язки вивчити істотну природу будь-якої правової свідомості, її визначити неможливо та й це ні до чого не потрібно. Правова категорія та правове поняття "правова свідомість" як теоретична наукова категорія не має жодної правової цінності, коли її не можна використати для реальних практичних правоперетворень та правозастовувань. Старе висловлювання класиків дорадянської і радянської правової думки про правову свідомість як форму відповідного державотворення та держави (Гегель, Тацій, Чефранов, Новгородцев, Ільїн, Козюбра, Сташис та інші) досі поки залишаються теоретичною фразою та істотних досліджень на цю тему не існує. Виникає потреба вийти за межі теоретичної правової свідомості та зв'язати її з суспільним життям (родова правова природа) та правовим життям (видова правова природа), які є за відношенням до правової свідомості старшою детермінантою природою, що здатні визначити її максимальні властивості, можливості, вимоги та потреби як ті істотні та суттєві, на той час котрі у теоретичному понятті "правова свідомість" ніяким чином виявлені не можуть. За нашими дослідженнями максимальні функції правової свідомості здатні виявлятися конкретно-історично за типово національною формою. Одже задля виявлення істотних і суттєвих природних властивостей будь-якої правової свідомості, проявлених з максимальною силою, слід вивчати більшою мірою не стільки теоретичну правову свідомість, а правову свідомість, верифіковану у її соціально-прогностичному аспекті та скільки у зв'язку з її історичними та/або сучасними істотними різноджерельними конкретно-історичними субстратами, матеріальними її носіями, суб'єктами, об'єктами, предметами, правовідносинами, проблемами і перспективами (http://uk.wikipedia.org/wiki). Ми продовжуємо нескінченну тему первинних і вторинних суб’єктів української правової свідомості як типово національної та ставимо наступне питання: Чому вторинним суб’єктам української правової свідомості вистачає однієї основної роботи з однією трудовою книжкою, а невладним первинним суб’єктам зазначеної української правової свідомості та культури не вистачає грошей не тільки з однієї основої (що строго дозволено законодателем, інше заборонено), але й з інших додаткових робіт на мінімальне та до того ж примитивне задоволення своїх природних мінімальних фізіологічних потреб і вимог як потреб і вимог родової правової природи? Чому пересічна людина не може працювати на двох, трьох та ін. основних роботах, виплачюючи чесно всі податки? Чому зараз перестали говорити про те, що всі люди рівні? Мабуть тому, що права владних суб’єктів, або у нашому контексті, ідеологічні права вторинних суб’єктів правової свідомості (первинних суб’єктів законодавчої свідомості та культури – юридичних осіб, владних юридичних осіб, владних фізичних осіб) набагато краще конституційно захищені та захист здійснюється набагато ефективніше самою Конституцією України – Основним Законом України, на відміну від ментальних прав первинних суб’єктів правової свідомості та культури, котрі мають лише право на судовий захист своїх первинних природних прав. А що робити, коли у людини не вистачає заробітної платні доїхати до суду, щоб подати заяву про порушення його права, що знаходиться далеко від її постійного місця мешкання? Та це за умов, коли всім відомо про те, кого дійсно захищають суди та як. Про це ми вже писали раніше у наших численних працях. Виникає гостра теоретико-практична потреба ретельного дослідження нами виявлених широких параметрально-парадигмальних основ становлення й розвитку української правової свідомості та культури: ідейно-світоглядна (ідейно-світоглядний центр їх розвитку - правова психологія, практична психологія, наукові основи правової психології) та нормативно-правова (нормативно-правовий центр їх становлення - наукова ідеологія, наукова теорія права, правової свідомості, законодавчої свідомості та культури), котрі ми ідентифікуємо двома вісями (вісь розвитку та становлення) української правової свідомості та культури. За умов пріоритету ідейно-світоглядної параметрально-парадигмальної основи становлення й розвитку української правової свідомості та культури процеси розвитку домінують, за умов пріоритету нормативно-правової параметрально-парадигмальної основи – процеси становлення домінують.
За ідейно-світоглядною віссю розвитку української правової свідомості та культури формуються різнолінійні, більшою мірою нелінійні властивості української правової свідомості та культури, республіканські, демократично структуровані правові традиції, республіканська форма правової свідомості та культури, власне, республіканське українське статичне право та демократично структуровані механізми правового регулювання суспільних відносин. За цією віссю формуються нетрадиційні суспільства, типи правового розуміння. Такі процеси вивчаються різними гуманітарними, філософськими науками, науками методологічного плану та опосередкування, серед котрих домінують філософські та синергетичні детермінанти. За нормативно-правовою віссю становлення української правової свідомості та культури формуються лінійні, меншою мірою різнолінійні властивості української правової свідомості та культури, монархічні, авторитарно та тоталітарно структуровані правові традиції, монархічна форма правової свідомості та культури, власне, монархічне статичне українське право та авторитарно та тоталітарно структуровані механізми правового регулювання суспільних відносин. За цією віссю формуються традиційні суспільства, типи правового розуміння. Такі процеси вивчаються переважно історичною та правовою позитивною науками, методичного плану та опосередкування, серед котрих домінують лінійні історико-правові детермінанти. Отож, задля вивчення одномірних, лінійних, теоретичних, універсальних, абстрагованих (теоретичних, «неживих», непроктологічініих, необ’ємних, нелінійних, нерівноважних, нефілософських, нерізнолінійних несинергетичних), основ будь-якої практичної правової свідомості, характерних для будь-яких, історичних та сучасних правових свідомостей, слід вивчати її вузьку, видову, науково-теоретичну, ідеологічну, наукову, нормативно-регулятивну природу за теорією і історією держави та права, історією держави і права та за іншими науками, вивчаючими видову, видову правову природу будь-якого природного явища та/або процесу, але при чому ці основи будуть мати мінімально спрощений, неповний, нерефлексивно зменшений й трансцендентий, конкретно-історично обмежений за непарадигмальними їх параметрами, елементарний, лінійний характер, що ідентифікується, верифікується та презентується у межах теоретико-практичного дискурсу тільки певної конкретно-історичної епохи становлення української правової свідомості, за відповідними принципами та закономірностями становлення, як певного її хронологічного періоду, максимально детермінованого техніко-технологічними, та нормативно-правовими вимогами, потребами, можливостями та перспективами цього хронологічного періоду. Задля вивчення реальних складних, «живих», різномірних, мультитеоретичних, мультиуніверсальних, мультиабстрагованих, проктологічініих, об’ємних, нелінійних (нерівноважних, філософських) і різнолінійних (синергетичних) основ будь-якої теоретичної правової свідомості, характерних тільки для певної історичної та/або сучасної правової свідомості, слід вивчати її широку, родову, ідейно-світоглядну природу за методологією, синергетикою правової свідомості, культури, права, філософією правової свідомості, культури, права, та за іншими науками, вивчаючими родову, родову правову природу будь-якого природного явища та/або процесу, при чому ці основи будуть мати максимально ускладнений, рефлексивно збільшений й трансцендентальний, повний, універсалізований, неконкретно-історичний характер за парадигмальними їх параметрами, мультиелементний, нелінійний і різнолінійний характер, що ідентифікується, верифікується та презентується у межах ідейно-світоглядної, ментально-правової, національно-етнічної та психолого-правової парадигми і методологічно-правового дискурсу будь-якої історичної чи/то сучасної епохи розвитку української правової свідомості, за відповідними принципами та закономірностями розвитку, як універсалізовано типізованими її хронологічними періодами, максимально нерівноважно детермінованими, ідейно-світоглядними та культурно-правовими потребами, можливостями та перспективами будь-якого хронологічного періоду її розвитку. Додамо також, що за нашими проведеними дослідженнями, ідейно-світоглядна параметральна основа формування української правової свідомості та культури, маючи широку родову правову природу, що характерна більшою мірою процесам розвитку української правової свідомості та культури, нами ідентифікується як типово національна, в котрій максимально виявляються всі її функціональні властивості, характеристики та перспективи та за іншими параметрами вони більш максимально або істотно не здатні виявлятися та/або навпаки, здатні до приховування. Саме за таких процесів девіації розвитку української правової свідомості формуються максимально адекватно вимогам и потребам конкретно-історичного правового процесу та прогресу у цілому тощо. Тому, говорячи про наявні пріоритети ідейно-світоглядного формування української правової свідомості та культури, котрі можуть бути тільки конкретно-історичними, ми маємо на увазі істотне формування національної природи, специфіки та певної, конкретно-історичної форми суспільної ідентифікації та законодавчо-технічної презентації цих розвиткових процесів. При цьому найголовнішою нормативно-правовою рисою ідейно-світоглядного розвитку української правової свідомості та культури є стійка домінанта формування різноджерельних та різнолінійних девіацій у розвитку правової свідомості, котрі вибудовують модель типової української девіантної правової свідомості та культури як однозначно оптимальну та пріоритетну за певних конкретно-історичних умов. Тобто за умов розвитку української правової свідомості та культури формується узагальнена типова модель української девіантної правової свідомості та культури (девіантної правової свідомості та культури) та зникнення девіантності української правової свідомості та культури може відбутися лише за остаточного ствердження нової конкретно-історичної правової ідеї у новій українській Конституції як її конституційній правовій ідеї. Саме з виникненням і ствердженням у правовому полі України нової Конституції як Основного закону починається становлення української правової свідомості та культури як національної за родовими правовими ознаками, та як типово юридичної (або законодавчої) за видовими правовими ознаками. При цьому природними критеріями юридично-технічного (законодавчо-технічного) вибудовування такої моделі (форми, змісту) української правової свідомості та культури є ментальне структурування правових норм, процесів та відносин на засадах реальної природної щільності україноментальної складової пропорції формули української правової ідіоми. Саме пріоритете використання у процесах формотворення української правової свідомості, самою українською правовою свідомістю та культурою універсального пріоритету ментальної відсоткової щільності україноцентричної складової пропорції формули української правової ідіоми є показником її розвитку, еволюційності та прогресивності. Саме за таких умов українська правова свідомість та культура формуються або розвиваються як типово національні. При чому за титульною нацією – українською - доцільним є встановлювати назву даної національної правової свідомості та культури – українська правова свідомість та культура. Отож, ідентифікуючи будь-яку правову свідомість та культуру за пріоритетами її ідейно-світоглядного становлення як родовими правовими її критеріями природного конкретно-історичного процесуального розвитку, а не становлення, - ми презентуємо будь-яку правову свідомість та культуру як типово національну, в котрій максимально повною мірою ідентифіковані, верифіковані та презентовані водночас тощо всі її родові правові можливості, детермінанти, властивості та перспективи. Саме ідейно-світоглядна модель української правової свідомості та культури як типово національних, є зразком істотної, функціонально значимої світової моделі української правової свідомості та культури, її істотних світових об’єктів, суб’єктів, предметів як істотних світових об’єктів, суб’єктів, предметів чинної української правової системи та статичного права, а рівно й презентацією їх світових статусів, котрі за певними та/або повними конституційними стандартами регулюють (або намагаються регулювати) суспільні відносини за кризового статичного правостановлення резонансно та/або нерезонансно за світовими стандартами. Зі з’явленням нової Конституції України як Основного Закону, - українська правова свідомість, набуваючи правомірно закономірного пріоритетного статусу видової правової природи у межах даного конкретно-історичного періоду її розвитку, обмеженого сферою тільки нормативного впливу конституційних детермінант, з першого місця поступово віддаляє щвидко старіючі у зв’язку з їх неприоритетністю ідейно-світоглядні розвиткові тенденції, традиції української правової свідомості та культури (природні ментальні права, інтереси, моделі розвитку) та швидко формуючи видові правові інтереси, проблеми та перспективи (конституційні, ідеологічні, штучні права, інтереси, моделі розвитку), суть котрих зводиться до того, що на перше місце висуваються процеси становлення не національної правової свідомості, як за періодів розвитку, котра буда єдиним механізмом регулювання суспільних відносин за тотально несформованого статичного права, а статичного національного права або української національної правової системи та законодавчої культури. Починається процес зворотного розвитку української правової свідомості та культури, фактично, у нових процесах іі становлення. За процесів же становлення української правової свідомості та культури першими стають вторинні суб’єкти української правової свідомості та культури (первинні суб’єкти законодавчої свідомості), котрі природно схильні у зв’язку з власною вторинністю за походженням у світі та Всесвіті до ідеологічної та іншої неприродної узурпації власних владних повноважень за рахунок неправомірного ущімлення природних ментальних прав первинних суб’єктів правової свідомості та культури, прикладом чого й є вище приведені слова провідного наукового співробітника Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України Лідії Ткаченко. Іншими словам говорячи, зі з’явленням нової Конституції України розпочинається процес переформатування процесів становлення доконституційних суспільних відносин, форм недержавно-правової української правової свідомості та культури у типові конституційні, державно-правові, з неформально пріоритетною формою державно-правової свідомості та культури. Про те, що іноді таке переформатування суспільних відносин може відбуватись найчастіше, або як правило, з самого початку, на неприродній нементальній основі, особливо ураховуючи різноментальне (україноцентричне, європейськоцентричне, азіатськоцентричне (кримськотатарське), російськоцентричне) наповнення української правової ідіоми та культури, що власне й підштовхує до формування пріоритету неприродних шляхів становлення української правової свідомості та культури – мало пишуть. Та про процеси становлення української правової свідомості та культури майже зовсім не пишуть. Але останнім часом все більш та більш з’являється свіжих оригінальних підходів щодо вивчення процесів становлення, перш за все, статичного українського права та/або української правової системи тощо, наприклад, у нашому контексті, може презентувати досить серйозна у методологічному відношенні наукова стаття Аблязова Д. Е. [8]. Так у науковій статті дослідника, фактично, здійснена перша спроба типового, але прогресивного аналізу з точку зору української позитивної правової науки у порівняльному відношенні за Конституцією України правових термінів та категорій «права людини» та «права громадянина», які нами раніше інтерпретувалися за нашим дисертаційним контекстом як ментальні права первинних суб’єктів та ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури. За правовими ідеями дослідника формуємо наші тези про те, що найбільш важливим, першорядним питанням як для теорії, так і для практики прав людини є питання про те, що собою представляє явище «права людини – первинного суб’єкта правової свідомості»... Тривалі пошуки відповіді на це питання привели людство до розуміння того, що правами людини (ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – Ю.Д.) є продовження соціально-природних і інтелектуально-духовних властивостей самої людини (первинних суб’єктів української правової свідомості та культури)», додамо, - за природних шляхів формування української правової свідомості та культури У цьому відношенні за зразками прав людини ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, дійсно є тим ціннісно-правовим орієнтиром, що дозволяє застосовувати «людський вимір» не тільки до держави, права, закону, законності, правового порядку, але і до громадянського суспільства та до вторинних суб’єктів правової свідомості тощо. Оскільки ступінь зрілості і розвиненості останніх залежить значною мірою від стану справ із правами людини, від обсягу цих прав і їхньої реалізації. За правовими ідеями О.А. Лукашевої, на котрі посилається дослідник, можна сформувати правомірні тези про те, що ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури надають їм можливість не тільки брати участь в управлінні державою, але і дистанціюватися від неї, самовизначатися в сфері приватного життя, вибору переконань, відношення до релігії, власності. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбуваються там, де права первинних суб’єктів української правової свідомості або відсутні, або носять декларативний характер [1, с.13]. За останніми публікаціями в юридичній літературі, вперше започаткованими нами раніше, ми розрізняємо категорії «ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури» або «права людини», «права фізичної особи», «права невладної фізичної особи», «права невладної юридичної особи» і за різних умов рівні та/або протилежні їм - «ідеологічні права вторинних суб’єктів правової свідомості та культури» або «права громадянина», «права юридичних осіб», «права владних юридичних осіб», «права владних фізичних осіб». За правовими ідеями Аблязова Д. Е., котрий продуктивно інтерпретував положення відомих правознавців щодо розмежування прав людини та громадянина, зокрема доктора юридичних наук О.Ф. Скакун, формуємо тези про те, що ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури і ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. За правовими ідеями О.Ф. Скакун, які знову ж таки прогресивно використані у роботі Аблязова Д. Е., про відмінності та тотожності прав людини і громадянина формуємо такі наші тези про істотні наступні відмінності між ментальними правами первинних суб’єктів української правової свідомості та культури та ідеологічними правами вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури: 1) ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – це позатериторіальні універсальні давні права, що мало з часом змінюються, існуючі незалежно від державного використання чи-то визнання, а також закріплення у законі і завжди залишаються поза історичними, дійсними та майбутніми структурними зв’язками їх носія з конкретною державою; 2) ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – це загальновизнані, загальновідомі та загальносоціальні, тобто належать звичайній, пересічній людині як фізичній особи через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини); 3) реалізація ментальних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходились. Реалізація ж ідеологічних прав вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури охоплює сферу відносин індивіда, юридичної особи за їхніми владними ознаками з певною державою [2, с.175]. За правовими ідеями М.Л. Заінчковського формуємо тези про те, що вторинний суб’єкт української правової свідомості та культури – це неодмінна юридично структурована іпостась людини як учасниці законодавчого процесу у державі. Поняття вторинний суб’єкт української правової свідомості та культури фіксує те, чим з необхідністю стає і має бути людина у суспільстві. Але на відміну від істотної правової ідеї Аблязова Д. Е., котрий ідейно підтримує точку зору Заінчковського М. Л. про те, що говорячи про права людини та права громадянина, у нашому контексті – говорячи про ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури і ідеологічні права вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури – маємо на увазі начебто завжди єдиний суб’єкт – людину, що реалізовує свої невід’ємні (природні) права у площині спільного життя з іншими, - ми категорично не згодні. За нашими правовим ідеями – це майже одні й ті ж суб’єкти української правової свідомості та культури, або суб’єкти, чиї права можуть наближатися, навіть бути тотожними ( аде ніколи рівними бути не можуть) за одних умов, в першу чергу за природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, але за інших умов, в першу чергу за неприродних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, – це абсолютно інші суб’єкти української правової свідомості та культури, з абсолютно нетотожними права, обов’язками, вимогами, потребами та перспективами. За нашими підходами, за природних підходів становлення української правової свідомості та культури, ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та ідеологічні права вторинних її суб’єктів умовно співпадають або можуть співпадати. За неприродних – істотно різняться та можуть бути істотно антагоністичними у зв’язку з тим, що істотно порушуються за періодів розвитку української правової свідомості та культури, в першу чергу, ментальні права первинних її суб’єктів, вони ж можуть істотно не поновлюватись та приводити до масової загибелі первинних суб’єктів правової свідомості (підвищена загальна смертність населення, коли смертність перевищує народженість, заробітна платня та пенсія не відповідають реальної вартості життя за мінімальними природними стандартами (зараз – це менше 17 доларів на добу) у первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, та навпаки у вторинних – непомірно високі заробітна платня та пенсії, які навіть вголос вимовляти соромно). Коли первинні суб’єкти української правової свідомості та культури формують істотну розвиткову опозицію до ідеологічних прав вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури, різноджерельно, в першу чергу революційно, відстоюючи свої права. Вторинні суб’єкти української правової свідомості (українські громадяни, за нашими уточненнями, є природним продовженням первинних (людини), але за умов типово природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості та культури [3, с.128]. За істотними ідеями Д.І. Луковської та Аблязова Д. Е., розмежування ментальних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури випливає з розрізнення громадянського суспільства і держави, людини взагалі як приватної людини і «політичної людини – громадянина держави»: «В аспекті прав громадянина, громадянство – це особливий юридичний статус особи. Юридичне визнання одержує державна приналежність особи всередині країни і за рубежем, і особа наділяється в повному обсязі правами й обов’язками, передбаченими в законодавстві даної держави [4, с.34]. Слід підтримати вищезазначених вчених у тому, що це дійсно різні категорії. Там, де йде мова про права громадянина, існує необхідність у відповідному зв’язку фізичної особи та держави. Права людини (у нас – ментальні права первинних суб’єктів української правової свідомості та культури – Ю.Д.) – більш широка у суб’єктному складі категорія. Традиційно права (первинного суб’єкту правової свідомості та культури – Ю.Д.) людини поділяють на три покоління: перше покоління прав – це громадянські та політичні права (liberie); друге покоління – економічні, соціальні та культурні права (egalite) і третє покоління – колективні (солідарні) права (fraternite) [5, с.23]. В юридичній літературі права другого покоління пов’язують з існуванням соціальної держави. Так, В.В. Копєйчиков [6, с.64], О.А. Лукашева [1, с.202], І.В. Яковюк [7, с.22–27] вважають основним завданням соціальної держави створення умов і відповідальність за реалізацію прав людини «другого покоління». Це положення є центральним у сучасній концепції соціальної держави, адже держава, де реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, «однозначно не може іменуватися соціальною» (Аблязов). Додамо, що мабуть, давно визріла потреба у обгрунтуванні нових прав цих суб’єктів – масові (колективно правоусвідомлені) права – права на масове висловлювання доказового порушення природних прав первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, масові права на конституційний захист мінімальних природних прав людини, або конституційне право на конституційний захист ментальних прав. Говорячи про українську правову свідомість та культуру як типово національні, ми тим самим говоримо про домінантну, пріоритетну родову правову природу, в котрій максимально, різноджерельно й різнолінійно ідентифікуються, презентуються та верифікуються водночас максимально сконцентровані, презентовані та різнофункціонально реалізовані першоприродні, ментально структуровані можливості, вимоги та потреби. Національна природа української правової свідомості та культури як така, що презентує максимальну природну суть, максимальне природне єство, максимальне природне призначення та квазиістотнішу властивість будь-якої правової свідомості та культури: бути завжди максимально істинним та істотним першоприродним корелятом за будь-яких часо-просторів як конкретно-історичного (тимчасового, мінливого), так й неконкретно-історичного (вічного) становлення й розвитку всіх (будь-яких) природних процесів розвитку, пов’язаних з видовим усвідомленням, правоусвідомленням, самоусвідомленням, правосамоусвідомленням будь-чого та будь-коли. Національне правове усвідомлення дійсності (родової, родової правової природи) та правової дійсності (видова правова природа) природно матеріально презентується родовими правовими (родовими) процесами становлення й розвитку (з пріоритетами розвитку) відповідної національної мови, де сама національна мова є істотним матеріальним носієм (інофрмаційною правовою матерією правової свідомості, оболонкою) будь-якої національної правової свідомості та культури її масових, колективних та індивідуальних, з пріоритетом масових, первинних суб’єктів (фізичних осіб, невладних фізичних і юридичних осіб) як перших правових суб’єктів української правової свідомості у світі та Всесвіті, створюючих інші форми правової свідомості (законосвідомості) у першу чергу для вторинних її суб’єктів (юридичних осіб, владних фізичних і юридичних осіб). Вони є донорами правової свідомості для інших суб’єктів української та неукраїнської правової свідомості та культури за будь-яких часо-просторів її становлення та розвитку. Саме для процесів різнолінійного та різноджерельного розвитку української правової свідомості та культури типово властива за природних моделей різка та тотальна домінантна української національної правової свідомості та культури, котра формує одну з двох вісей (осей – рус.) формування української правової свідомості та культури – вісь розвитку української правової свідомості, що має максимально припустимі за того чи іншого конкретно-історичного періоду її розвитку – розвиткові девіації з напрямком руху від «околиці» української правової свідомості до її ідейного центру – української правової ідеї як типової конституційної правової ідеї. Українська правова свідомість як типово національна, що формується, природно характерна періодам її розвитку та світоглядно-систематизовно уособлює різні, як правило, неспадкоємні конкретно-історичні моделі її формування, та створює неформальну, українотериторіально структуровану спадкоємність. За періодів розвитку української правової свідомості та культури найбільш характерними є девіантні моделі її формування. Тобто за цих періодів розвитку українська правова свідомість суспільно є більшою мірою максимально девіантною, маргінальною та намагається стати, але не стає делінквентною, тому що за періодів розвитку природним для української девіантної правової свідомості є намагання вирватись зі свого природно девіантного розвиткового змісту, тому вона остаточно є й регулятивно десистемною. Говорячи про українську правову свідомість та культуру, у тому числі й про українську девіантну правову свідомість та культуру, ми, в першу чергу говоримо про суспільну, ментально визначену площину їх розвиткового структурування (родова правова природа) та опосередкування (видова правова природа). Тобто ми маємо на увазі таке розвиткове формування української правової свідомості та культури, що відбувається в українському історичному та сучасному різностановому, але поки ще неоригінальному нетрадиційному суспільстві засобами масової суспільної їх соціалізації, верифікації, кореляції та мультиперспективізації. У більш широкому розумінні – ми говоримо про таку українську девіантну правову свідомість та культуру за періодів їх розвитку як типово національні, коли їх первинними суб’єктами, що істотно формують її як таку, є ідейно-світоглядно типізовані масові першосуб’єкти української правової свідомості та культури як першосуб’єкти українського статичного права та законодавчої культури (але фізичні особи – пересічні українці, що не є у владі). Одже, говорячи про розвиток (вісь розвитку, вісь розвитку родової правової природи) української правової свідомості, ми говоримо про розвиток тииово світових явищ, процесів і різних ментальних (родова правова природа) і ментально-правових (видова правова природа) соціалізацій української правової дійсності та культури, верифікованих за типовими пріоритетами ідейно-світоглядних процедур їх оприлюдненого визнання як таких, що формуються за природними основами, принципами і закономірностями нелінійної та різнолінійної родової (родової правової природи) та презентються у ідейно-світоглядній вісі (ідейно-світоглядній основі, ідейно-світоглядних джерелах, ідейно-світоглядних вимогах, потребах і перспективах) їх типового розвитку за українського нетрадиційного або неоригінального суспільства, що трансформується у суспільство національного типу за філософсько-методологічними детермінантами. За такого підходу будь-які ідейно-світоглядні процеси як типово природні процеси розвитку української правової свідомості та культури є також родовими (родовими правовими) процесами, фактично, пріоритетно нелінійного, девіантного (маргінального, ілюзорного) розвитку української правової свідомості та культури або розвитку української девіантної (маргінальної, ілюзорної) правової свідомості та культури за будь-яких часо-просторів їх формування. У цих процесах розвитку української правової свідомості та культури формуються максимально можливі девіації української правової свідомості та культури, але вони не виходять з правові межі їх осмислення, верифікації та реалізації, бо коли вони виходять, то формують принципово нову форму української правової свідомості та культури, - делінквентну, яка має інші закономірності свого становлення та розвитку, та вона має іншу нову цільову правову мету – делінквентну (злочинну), що є більш індивідуалізованою та ірраціоналізованою. Саме у процесах розвитку української правової свідомості як типово національної та максимально девіантної водночас, формується нова (модернізується, корелюється, вдосконалюється стара) українська правова ідея, котра відповідає найктуальнішим правовим інтересам і реаліям сьогодення (родова правова природа) та правового сьогодення (видова правова природа) – найголовніший системний її елемент та основа водночас нової Конституції України. Зі з’явленням Конституції України остання стає новою формальною спадкоємністю тепер вже не розвитку, а становлення української правової свідомості та культури. Але Конституція будь-якої країни теж може формуватися за природними та/або за неприродними шляхами за принципами та закономірностями, наприклад, становлення та розвитку української конституційної правової свідомості та культури як різновиду типової української державно-правової. В залежності від чого процеси подальшого становлення української правової свідомості та культури теж можуть бути, як і процеси розвитку, природними та/або неприродними. Одже, говорячи про становлення (вісь становлення, вісь становлення видової правової природи) української правової свідомості, ми говоримо про становлення тииово національних явищ, процесів і різних ідеологічних, науково-теоретичних (видова правова природа) і ідеологічно-прикладних, теоретично-соціологічних (видова правова природа) соціалізацій української правової дійсності та культури, верифікованих за типовими пріоритетами нормативно-правових та/або інших регулятивних процедур їх державного трансформування й стимулювання як таких, що формуються за штучними основами, принципами і закономірностями тільки лінійної видової (видової правової природи) та презентються у нормативно-правовій вісі (нормативно-правовій основі, нормативно-правових джерелах, нормативно-правових вимогах, потребах і перспективах) їх типового становлення за українського традиційного або оригінального суспільства та/або такого українського суспільства, що трансформується у традиційне, світове за методично-правовими детермінантами. Разом з цим Конституція України стає центром (новою віссю, основою та найголовнішим механізмом виникнення нової вісі (осі – рос.) становлення української правової свідомості та культури за конституційними принципами, закономірностями та перспективами та за її формальною спадкоємністю як формальною спадкоємністю української правової свідомості та культури, котра принципово не може бути нелінійною. За нашими підходами для процесів розвитку української правової свідомості та культури за природними шляхами формування останніх, найбільш типово характерна лінійна та/або більшою мірою нелінійна чи-то різнолінійна вісь розвитку, за автентичних періодів становлення – лінійна вісь становлення. За неприродних шляхів історичного й сучасного формування української правової свідомості та культури зазначені вісі, як правило, можуть бути нелінійними, різнолінійними, але лінійними вони бути не можуть. При чому можуть співпадати, не співпадати, можуть трансформуватись симетрично, асиметрично, нелінійно, тобто функціонуватимутся та трансформуватимуться типово хаотично. Але знову ж таки, за проведеними дослідженнями, вісь розвитку як вісь формування максимальних ідейно-світоглядних трансгресій, під час котрих критично девіантно формується нова українська правова ідея, презентується типово традиційна девіантна модель розвитку української правової свідомості, з тотально пріоритетними девіантними формами української правової свідомості та культури, типово правоналаштованими та правоперспективізованими. При чому може правомірно виникнути одразу для юристів-позитивістів типове для них питання: Що таке українська правова ідея? У контексті української правової свідомості - українська правова ідея – це її найголовніший системний елемент. Тобто такий конкретно-історично пріоритетно вільно масово сприйнятий первинними суб’єктами української правової свідомості та культури її ідейно-світоглядний зв’язок просторово унормованих структурних елементів, котрий автентично ідентифікує, презентує та верифікує водночас український правовий ідеал певного та/або даного конкретно-історичного правового періоду. Давайте спробуємо здійснити правомірну інтерпретацію української правової ідеї у контексті енциклопедичного розуміння терміну «ідея». Так, українська правова ідея (від грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип) — це ідейно-світоглядна (за розвитку української правової свідомості) і нормативно-правова (за становлення української правової свідомості) форма духовно-пізнавального сприйняття певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього правозаконодавчого світу, спрямована на його відповідне ідейно-світоглядне та нормативно-правове перетворення. За своєю логічною будовою українська правова ідея є найголовнішим її системним елементом, формою правового мислення, різновидом нормативно-правового поняття, ідейно-світоглядний зміст якого своєрідно поєднує в собі як об`єктивне правове знання про наявну правову дійсність, так й суб`єктивну правову цільову мету, спрямований на її перетворення як таку, що трансгресивно цілеспрямовує наявний правовий стан будь-якої речі, будь-якого суб’єкта, об’єкта, предмета української правової свідомості та культури у їх цільовий як такий, що є керованим у власному становленні та розвитку. Особливістю української правової ідеї як типово національної, та як й будь-якої іншої такої ж, є здатність ідейно-світоглядно виявляти найсуттєвіші, всепідпорядковуючі нормативно-правові риси, принципи, закономірності та закони об`єктивних процесів становлення й розвитку правової свідомості, культури, створюючи цілісний, взірцевий образ предмета віддзеркалення української правової свідомості та в українській правовій свідомості, в правозаконодавчому пізнанні або творчості. З цього погляду українська правова ідея споріднена з українським правовим ідеалом, оскільки нормативно спрямована на досягнення вищої правової істинності й довершеності у відображенні й перетворенні існуючого як відображенні й перетворенні українською правовою свідомістю та в українській правовій свідомості. Вона органічно поєднує в собі теоретичні та практичні аспекти правоусвідомленого відношення людини до світу. Українська правова ідея цілепокладається за основу того чи іншого процесу правотворчості. Вона може бути істинною або хибною. Критерієм істинності української правової ідеї є суспільно-історична правозаконодавча практика (http://uk.wikipedia.org/wiki). Український правовий ідеал (http://uk.wikipedia.org/wiki - mw-head; http://uk.wikipedia.org/wiki) (від лат. idealis від грец. ίδέα — образ, ідея, пор. також ейдос) — українська вища абсолютна українська правова істина, вища ідейно-світоглядна та нормативно-правова цінність; як найкращий, завершений ідейно-світоглядний та нормативно-правовий стан того або іншого правозаконодавчого явища; зразок особистих ідейно-світоглядних і нормативно-правових якостей, здібностей; вища ідейно-світоглядна норма етичної правової особи; вищий ступінь етичного правоусвідомлення про благо і належність, функціонально реалізований у вищому та найвищому циклі соціальної активності української правової свідомості та культури; найвища досконалість у ідейно-світоглядних і нормативно-правових відносинах між людьми як суб’єктами української правової свідомості та культури; найбільш довершений устрій правового суспільства. Тут дуже важлива функціональна правова творчість як інструмент здійснення механізму правової ідеалізації дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа). Правова творчість, створююча український правовий ідеал, формування знаково-матеріальної речовини правової природи на основі українського правового ідеалу є специфічно українською формою правозаконодавчої життєдіяльності як типово національної, що відрізняє її від іншої правозаконодавчої діяльності. Як загальна форма правозаконодавчої діяльності, український правовий ідеал виступає у всіх галузях суспільного життя: соціальній, політичній, етичній, естетичній та ін. Категорія українського правового ідеалу володіє глибоким соціальним значенням. Впродовж століть прогресивні класи в конкуренції та боротьбі проти віджилих форм української правової свідомості та культури черпали свій ентузіазм у високих правових ідеалах свободи, рівності, братерства. Поняття український правовий ідеал вживаємо однаково й до конкретних предметів: ідеал українського добра, ідеал української жіночої краси, ідеал української чоловічої краси, ідеал української держави, ідеал українського громадянина та ін. Додамо також, що у загальне вживання термін «ідеал», «український правовий ідеал» у типовому значенні національного, стали входити з кінця XIX і початку XX століття, головним чином, завдяки Шиллеру (http://uk.wikipedia.org/wiki). Отож, задля виявлення істинної природи будь-якої практичної «живої» правової свідомості треба модель теоретичної правової свідомості прив’язати до певної конкретно-історичної правової дійсності. Прив’язуючи будь-яку теоретичну, буденну, професійну, чи-то будь-яку іншу правову свідомість у її національному форматі до певної історичної та/або сучасної конкретно-історичної епохи, та/або до певного конкретно-історичного часу, та/або до певного конкретно-історичного часу-простору її існування, ми визначаємо тим самим: 1) традиційні місця її розташування, традиційні та/або типово характерні місця звичайного її функціонування, становлення та розвитку, традиційні територіальні місця, з яких вона за різних умов різноджерельно істотно суб’єктно, об’єктно, предметно, змістовно чи формово максимально проявляється особливо за перехідного правостановлення статичного права, та/або переноситься за закономірностями цього історичного чи-то сучасного конкретно-історичного часу (періоду) у інші часо-простори існування та функціонування. Ми також визначаємо, з яких місць переносяться на юридично зафіксовані за географічними, етнічними, державними, мовними, та іншими, офіційно визначеними кордонами, традиційні місця певні форми правової свідомості як типово національної - форми, змісти, суб’єкти, об’єкти, предмети, відносини (чужі, вітчизняні) інших історичних і сучасних правових свідомостей, як вони впливають та взаємовпливають одне на одне, подякуючі різним їх функціональним силам, котрі визначаються конкретною пріоритетною ментальною щільністю певної складової пропорції формули тієї чи іншої національної та правової ідіоми. Або ж за правовими ідеями О.Ф. Скакун ми тим самим вивчаємо становлення та розвиток історичної та сучасної правової свідомості у її часі (за різнолінійними ідейно-світоглядними просторовими формами розвитку) та її просторі (за лінійними нормативно-правовими часовими змістами становлення). Причому розвиток правової свідомості вимагає пріоритетного використання ідейно-світоглядної, формової платформи як найголовнішої основи, а її становлення – пріоритетного використання змістовної, нормативно-правової; 2) за назвою титульної нації або інших націй, що концептуально та парадигмально визначають програму, стратегію та перспективи становлення титульної нації, держави як національної та/або інших істотних верств населення, та/або тих партій, партійних та інших суспільних блоків, що одержали перемогу на останніх виборах, та/або на інших офіційних засадах формують від імені значної більшості населення правову та політичну програму діяльності країни як типово національної та ця більшість населення цю програму визнає й підтримує за даними офіційної моніторингової мас-медійної асоціації, - формуємо назву тієї пріоритетної правової свідомості, котра згодом трансформуватиметься у національну державно-правову. Такою титульною нацією є в Україні українська. Тому національна правова свідомість у межах всієї України є українською національною правовою свідомістю або українською правовою свідомістю; 3) на грунті виявлених нами формул української національної та правової ідіоми виникає можливість формування оптимальних реальних історичних, сучасних напрямів та тенденцій становлення й розвитку української правової свідомості як національної; 4) За випадків різконерівноважного стану пропорцій за формулами української національної та правової ідіоми презентуємо автентично чіткий статус будь-якого чи-то історичного, чи-то сучасного конкретно-історичного періоду становлення чи розвитку української правової свідомості як типово національної: за домінанти неукраїноцентричної пропорції формули української правової ідіоми – презентуємо період розвитку, за домінанти україноцентричної пропорції – період її становлення. За випадків більш-менш рівноважного стану та стаутсу складових пропорції формули української правової ідіоми – застосовуємо кореляційну формулу української національної ідіоми: за додатковими відсотковими даними математичних підрахунків безпосереднього національно-кількісного, різнонаціонального складу первинних суб’єктів української правової свідомості за певного конкретно-історичного періоду становлення української правової свідомості як типово національної, уточнюємо ментальну щільність всіх (і кожної окремо) пропорцій(її) формули української національної ідіоми з метою виявлення самої високої щільності ментального насічення тієї чи іншої складової пропорції зазначеної формули в залежності від тих чи інших національностей. За цим параметром формуємо тезу або про домінанту іншої, неукраїноцентричної правової ментальності іншої складової пропорції, або формуємо тезу про неможливість визначення будь-якого пріоритету за будь-якою ментально-правовою домінантою, що свідчить про типову нормативно-правову домінанту або про період становлення української правової свідомості; 5) визначаємо найголовніші системні та структурні елементи, центри, периферії, напрями конкретно-історичного розвитку й становлення української правової свідомості (як типово національної). За періодів розвитку української правової свідомості найголовнишим системним елементом є українська правова ідея, її центром є «околиця» формування української правової свідомості та/або її максимально віддалена від Конституційного центру (текстового змісту старої Конституції) - певна розвиткова ідейно-світоглядна девіація (як правило, конституційно-правова) певної конституційної правової норми, що тісно межує з об’єктивованими потребами й вимогами (низька пенсія, заробітна платня) делінквентного розв’язання нагальних вимог і потреб пригнічених масових первинних суб’єктів української правової свідомості (заклики до повстання, рухи за часів виборчих компаній на Київ з вимогами зміни міністрів, вимоги імпічмента Перзидента та ін.), напрям розвитку – формування нової правової ідеї, що призведе до соціальної справедливості та інше. Саме у періодах ідейно-світоглядного розвитку української правової свідомості як типово національної на засадах неформальної, ментально структурованої спадкоємності правової традиції звичаєвої української правової свідомості та культури, формується вісь її конкретно-історичного розвитку, а також розвитку статичного права, культури, суспільства та держави за природних шляхів загального формування української правової свідомості тощо. За періодів становлення української правової свідомості найголовнішим структурним елементом за умов відсутності нової Конституції є ті істотні правові норми, викладені у маргінально-правових актах, що закріплюють соціальну справедливість та її захищають (треба виявити ці актуальні маргінально-правові акти). За умов наявності нової Конституції - сама Конституція та у ній безпосередня стаття, що презентує найголовнішу правову ідею, що втілена як правова ідея соціальної справедливості та правова ідея самої Конституції. Тільки за таких умов Конституція є правовим Основним Законом, та тільки тоді подальше становлення української правової свідомості здійснюватиметься за природними шляхами. Її центром є Конституція, вихідні положення про соціальну справедливість, правові норми, що її захищають. Околицею є розвиткові девіації української правової свідомості, що поступово витісняються правовими нормами, напрям розвитку – формування усталених норм статичного права як природної основи механізму правового регулювання суспільних відносин на засадах соціальної справедливості. Саме у періодах нормативно-правового, законодавчого становлення української правової свідомості як типово національної за її юридично закріпленими ознаками та на засадах природної спадкоємності – формальної спадкоємності Конституції України. Формується вісь її конкретно-історичного становлення, а також становлення статичного права, культури, суспільства та держави, але за природних шляхів загального формування української правової свідомості тощо. Вивчаючи правову свідомість як живе складне, двовісьове, формозмістовне інформаційне, процесуальне, матеріальне та мультиуніверсальне правове явище, що має своє справжнє національне лице у світі численних світових правових свідомостей та культур, побудованих за відомими світовими зразками та основами формування їх національної природи як максимально істинної і функціонально пріоритетної за будь-яких часо-просторів (українська правова свідомість як національна (багатонаціональна), а не її теоретичний труп (теоретична правова свідомість), - вчені, громадяни, суспільство та держава у цілому тощо отримують можливість не тільки абстрактно знати її абстраговану будову, функції, властивості та можливості, але, що є істотно головним, - можливість практичного використання її будови, функцій, властивостей та можливостей при формування нового статичного права, галузевої правової бази, національних за формою правових суспільств та держав. Теоретична правова свідомість як видова правова природа більш характерна для періодів її становлення, коли у суспільстві та державі, безсумнівно, визнана необхідність формування робочих пріоритетів, принципів, детермінант та закономірностей широкої родової правової природи. Коли існує чітка ідейно-світоглядна (правопсихологічна) база її формування як істотна істинна основа її нормативно-правової трансформації. Коли ідейно-світоглядні світові стандарти родової правової природи теоретичної правової свідомості не викликають у широкій науковій та вітчизняній спільноті жодних питань до їх пріоритетно щонайменш мінімально, щонайбільш максимально верифікованих і адаптованих основ у соціально справедливих світових стандартах та у цивілізованому становленні певного вітчизняного статичного права. Будь-яка національна правова свідомість, котра має назву за назвою титульної нації, що виходить з назви історично визначеного пріоритетного етносу, народності та народу, котрі максимально сприяли формуванню типових національних ознак широким духовним процесам відродження, - типово характерна для процесів розвитку нації як єдиної одиниці повноментального ідейно-світоглядного та нормативного вимірювання світу та Всесвіту у відповідних одиницях ментально-правової культури, ментально-правового світогляду та ментально-правової або національної правової ідіоми – математизованих основ світового національного і правового стандарту суспільного та правового буття. Отже, за періодів розвитку формується ідейно-світоглядна вісь української правової свідомості як типово національної, за періодів становлення – її нормативно-правова вісь, котрі за природних шляхів становлення й розвитку української правової свідомості можуть більшою мірою співпадати, а за неприродних шляхів – більшою мірою суттєво та/або істотно не співпадати. Вивчаючи правову свідомість як національну, ми тим самим підкреслюємо її першочергову важливість для перехідного статичного правостановлення, а разом з тим ми виводимо правову науку на засади широкої цілеспрямованості наукового формування сучасної ідейної-світоглядної вісі української правової свідомості як найголовнішої за сучасного періоду її становлення й розвитку водночас та як єдиної практичної та першоджерельної засади формування основних принципів і концепцій вдосконалення сучасної української правової системи тощо. За сучасного кризового правостановлення найбільш важливою є родова правова природа, вивчення та використання досвіду її практичного законодавчого формування у інших суспільствах і державах, в першу чергу тих, що встигли швидко ввійти у коло світових традиційних суспільств, світових правових цінностей та стандартів, особливо з числа колишніх пострадянських. Найважливішими продовжують залишатися більшою мірою світові філософсько-правові та методологічно-правові твори, за зразками котрих давно раніше сформовані відомі ідейно-світоглядно структуровані за світовими стандартами правові ідеї, що стали основами чинних нині Конституцій світових зразків, зокрема у колишніх посттоталітарних суспільствах і державах. Важливість вивчення ідейно-світоглядних детермінант правової свідомості як типово родових правових полягає радикально у тому, що саме вони можуть або призвести до того, що «чинні Закони будуть або функціонувати, або ні, - не дивлячись на те, що вони хороші» (Л. Кравчук). Для сучасної української правової науки, перш за все, позитивної, важливим є не скільки проводити чи-то-широкі, чи-то вузькі правові реформи, скільки здійснювати глобальну задачу широкого дослідження сучасного конкретно-історичного правового становлення та/або розвитку української правової свідомості та культури як типово національних, маючих широку детермінантну родову правову природу, визначення конкретного пріоритету: у сучасному конкретно-історичному періоді формування української правової свідомості та культури чи відверто домінують підперіоди розвитку, чи відверто домінують періоди становлення. Коли у суспільстві домінує міжнаціональна і міжконсесійна злагода, або у суспільстві мінімальні соціальні конфлікти та вони легко долаються. Коли виконуються владою передвиборні обіцянки, - це період становлення української правової свідомості та культури, - це період існування світових загальних і соціальних стандартів, або останні наближаються до світових (заробітня платня та пенсія дозволяє почуватися людиною кожному суб’єкту української правової свідомості та культури), у котрому немає масових девіантних різноджерельних і різноформатних девіацій, конфліктів та патологій. За такої обставини українське суспільство стає або ж стало традиційним, оригінальним та світовим. Коли ж переважають соціальні конфлікти, у суспільстві домінує міжнаціональна та міжконсесійна незлагода, або у суспільстві максимально ідентифіковані соціальні конфлікти та вони тривало не долаються. Існує боротьба за природні права пересічних громадян, або ж вона відсутня, або ж громадяни масово ідуть на заробітки за кордон, або ж вимирають, процеси смертності перевищують процеси народжуваності, коли не виконуються владою передвиборні обіцянки, - це період розвитку української правової свідомості та культури. Це - період існування масових корпоративних несвітових незагальних і несоціальних стандартів, або останні наближаються до вузько корпоративних, з обслуговуванням правових інтересів владної, олігархної чи-то іншої верхівки (заробітна платня та пенсія дозволяє почуватися людині нелюдиною, а амформною істотою, котру намагаються знищити, бо як можна за чинним прожитковим мінімумом виживати). У суспільстві існують реальні та більшою мірою приховані різноджерельні масові девіантні і різноформатні девіації, конфлікти та патології. За такої обставини українське суспільство продовжує залишатися нетрадиційним, неоригінальним та несвітовим. Нами раніше визначені основні риси, властивості, функціональні параметри та моделі традиційних і нетрадиційних суспільств, принципи та закономірності становлення й розвитку української правової свідомості та культури, критерії та підходи ідентифікації та верифікації природних і неприродних шляхів становлення і розвитку останніх, методи та методології розуміння трансформаційного розвитку та становлення української правової свідомості та культури як типово національних (формула української національної, правової ідіоми-правової свідомості-норми права), а також інші законодавчо репрезентативні моделі кореляційної адаптації та моніторингу цільового формування процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури. Думаємо матеріал є, було б бажання його використати. Але самим цікавим є те, що сучасні юристи, як правомірні позитивісти, за тривалих часів призвичаїлись до теоретично полегшеного розуміння правова, правової свідомості та культури, та того розуміння, що залишилось у спадок від радянського права. Такого розуміння, яке залишається у випускників юридичних вузів, що вимагає постійного суттєвого вдосконалення, кореляції та періодальної перевірки. Справа у тому, що у позитивному праві існують лише стандарти позитивного його лінійного розуміння. Але за перехідного правостановлення, особливо на українських теренах, однієї юридичної освіти мало для правильного розуміння складних процесів перехідного правотворення, правозастосування та правореалізації, тому що вони мають домінантними детермінанти не тільки видової правової природи позитивного статичного права, скільки широкі детермінанти родової правової природи, де видова правова природа є лише їх несуттєвою частиною. Як правило, теоретичної конструкції правової свідомості у природі різнонаціонального, різноментального та різноідейноправового розуміння дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова правова природа) як такої не існує, вона може бути лише повною та/або певною основою, моделлю правосвідомості більш складної, наприклад, національної, політичної, релігійної та ін. Але зазначену спрощену теоретичну модель юристи-позитивісти намагаються використовувати універсально та до кожного принагідного чи-то історичного, чи-то сучасного випадку: такого ні якому разі робити не можна також у зв’язку з тим, що навіть право, за нашим підходом, може бути різним: монархічним (зміст монархічної правової свідомості та культури) та республіканським (зміст республіканської правової свідомості та культури). Для монархічного статичного права більш привабливими є вісь становлення правової свідомості та культури, для республіканського – вісь розвитку [10]. Сучасна українська правова наука має основним завданням, в першу чергу, змінити парадигму розуміння формування статичного права на парадигму його періодального становлення та розвитку за процесами становлення й розвитку української правової свідомості та культури: по-друге, практологічно виявити та теоретично оприлюднити, які ж конкретні процеси існують: вісі розвитку чи становлення статичного права за підходами до вивчення процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, по-треттє, змінити описову парадигму вивчення правових явищ, процесів та їх суб’єкт-об’єктів на парадигму їх комп’ютерного моделювання з застосуванням широких світових і вітчизняних підходів, та, по-четверте, покладаючи у основу становлення чинного статичного позитивного права дослідження процесів становлення й розвитку української правової свідомості та культури, та виходячи з чинної Конституції України та її вихідних положень як формальної спадкоємності сучасної української правової свідомості та культури, конституційного змісту чинної пріоритетної державно-правової форми української правової свідомості та культури [10], на засадах виявлених нами принципів і закономірностей становлення й розвитку української правової свідомості та культури, природних і неприродних шляхів її формування, - остаточно сформувати концептуальну модель становлення чинного сучасного українського статичного позитивного права, державно-правової свідомості та культури як основ нової української правової позитивної правової науки, що не на словах, а у власних науково-теоретичних положеннях визнає геніальні правові ідеї класиків права і філософії права про те, що саме правова свідомість є істотною формою будь-якого державотворення та будь-якої держави (Г. Гегель, П. Новгородцев, І. Ільїн, В,, Чефранов, Н.П. Дмитрієнко, О.Є. Уколова, М. Панов, М. Козюбра, В. Тацій, В. Сташис, Л. Петрова та інші). Гадаємо, що подальші досліження усіляко сприятимуть ретельному вивченню природи української правової свідомості та культури як різноджерельних і різновісьових природних основ трансформації чинного українського статичного позитивного права.
Cписок використаних джерел:
1. Права человека: учебник [для вузов] / отв. ред. член-корр. РАН, д-р юрид. наук Е. А. Лукашева. – М. : НОРМА, 2001. – 573 с.
2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х.:Консум, 2001. – 656 с.
3. Заінчковський М. Л. Права людини як новоєвропейський філософський та політико-правовий феномен: дис. ... кандидата філос. наук / Заінчковський М. Л. – К., 2003. – 178 с.
4. Луковская Д. И. Права человека и права гражданина. Правовой статус человека и гражданина / Д. И. Луковская // История государства и права. – 2007. – № 13. – С. 34–36.
5. Антонович М. М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини / М. М. Антонович. – К. : КМ АСАDЕМІА, 2011. – 262с.
6. Копейчиков В. В. Соціальна держава як людська цінність, захисник прав людини / В. В. Копейчиков // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. – 2010. – Ч. 1. – С. 62–65.
7. Яковюк І. В. Розвиток концепції соціально-економічних прав як передумова формування соціальної держави / І. В. Яковюк //Проблеми законності. – 1998. – Вип. 35. – С. 22–27.
8. Аблязов Д. Е. Соціальна, правова держава та права людини і громадянина / Д. Е. Аблязов // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 10–14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12adelig.pdf
9. http://economics.puls.kiev.ua/personal_account/106974.html#1339916021
10. DMITRIENKO JU.N. HISTORICAL FORMING UKRAINIAN LEGAL IDEA // Материали за VIIІ Международна научна практична конференція «Актуальные достижения европейской науки - 2012, 16-25.06.2012. Том 10. Икономики. Закон. - София: «Бял ГРАД-БГ» ООД, 2012. - С. 14-25
 
1.1. Джерела чинника національного в українськiй правовій свідомості
 
Сучасна практика національного життя і міжнаціональних відносин підтверджує той факт, що вплив національних особливостей на правовий розвиток та на правову свідомість індивідів значно збiльшився. Вплив національних особливостей на становлення і розвиток правосвідомості рiзних народів і кожної особи презентує науковий і практичний інтерес за умов демократизації суспільного життя, її багатогранного реформування. Національні особливості розвитку кожного народу формують самобутні правовi світовідчування, світосприймання, світобачення, світогляд, що визначають спосіб життя, правову культуру, духовність, поведінку, характер людей, специфіку міжнаціональних відношень. Національний чинник зумовлює своєрідність і самобутність багатьох сутнісних рис людської діяльності, впливає на мислення і психологію людей, зачіпаючи їх правові аспекти життєдіяльності.
Як відомо, нація - це стійка спільність людей, що проживають на одній території, мають загальну культуру, мову, самосвідомість, що історично склалася в процесі розвитку. Нація характеризується економiчною і соціальною спільністю, що є єдиною та полiаспектно виявляється системою політико-правового життя складним етнопсихологическим характером. Важливою особливістю нації є те, що вона володіє особливим складом, стилем мислення, специфічним менталітетом, відчуттям власної пристойностi [61, с. 314].
Така своєрідність характеристик нації не може не враховуватися при осмисленні властивостей і якостей правової свідомості на її суспільному, груповому та індивідуальному рівні.
Національні особливості кожного народу в значній мірі детермiнуються рiзними форми правової культури, правовими традиціми, звичаями та тим самим набувають стабільного й стійкого характеру, фіксуючись у нацiональнiй свiдомостi та психології, що має безпосереднє відношення до правомiрної оцінки дiйсностi, як найважливішого соціального регулятора правових відносин, до характеристики юридичної практики та до становлення і формування відповідної правової свідомості як провідної форми суспільної свідомості.
Правова свідомість акумулює в собі не тільки загальносоцiальнi чинники життя (економічні, політичні, ідеологічні та iн.), але й в значній мірі національні особливості буття людей, людського гуртожитку, що носить багатоаспектний, глибокий, вельми помітний характер. Зумовленість особливостей, властивостей, якостей та змісту української правової свідомості національними рисами пояснюється багато в чому характером процесів походження етносів. Першопрірода національних особливостей правової свідомості закладається, як в мисленні, наiональнiй мовi народів, так і в процесі історичного формування етносів в цілому.
Сучасна наука виділяє чотири модуси етногенезу як моделі перенесення української правової свідомості та культури. Перший - це спосіб міграцій, який є результатом переселення парода або його численної групи, та в процесі змішування з місцевим населенням складається нова культурна спільність людей, тобто етнос. Другою - модус розселення, коли в зоні достатньо щільного заселення декількох складових відбувається їх взаємне проникнення, виникають двомовність, змішана культура, змішаний антропологічний тип. Третій тип - це модус етнiчної безперервності, за якого етноси переходять один в іншій, і відрізняються один від одного тим, що тільки живуть у віддаленості, через декілька етносів. І останній – модус автохтонного розвитку, коли при географічній ізоляції або ж за iнших чинникiв відбувається відносно відособлено, що і приводить до утворення этносов як соцiальних основ правових свiдомостей [1, с. 182 – 190].
Процес виникнення, становлення і розвитку етносів припускає також формування відповідної правової культури, певного способу життя, що грунтуються на духовних цінностях, складаються та закріплюються в правових традиціях, звичаях, нормах моралі та інших соціальних регуляторах.
З моменту впровадження в суспільне життя правових нормативних регуляторів накопичений людьми, суспільством духовно-ціннісний потенціал, система правил, норм і принципів поведінки, традицій, звичаїв, що склалися, відповідним чином фіксуються в правовiй свідомості людни, в якiй починають відбиватися правовi ідеї, погляди, уявлення, відчуття, емоції людей, що характеризують і оцінюють те чи iнше iсторичне та реальне юридичне середовище.
Включені одного разу і в національну свідомість оцінні критерії активних правових рефлексiй за допомогою національної культури, традицій і звичаїв, інших нормативно духовних засобів складаються в стійку, стабільну форму суспільної свідомості - правову свідомість у всії її іпостасях.
Проблеми вияву і розвитку національного, нації як історичної спільності людей, нації як форми суспільно-історичного розвитку продовжують привертати до себе підвищений інтерес з причин серйозного осмислення такого складного і суперечливого явища як правова свідомість. Для з'ясування загальнотеоретичних властивостей правосвідомості та урахування її національних особливостей жодним чином не слід штучно вип'ячувати національне, перебільшувати його роль в механізмі (системі) правосвідомості, зменшуючи при цьому значення загальносоціальних початків у формуванні і розвитку цієї форми суспільної свідомості.
Національне не може розвиватися і зміцнюватися, мати перспективи на сприятливе майбутнє, якщо функціонуватиме в глухій ізоляції від решти суспільного механізму, ігноруватиме зовнішні політичні, соціальні і правові зв'язки. Історія становлення цивілізацій, сучасний стан світової спільноти підтверджують реальність руху народів до співпраці, взаємообміну досвідом, узгодженню інтересів і потреб, що найсильніше і ефективно виявляється у сфері взаємодії правових культур.
Правова культура - історично певний рівень якiсного розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, iдентифiкований у відповідних типах і формах правової організації життя і діяльності людей, в їх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних ценностях [13, с. 607].
Правова культура - найважливіший показник багатовікових правових досягнень, правового та законодавчого досвіду народів, своєрідний моральний зріз правової мудрості, правового характеру, правових ціннісно-духовних якостей того або іншого народу, нації. Правова культура не тільки відображає нормативно-правове минуле життя людей, але і прокладає дорогу в правове майбутнє, сприяє становленню суспільного правового оптимізму, віри в сили народу, дозволяє уникати помилок і непотрібних суспільно-історичних аналогій.
Правова культура кожного народу, нації відображає не тільки суто внутрішнє правозаконодавче життя, але і в значній мірі зорієнтована на все те краще, нескороминуще, що характеризує якiснi загальнийсоціальні, загальнолюдські досягнення і цінності.
Загальносвітовий правокультурний процес нацiлений на праворефлексивний взаємозв'язок, взаємодію правових культур всіх націй і народів, що несе благо в загальносвітовому масштабі, у тому числі й в конкретних сферах міжнародної співпраці: обмеження гонки озброєнь, боротьба з міжнародним тероризмом, наркобізнесом, епідеміями, стихійними лихами та iн.
Але найголовнішим є те, що у результаті зміцнюється довіра між народами, збiльшуються взаємні симпатії, зростає духовно-ціннісний потенціал кожного народу.
Чим інтенсивніше протікає взаємне культурне взаємозбагачення, ніж більш насиченими стають правокультурні контакти і обміни, тим більш плідною стає міжнародна і міждержавна правова співпраця, ширше сфера взаємних симпатій народів, масового характеру набувають гуманітарні правовi зв'язки. На такій основі успішніше вирішуються ті, що виникають в світі та в окремих регіонах гострі конфлікти, спори, претензії. У цьому плані виключно важливим є факт взаємодії різноманітних правових культур. Багато бід, що переживаються рiзними народами (у минулому і сьогоденні), є нерозв'язними у низцi регіонів довготривалі міжнаціональні конфлікти, національні претензiї, небезпечний розвиток подій в «гарячих точках» країни багато в чому зумовлені тим, що впродовж тривалого історичного розвитку народів не приділялося належної уваги, тим більше на цілеспрямованій основі, проблемам взаємного збагачення і використання національних правових культур. Процес правокультурного взаємопроникнення, придбання справжньої культурної освіти, що включає національно-етнічні особливості, пiдмiнювався багато в чому великодержавним чванством в період Російської імперії, класово-пропагандистськими шаблонами в радянський період, коли національне нівелювалося загальнорадянським, розчинялося в надуманих штучних
кампаніях інтернаціоналізму. Така політика, що насаджувалася в сферi правової культури, була їй протипоказана, вона вела лише до національного відчуження.
До тих пір, поки нації і народи не стануть уважно вiдноситься один до одного, не навчаться взаємно поважати відповідні цінності народної, правової творчості, літератури, мистецтва, а суспільство і держава не зроблять необхідних зусиль для позитивної і насиченої взаємодії національно-народних культур, українське суспільство роздиратимуть й далi рiзнi правовi конфлікти, між народами зберігатиметься протистояння, а над державою висітиме загроза порушення територіальній цілісності .
Наслідком відокремлення правових культур виступає відокремлення між народами і націями, посилення елементів ворожості та взаємної підозрілості.
За відношенням до правової дійсності це обертається порушенням єдиного правового простору, гальмуванням становлення правової державності, зниженням гарантованості прав і свобод людини та громадянина, деформованістю законопокірності громадян, збiльшенням протиправних діянь, загальним падінням престижу права, що руйнівно б'є по загальному стану суспільної, групової та індивідуальної правосвідомості, у тому числі й на рівні її національної зумовленості. Деформація правової свідомості в значній мірі послаблює всі правові основи життєдіяльності суспільства на регіональному та національному рівнях.
Суспільна наука виходитиме з того, що конкретне національний розвиток завжди припускає взаємодію однієї нації з іншими націями і народностями, що неминуче приводить до формування загальних з іншими націями рис і якостей. От чому характеристика нації як історичній спільності людей в першу чергу пов'язується із загальносоціальними, та лише потім з етнічними правовими ознаками.
Етнос не може успiшно розвиватися у межах власних можливостей та особливостей. Він розвивається через взаємодію з іншими етносами, через взаємовплив, взаємопроникнення правових культур, які зрештою приводять до деякого ототожнення, вирівнювання національних правових культур, кожна з яких запозичує з іншої духовно-правової спадщини все істинне народне, гуманне, благородне та справедливе. Етнічне ж служить виразом національно-особливого, виробленого в процесі природно-історичного розвитку. В процесі тривалого еволюційного розвитку загальносоціальне з необхідністю вбирає національне і навпаки. У широкому соціологічному сенсі суспільство виступає як безліч утворюючих його компонентів, серед яких національний чинник (як специфічна властивість спільності і спілкування людей) займає своє вагоме місце. Розгляд нації як соціально-етнічній спільності людей дозволяє відрізняти її етнічну характеристику та її сутнісні якості в цілому.
З'ясування належного співвідношення суспільства і нації набуває особливе значення за умов складних полiтичних відносин, властивих сучасній українськiй дійсності. Становлення і розвиток будь-якого етносу врештi-решт спирається на спеціально сформовані соціальні інститути та установи, зокрема формовані норми і принципи права. Причому особливого значення набуває правове регулювання відносини між людьми, що стає обов'язковою умовою нормального функціонування життєдіяльності будь-якого народу. Жодна нація, народність не може повноцінно існувати без стійкого громадського порядку, засад гуртожитку, традицій, звичаїв, норм моральності і права, порушення яких вносить дисгармонію суспільного життя, його національні сфери. При цьому правова свідомість суспільства і індивідів виходитиме з необхідності застосування відповідних санкцій за замах па громадський порядок, права і свободи людини. Антигромадські, асоціальні діяння без належного покарання неминуче ведуть до хаосу, деформації в будь-якому соціальному організмі, покликаному заради збереження своєї цілісності і дієздатності постійно протидіяти, боротися з порушеннями тих діючих в суспільстві принципів, норм і правил поведінки, що відображають інтереси і потреби тих або інших соціальних структур.
Подібне відношення народу, що формується сторіччями, нації, їх представників до неухильного дотримання правових традицій, звичаїв і інших соціальних норм закладає врештi-решт в загальнiй правовiй свідомості людей всі ті сприятливі передумови, які дозволяють фокусувати, відображати і закріплювати в суспільній, груповій і індивідуальній правовiй свідомості витікаючі від права процесуально-правовi особливості, властивості і якості, що характеризують її як особливе суспільне явище, як істотну загальносоціальну цінність.
Становлення української правової свідомості зі всіма її національними особливостями і властивостями – це правовий процес що складається, поза сумнівом, не на порожньому місці, не штучно, а знаходить сприятливий грунт, що готувався в ході тривалого попереднього для української нації суспільно-історичного та правового розвитку.
У плані підготовки сприятливих умов для становлення української правової свідомості за умов національних суспільних відносин особлива роль відводиться народним правовим традиціям, звичаям та іншим духовним цінностям, що здійснюють нормативно-правове регулювання взаємин між людьми. Ці нормативно-ціннісні регулятори відображають динаміку національно-правового розвитку свiдомостi за різні історичні періоди. На цій базі створювалося і звичайне або звичааєве українське право, яке мало широке розповсюдження на традицiйних територiях здавна. Держава, використовуючи силу правових традицій і звичаїв, як регуляторів найважливіших правових відносин, тим самим відкрило широкий простір і для формування юридичних норм у вигляді звичаєвого права, що наочно підтверджене якнайдавнішими пам'ятниками законодавства, знайденого в ареалах колишнього розселення україноментальної спiльноти.
У цьому плані безперечний інтерес уявляють і національно-правовi традицій, звичаї, ритуали народів України, наприклад, звичаєве право кримсько-татарського народу Кримського пiвострову. Хоча в даний час звичаєве право в значній мірі втратило своє минуле значення, сам механізм передачі цінностей за допомогою правових традицій і звичаїв уявляє інтерес для з'ясування процесу формування національної та правової свідомості.
Будь-яка форма правової свідомості відображає в собі погляди, переконання, відчуття з приводу тих або інших явищ об'єктивної дійсності. Правова свідомість прямо або побічно випробовує на собі вплив закономірностей розвитку всіх форм суспільної свідомості, інтегруючих в собі усвідомлення нацією своїх етичних, релігійних, правових і інших інтересів і потреб, що об'єктивно склалися в попередній період національного розвитку.
Форми суспільної та правової свідомості стимулюють і постановку нових цілей і завдань, переорієнтацію практичної діяльності людей адекватно життєвим потребам, що складаються, зокрема н в правовій сфері, що істотно відбивається на характері та змісті правової свідомості нації, народності. С. Л. Рубінштейн справедливо писав: «Наявність у людини правової свідомості позначає, власне, що у нєї у процесі життя, спілкування, навчання склалася або складається така сукупність (або система) правових поглядiв, що об'єктивувалися в слові більш-менш узагальнених знань, за допомогою яких вона може усвідомлювати те, що оточує її, пізнаючи явища дійсності через їх співвідношення з цими знаниями [67, с. 276].
При цьому найважливіше місце в системі правового усвідомлення дійсності відводиться і осмисленню правових цінностей, виробленню оцінних критеріїв юридичної практики, що не може не позначатися і на особливостях правової свідомості.
Які ж національні особливості властиві правовій свідомості як особливій самостійній формі суспільної свідомості? Формування і облік національних особливостей правосвідомості - процес довготривалий, складний, суперечливий, багатоаспектний і неоднозначний, такий, що включає все різноманіття розвитку даного народу (етносу). В ході свого історичного становлення і розвитку кожен народ поступово виробляв, фіксував і закріплював у рiзних конкретно-iсторичних циклах правової свiдомостi найбільш розумні, корисні і нескороминущі духовні цінності, форми і варіанти сутнісної і необхідної поведінки. Все це відбивалося і в багатообразних нормативних соціальних регуляторах - духовних скарбницях української нації. Правова мораль, релігія, правовi традиції і звичаї адекватно вимогам життя народу затверджували нормативні стереотипи як єдиних можливих, етичних і справедливих. Не дивлячись на всі соціальні, політичні, військові катаклізми, якими насичена правова історія людського суспільства, люди зберігали прихильність тим правовим принципам, нормам, правилам, духовно-культурним стереотипам і варіантам правової поведінки, які відображали найістотніші, характерніші сторони національно-правової самобутності, народної мудрості, життєвого правового прагматизму.
Осмислення української правової свідомості у взаємозв'язку з її національними особливостями веде до наступних логічних висновків, якi характеризують ступень вивченостi проблеми: 1) Теоретико-методологiчне спiввiднесення терміну «нація» в з категорією «правова свідомість» призводить до висновку про національно-історичний характер правосвідомості. 2) Поняття «нація» в контексті багатонаціональної держави, якою є Україна, неодмінно включає все різноманіття конкретної правової дійсності, на яку накладаються своєрідність і самобутність її національної оцінки, яка може бути як позитивною, так і негативною. 3) Опосередковані національним устроєм життя правовi оцінки мають рацію юридичної практики, що закладають нормативнi основи для формування і розвитку правової свідомості відповідного рівня і змісту.
Суспільне життя, будучи осереддям полiфонiчних, різнопланових, специфічних, неповторних, самобутніх правоусвiдомлених зв'язків і взаємин людей, спроектованих на національно-культурні особливості і відповідні юридичні цінності і явища, надає могутню дію на творення суто правових аспектів мислення, психології, ідеології, що врештi-решт, знаходить віддзеркалення в змісті суспільної, групової і індивідуальної правової свідомості, яка поєденує в собі як загальниосоціальні, так і національно-етнічні початки.
Про існування різних видів і типів правосвідомості, їх своєрідність і самобутність залежно від різних життєвих чинників писав ще I. О. Ільін: «Людська правосвідомість виникає ірраціонально, воно розвивається історично, воно підлягає впливу сім'ї, роду, релігійності, країни, клімату, національного темпераменту, майнового розподілу та всіх інших соціальних, психологічних, духовних і матеріальних чинників. З цієї точки зору можна було б говорити, наприклад, про «морську» правосвідомість греків і англійців і про «континентальну» правосвідомість у росіян і у китайців; про релігійну правосвідомість у магометян і про безрелiгiйну правосвідомість сучасних соцiал-комуністів; про родову правосвідомість стародавньої цивільної общини та про безрідну правосвідомість сучасних республік та iн.» [34, с. 129.].
Зi свого боку В. А. Щегорцев підкреслює: «На правосвідомість і характер відношення до права впливає до певної міри приналежність до певної соціально-етнічної групи. Національні особливості в усвідомленні людьми суспільного буття, викликанi об'єктивною соціально-правовою дійснiстю - це продукт соціально-історичного розвитку націй, національних відносин. Його не можна не враховувати в практичній правовiй діяльності з реалізації правотворчостi, а тим більше при аналізі формування і функціонування правової свiдомостi на всіх соціальних рівнях її вияву. Тим часом соціологічному дослідженню цієї проблеми не приділяється поки достатньої уваги» [93, с. 98 - 99].
Ці ж ідеї висловлюються й іншими вченими. Так, К. Т. Вельській пише: «Правосвідомість індивіда носить на собі вiдбитки й національної приналежності, визначаючись умовами життя даної нації»" [15, с. 160].
У літературі з соціальної психології часто-густо наголошується про те, що нація як велика масова соціальна група характеризується специфічними особливостями правового сприйняття дійсності, особливим характером психологічних переживань. Соціальні умови існування надають й значну дію на формування правової психології, у тому числі й психології особи. Проте специфічні тільки для даного індивіда правовi умови існування можуть породити лише індивідуально-неповторні психічні правовi особливості і риси. Вони не пояснюють національні властивості, але для розуміння останніх необхідно враховувати не тільки специфічні для даного індивіда властивості і риси, але і загальні з іншими людьми однакові соціально-психологічні стереотипи правового сприйняття і віддзеркалення. При цьому важливою є думка тих, хто вважає основним предметом соціальної психології не стільки особу, скільки психологічні особливості різних соціальних груп, прошаркiв та корпорацiй, класів суспільства. Серед тих, хто розподіляє цей погляд, існують різні відтінки в розумінні того, які аспекти массовидных соціально-психологічних явищ повинні бути перш за все в центрі уваги соціальної психології. Соціальна психологія, вбираючи в себе нацiональнi особливості правового життя, трансформує національне в правовiй свідомості людей, включаючи їх iндивiдуальну правову свідомість.
Національні особливості правосвідомості можна з'ясувати, розшифрувати, тільки виходячи з історичних умов становлення і розвитку народів. Нація - це реальна історична спільність. Її виникнення і розвиток не вичерпується одним або навіть декількома поколіннями людей, а йдуть в глибоку старовину. Специфічні національні особливості правосвiдомостi виникають разом з етносом як необхідний елемент в існуванні даної спільності людей. Завдяки ним здійснюється внутрішньогрупова згуртованість, інтегруються сутнісні особливості характеру даного народу (нації). Національне, врештi-решт, стає основою життєзабезпечення, виживання етносу, відступ від нього для кожного члена цієї спільності загрожує матеріальними, етичними, культурними, психологічними наслідками, накладає стійкий та стабільний відбиток на подальший розвиток нації, закріплюється в національних i правових традиціях, звичаях і інших соціальних нормах та, таким чином, стає необхідною умовою, що утілює стiйке, ментально опосередковане духовно-практичне сприйняття навколишньої дійсності, зокрема правової.
Національно-духовне в історії культурно-правового розвитку народів, у відносинах між народами стає за певних умов і найважливішим засобом вияву національних особливостей в правосвідомості суспільства. Вивчення національних особливостей в правовій свідомості не має такого розповсюдження у широкiй вітчизняній юридичній науці, як дослідження загальносоціальних, загальнотеоретичних основ правосвідомості. При цьому слід зазначити, що категорія «національна свідомість» досліджувалася в рамках проблем економіки, історії, культури різних народів, нації і народностей. Стосовно юридичних аспектів життя суспільства, правосвiдомостi зокрема, категорія «національне» через різні причини не ставала об'єктом спеціальних, цілеспрямованих наукових досліджень, що відноситься і до проблем вивчення правової свідомості. Не викликає сумнівів, що нормалізації і стабілізації в розвитку націй і національних відносин можна досягти, тільки вивчивши всі аспекти і форми вияву національної специфіки в правовому житті, зокрема в сферах правотворчості і реалізації права, що зачіпає й проблеми становлення і вдосконалення правової свідомості як на рівні суспільства, так і особи. Виявлення національних особливостей в правосвідомості не може проходити у відриві від результатів загальнотеоретичного пізнання категорії «правова свідомість».
Проблеми пізнання правової свідомості давно і успішно розробляються у вітчизняній науці, свідоцтвом чому грунтовні роботи П. П. Баранова [9], К.Т. Вельского [14], І. Л. Бури [8], Р. А. Злобiна [32], Е. А. Лукашевой [45], Е. В. Назаронко [51], Г. С. Остроумова [59], І. Ф. Покровского [62], Д. А. Потопейко [63], І. Ф. Рябко [69], В. П. Сальникова [71], В.А. Сирцова [72], І. Е. Фарбера [85] та iншi.
Спираючись на загальнотеоретичні досягнення, стає можливим пізнання певних аспектів впливу національного на особливості, властивості, якості і зміст правосвідомості, оскільки з соціологічної точки зору поняття «суспільне» виступає за відношенням до національного як щось загальне, як те, що втiлює елементи вияву всього національного. Поняття «суспільне» характеризує все те, що відноситься до суспільства. Точно також «правова свідомість» як загальна категорія поширює свій потенціал і на розуміння правосвідомості з її національними рисами і властивостями. Правосвідомість в широкому сенсі слова є сукупністю уявлень, поглядів, відчуттів, що виражають відношення до діючого права, юридичної практики, до інших юридичних цінностей як суспільства в цілому, так і його національних структур.
Правову правосвідомість у вітчизняній літературі визначають як систему правових поглядів, уявлень, відчуттів, емоцій, оцінок, установок і інших проявів, що iдентифiкують відношення громадян до діючого права, до юридичної практики і інших правових явищ. На відміну від інших форм свідомості, суспільна правосвідомість направлена саме на віддзеркалення правової дійсності і її перетворення у зв'язку з правовими потребами і інтересами людини і суспільства в цілому. Це єдина форма суспільної свідомості, чиї ідеї, погляди, уявлення знаходять нормативне закріплення і в цілому реалізуються в процесі нормативного регулювання суспільних відносин. Юридичний розвиток будь-якого суспільства - це функціонування всіх правових засобів і цінностей, включаючи національно-правові аспекти.
Співвідношення загальносоціального змісту правосвідомості та його національних сторін необхідно осмислювати з ціннісних позицій. Кожна нація виробляє та засвоює такі духовно-правові цінності, які в її самосвідомості виступають як специфічні юридичні інтереси і потреби. Різні соціальні суб'єкти, залежно від різноманіття життєвих обставин, мають різні оцінні уявлення про право. Для національного ж змісту правосвідомості додаткове і вагоме значення має усвідомлення ціннісного потенціалу століть національних традицій і звичаїв, що дійшли з глибини, норм моралі як ключових моментів, що підносять оцінні критерії до правової дійсності. Саме вказані духовно-нормативні цінності в першу чергу привносять в свідомість людей вимогу - оцінювати право, закони, юридичні норми з позицій справедливості, моральності, національної духовної культури. Національна правова самосвідомість - це результат розвитку нації, це усвідомлення нацією особливостей свого правового розвитку. «В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу і структури. Здібність до розвитку - одна із загальних властивостей матерії та свiдомостi» [86, с. 537].
Національний розвиток правової свiдомостi пов'язаний із закріпленням справедливих і етичних уявлень про право і юридичну дійсність, що знаходить відповідне віддзеркалення в суспільній і індивідуальній свідомості. Уявлення про право з позицій справедливості і моральності стосовно народу характеризується поняттям «цінність», оскільки це є те, що корисно для даного народу, що приносить йому благо. У аналізі проблем правосвідомості в світлі її національних особливостей як належний критерій використовується поняття «цінність», яке слід відрізняти від поняття «оцінка», що також характеризує властивості правосвідомості. «Цінність» є те, що можна оцінювати, що є предметом, об'єктом оцінки. «Оцінка» ж є розумовий акт, що є результатом оцінного відношення суспільства, індивідів до даного предмету.
У основі поняття «цінність» знаходяться людські потреби і інтереси. Результатом оцінки є усвідомлення необхідності того, що ті або інші явища можуть або не можуть задовiльнити зростаючі потреби і інтереси людей.
Таким чином, необхідно розрізняти загальносоціальні і національні цінності в праві та відповідні аспекти в правосвідомості.
Поняття «Ціннісна орієнтація» також застосовно до аналізу національного в правосвідомості. Система ціннісної орієнтації не довільна, в ній фіксується суспільна необхідність. Вся соціальна дійсність предстає перед людиною як система ціннісних орієнтирів, що виражають об'єктивну необхідність в певному характері діяльності. Національне в правосвідомості, відображаючи національні цінності в праві, фіксує необхідність подальшого правового розвитку народів в системі суспільного розвитку. Далі, філософські категорії «належне» і «суще» також застосовні для аналізу вказаної проблеми. Перша категорія позначає те, яким повинне бути чинне законодавство з погляду справедливості і моральності. Друга категорія позначає його дійсне перебування, стан, відмінний від того, яким повинне бути чинне законодавство.
Аксiологiчне обгрунтування цінності права застосовувалося у вітчизняній юридичній науці для аналізу правового розвитку і правового стану суспільства. Досить назвати роботи С. С. Алексєєва [2], Е. А. Лукашевої [46], Д. А. Кєрiмов [41], П. М. Рабиновича [70], А. Ф. Черданцева [87], Л.С. Явпча [94] та iн.
Моральність і, отже, цінність права в цих роботах базується тільки на позитивістському праворозумiннi, яке дозволяє оцінювати справедливість права тільки з погляду соціально-економічної детерміації. У багатонаціональній державі може діяти одне, єдине, нею ж породжене право. На той же час в такій державі окрім суспільної моралі існують національно-особливі духовні цінності. Вони диференціюються залежно від чинників історичних відповідно до національного, соціального або іншого, наприклад, корпоративного, розподiлу суспiльства. Національний розподiл українського суспільства припускає існування різних систем моральності. Моральні норми фіксуються в мові моралі у вигляді розпоряджень, нацiлених на подолання суперечностей між особою і суспільством, а також у відносинах між індивідами. Національний розподiл суспільства припускає своєрідність і самобутність форм iдентифiкацiї моральних норм: це і релігійні заповіді, і національні звичаї і традиції, і ритуали, а також фольклор. Умови істинності і помилковості моральних цінностей виявляються різними методами у різних народів. Ще Гельвеций говорив про iснування багатьох істин, наприклад, математичних, які не суперечать жодним інтересам та є загальновизнаними. Що ж до галузi політики, моралі, релігії та iн., де найрізкіше виступають розбіжності в розумінні тих або інших явищ, то й тут, за Гельвецiєм, не виключається можливість встановлення істини, якщо її шукатимуть люди, що вміють поєднувати приватний інтерес з суспільним.
У системі суспільного життя соціальна значущість національних звичаїв і традицій в ході історичного розвитку зміняється від покоління до покоління. У правовій сфері її специфіка полягає в тому, що в міжнаціональних відносинах починають стикатися різні національні моральні системи, що по-різному оцінюють правові норми поведінки людей, і це дозволяє говорити про відповідне відношення народів до чинного законодавства. В галузi політики, держави, права практично немає відносин, які були б за межами оцінок з позицій добра і зла та заснованих на них інших моральних категорій. Оцінка правових систем в категоріях моралі - один з найважливіших критеріїв права. «Моральність має рацію – вияв її ціннісних характеристик» [46, с. 86]
А. А. Гусейнов відзначає, що мораль виглядає як система оцінок із знаками «плюс» або «мінус», «відображаючи дійсність крізь призму схвалень і засуджень через протилежність добра і зла» [16, с. 23], Л.С. Явіч [94, с. 23], відзначаючи взаємозв'язок права та моралі, пише, що «одна з найважливіших етичних категорій - справедливість - одночасно і юридична категорія»". Мораль завжди виступала як ціннісний критерій права. З етичних позицій народи, що історично розвиваються, висували свої критерії оцінки права, які відображали природні уявлення про справедливість, соціальні уявлення про добро і зло, що втілювалися в систему правових відносин. Моральне вимірювання має рацію - це не абстрактна міра, однакова для всіх народів. Воно зумовлене природним правом кожної нації.
Згідно марксистсько-ленінської теорії історичного процесу, категорії моралі як критерії оцінки права завжди конкретно-історичнi та класово зумовлені. Згідно іншої теорії, природно-правової, такі критерії виникають з моральних засад суспільства, і ці критерії, на наш погляд, понад усе відповідають таким, що пред'являється сьогодні до права вимогам. Звідси негативне моральне відношення народів до права може значно знижувати його соціальну дію; право, що «декретує аморальність», позбавляється соціального престижу, викликає протидію, негативно позначається на правосвідомості народу. Зміни, що відбуваються сьогодні в країні більш співзвучні оцінці права з погляду моральних засад, особливо у сфері міжнаціональних відносин, бо мораль кожного народу, критикуючи чинне законодавство, стає одним з головних джерел міжнаціональних конфліктів, каталізатором правового розвитку будь-якого народу, наближаючи, таким чином, ідеї справедливості і моральності до правових потреб націй. Значення моралі для національної правосвідомостi є неоцінимим. Мораль займає одне з провідних місць в передачі інформації з покоління в покоління. Вона апелює до минулого та спрямовується до майбутнього, дає можливість наскрізного розгляду історії. Тим самим забезпечується збереження і передача національних звичаїв і правових традицій.
Отже, у суспільстві через соціальну неоднорідність, різний соціально-політичний і культурний стан народів існують неоднакові потреби і інтереси в правовому розвитку. Вони також залежні і від моральних засад народу. У історії розвитку людства першу спробу пояснити суспільне життя через потреби і інтереси зробили ще французькі матеріалісти: «Якщо фізичний свiт підпорядкований закону руху, то свiт духовний не менш підпорядкований закону інтересу. На землі інтерес є всесильний чарівник, що змінює в очах всіх істот вид юудь-якого предмету» [18, с. 186-187]. Інтереси суспільства є для французьких матеріалістів інтересами всіх його складових. Особисті, приватні інтереси вони виводили з плотської природи людини, що залишається в цілому незмінної. «Величезна різноманітність поглядів, - пише Гельвеций, - результат особистого інтересу, видозмiнюючогося залежно від наших потреб, наших пристрастей, схильностей, нашого розуму і умов нашого життя. Відповідно цьому різноманіттю інтересів кожне окреме співтовариство має свій особливий тон, свою особливу манеру судити...» [18, с. 214]. Наявність національного чинника в правосвідомості - явище історичне, і його розвиток органічно пов'язаний із спадкоємністю, з правовим минулим народів. Формою виразу такої спадкоємності слугує правова самосвідомість народів. Вона виявляється в зіставленні «ми» з навколишніми правовими системами інших народів у минулому і сьогоденні. З цих позицій можна пояснити, чому правова самосвідомість може трансформуватися у націоналістичну, призводить до міжнаціональних конфліктів.
На формування самосвідомості увагу звернули давно. Геніальний німецький філософ Гегель писав: «...я пізнаю те, що належить мені, як «я» осягаю свiт, як ланка в системі того, що я сам, короче кажучи, в одній і тій же свідомості я маю «я» та свiт, в світі знову знаходжу себе і навпаки, в свідомості маю те, що є, що має об’єктивность» [19, с. 223].
Цю ж думку підкреслював К. Маркс, коли писав: «Оскільки людина народиться без дзеркала в руках і не фихтеанским філософом, «Я есмь я», то людина спочатку виглядає, як в дзеркало, в іншу людину” [48, с. 62]. Л Кон пише: «Національна самосвідомість завжди припускає неусвідомлене співвіднесення якостей правового об’єкта чи суб’єкта з якостями когось чи чогось iншого» [42, с. 148].
Відомий етнопсихолог Б. Ф. Поршнєв відзначав, що «суб'єктивна психологічна сторона будь-якої спільності людей конституюється виразом «ми» і «вони». Немає такого «ми», яке явно або неявно не протиставлялося б якимсь «вони» та навпаки ... Саме зіставлення своєї спільності з іншою завжди сприяло усередині спільності фіксації і активному закріпленню своїх етнічних відмінностей, тим самим скріплюючи спiльностi» [64, с. 95].
Кожен народ сформувався на певній території, створив сукупність правових цінностей, співіснуючи в єдиному просторі і часі зі всіма етносами, вступаючи з ними у складні відносини. Залежно від характеру цих відносин, інтенсивності контактів, близькості правової культури, релігії, правова самосвідомість формує образи «ми» і «вони». Формування розбiжностей у правових свiтоглядах «ми» і «вони» є критерієм правової самосвідомості народів, що з часом збiльшується. При цьому національно-особливе в правосвідомості, таке, що сприймається всіма як справедливе і етичне, ставиться в центрі національного праворозумiння в системі суспільного розвитку. На цій основі і функціонують правові образи свого і інших народів. Інші ж народи можуть оцінюватися як позитивно («вони такі ж, як ми»), так і різко негативно. Ці правові образи залежать від ступеня контактності місця існування. Так, Японія в минулому столітті жила в ізоляції від інших пародов,та правові образи інших народів були створені в чужих і негативних фарбах. Народи кримського пiвострову, що знаходилися в тривалому тісному спілкуванні, виробили багато в чому однакові або дуже подiбнi правові цінності в національних звичаях, традиціях і нормах шаріату.
Для свого подальшого правового розвитку кожен народ спирається на свої національні особливості в правосвідомості, бо вона iдентифiкує національні уявлення про право, що історично склалися. Національна правова самосвідомість - це правові образи, через які нація усвідомлює себе як повноправного члена у середовищі правових систем навколишніх народів у минулому та сьогоденні. Правову самосвідомість утворює стрижень національного чинника в правосвідомості. Вiн є результатом історичного поступального розвитку нації і є тим духовним утворенням даної сукупності середовища правових систем навколишніх народів, в яких нація усвідомлює свої правові інтереси, своє місце в суспільстві, своїм відношенням до інших народів, до держави, до суспільства в цілому. Національне в правосвідомості має історичне походження, на його формування здiйснює вплив безліч чинників. Без правової самосвідомості воно є просто знанням і віддзеркаленням чинного законодавства, юридичної практики та ін.
Національні особливості правосвідомості - це продукт природно-історичного та конкретно-iсторичного правового розвитку націй. Їх не можна не враховувати в національних відносинах, в практичній діяльності з реалізації права, в правотворчому процесі. Вони визначають правову культуру громадян, правову психологію. Тим часом вивчення цих особливостей не отримало в юридичній науці необхідної розробки, її дослідженню не приділялося належної уваги.
Враховуючи вищевикладені обставини, можна зробити висновок: правова самосвідомість впливає на національне правове життя і міжнаціональні відносини, стабільність в яких може бути досягнута тільки через відповідний правовий розвиток складових правової свiдомостi народів. Правовий розвиток народів нерозривно пов'язаний з праворозумiнням. Справедливі етичні уявлення про право, тобто праворозумiння, є результатом правової самосвідомості, що з часом збiльшується у власнiй соцiальнiй активностi. Не даремно, напевно, проблема визначення суті правосвiдомостi має рацію, вона постійно знаходиться в центрі уваги багатьох дослідників, бо тільки через взаємодію правосвiдомостi з дiйснiстю здійснюється оптимиальний правовий розвиток будь-якого суспільства.
Для національної правової самосвідомості вельми актуальним є праворозумiння з погляду справедливості і моральності, що знаходить віддзеркалення в правосвідомості. Це є, на наш погляд, момент усвідомлення, осмислення, розуміння, а не просто віддзеркалення правової дійсності. У суспільстві праворозумiння, що йде від правосвідомості, що динамічно розвивається, повинно стати чинником, який визначає весь правовий розвиток, забезпечуючи своєчасне виявлення потреб правової регламентації сфер суспільного життя. У нашій країні, де продовжується реформування правової системи, ця проблема зараз гостра, як ніколи.
Як наголошується в літературі, «само по собі сприйняття загальнолюдських цінностей, відхід від класової дискримінації складають етичну революцію у вітчизняній системi» [88, с. 26]. Досліджуючи правовий розвиток нашого суспільства, А. Е. Жалінській приходить до висновку, що «історія нашого суспільства, її суперечності, її ознаки і драми не давали звикнути до необхідності правового мислення»" [31, с. 7]. На думку А. Е. Жалінського, функція вiддзеркалення правосвідомості не відповідає змiнам, що відбувається сьогодні в країні. «Неважко відмітити, - пише він, - що центр тяжіння при розкритті зв’язкiв правосвідомості з дiйснiстю формується у процесі правового віддзеркалення дійсності. Правове віддзеркалення розумiється як смисловий центр правосвідомості, і саме його результати впливають на поведінку людей» [31, с. 15-16; 57, с. 183]. Правосвідомість, вiдбиваючи крiзь себе всі соціальні, духовні, психологічні чинники, що впливають на право, формується як система правових поглядів, ідей, уявлень, відчуттів, настроїв, у яких виражено відношення до права, до новостворюваних юридичних норм. Виходячи з цих міркувань, необхідно визначитися з тим, чим є праворозумiння для національного осмислення правосвідомості; яке праворозумiння є справедливим та етичним для національної правосвідомості, який методологічний підхід є найбільш ефективним в дослідженні національних особливостей правосвідомості. Оцінка правосвідомості не носитиме дійсний характер, якщо виходити з тривалого часу пануючого у вітчизняній юридичній науці позитивного трактування праворозумiння, побудованого виключно на класовій теорії марксизму, що не визнає загальносоціальної, загальнолюдської суті права.
Ранiше, з подачі А. Я. Вишинського радянське соціалістичне право розглядалося як «сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих соціалістичною державою і що виражають волю робочою класу і всіх трудящих, правил поведінки, застосування яких забезпечується примусовою силою соціалістичної держави..." [14, с. 160].
Отже, виходить, що в матерiально-технiчнiй основі права є держава, що видає і санкціонує правові норми, забезпечує їх примусове виконання. Ця этатична концепція права звела нанівець роль суспільства, громадської думки, соціально-наукових структур не тільки у сфері правотворчості, але й в здійсненні юридичної практики. Народжені в бюрократичних кабинетах, правові установки формально-ідеологічно підносилися як вираз волі, інтересів і потреб трудящих на чолі з робочим класом, а насправді це було не що інше, як відмежування права від дійсних потреб членів суспільства, пересічних громадян. Антинародне за своєю суттю право було ворожим за відношенням до національної самобутності і національного самовираження.
Прикриваючись етатичним правом, соціалістична держава та тоталітарно-партійна владна кліка цілком і повністю ігнорували інтереси людини, нації, народу, визначали долі цілих народів без якого б то не було урахування їх волевиявлення та всупереч йому.
Таке право та його норми розходилися із загальноприйнятими загальнолюдськими уявленнями про добро і зло, свободу, справедливість, гуманізм, закріпленими в національних духовних цінностях (нормах моральності, культури, естети, традиціях і звичаях).
Пануюча правова політика, під завiсою якої йшла розправа з цілими народами, націями, з їх кращими представниками, врештi-решт, призвела до деформації дійсної позитивної правової свідомості, яка насаджувала лицемірство, фальшиві цінності, хибну iдеологiчну свідомість, психологію людей, вела до глибокої, стійкої невіри людей, нації в дійсні цінності права, законів.
На той час в порядку зворотного зв'язку в правосвідомості людей, особливо на національному рівні, закладались стійкі уявлення, помисли, надії значної частини членів суспільства відносно права, як тієї цінності, яка, врештi-решт, визначить основи і умови для відновлення і розвитку попранных прав і свобод людей, для функцiонування справедливості, гуманізму, загальнолюдської моральності. Така правосвідомість, що формувалася і розвивалася всупереч порядкам тоталітарного режиму, залишалася тим резервом, тiєю схованкою, які «подпитували надії людей, націй, народностей на краще майбутнє, у тому числi й з правової точки зору.
Те, що сучасне українське суспільство знову звернулося до природного праворозумiння як загальнолюдській цінності, явищу цивілізації і культури, могутньому демократичному механізму iстинного правотворення та правозастосування – основи правового статусу особи - багато в чому зумовлено тією дійсною правовою свідомістю, що збереглася, носії якої були представниками багатьох націй і народностей - прихильниками духовних цінностей – масовi фiзичнi особи – первиннi суб’єкти правосвiдомостi.
У історичному плані народ – масовi фiзичнi особи – первиннi суб’єкти правосвiдомостi - був і залишається, не дивлячись на досить тривалi драми та трагедiї, що йому дiставались, єдиним творцем, хранителем і носієм всіх духовних цінностей, включаючи і правові. Виходячи з історичного досвіду і спираючись на відповідний рівень правової свідомості, народ, нація, суспільство, індивіди, врештi-решт, підходять до оцінок права як першоiстинних з позицій справедливості, етики, духовності. Це положення залишиться актуальним і для сучасної української дійсності, коли суспільство і держава переживають важкий період в своєму розвитку, коли діють багато деформаційних процесів, що руйнують і основи позитивної правової свідомості.
Суспільство, індивідів завжди цікавлять питання: - Що є право; які юридичні цінності можна відстоювати і захищати за допомогою державних органів; за яких виняткових випадках можна проводити юридичні цінності в життя, вдаючись до сили державного примушення? У цьому аспекті службова роль права оцінюється в науці з різних позицій:
- право є сукупність права та свобод, що реалізовуються людиною;
- право - це вибір умов, за яких свавілля одного суб'єкта може бути узгоджене зi свавіллям іншого, згідно загальним законам свободи і справедливості;
- право – це сила суспільства, що полягає в силі права;
- право є застосування рівного масштабу до нерівних людей;
- право - соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;
- право - віддзеркалення вимог загальнолюдської справедливості, засіб служіння інтересам суспільства в цілому і обліку інтересів і потреб особи як першооснови суспільства;
- право - міра поведінки, що встановлена і охороняється державою та iн.
Всі підходи до розуміння і характеристики права безпосередньо відбиваються в різних формах правової свідомості, адже осмислення права, iсторичного та реального, можливого та дiйсного, законів - головний акумулятор правосвідомості.
Стосуючись права, С. С. Алексєєв справедливо відзначає, що «йдеться про таке широке поняття, яке в єдності охоплює всі явища, що позначаються даним терміном, тобто і право як юридичне явище (об'єктивне і суб'єктивне), різноманітні явища, що позначаються термiном «право» в загальносоціальному сенсі (моральні права, права-звичаї, права людини, інші безпосередньо - соціальні права та iн.)» [3, с. 123].
Вищенаведене свiдчить, що єдиного розуміння права, не було, і, не дивлячись на прагнення до правового ідеалу, не буде - такі особливості і властивості цього суспільного феномена. Тому завдання полягає в тому, щоб вибрати, виявити, визначити ті параметри права, які уявляють найвищу, нескороминущу цінність, практичну значущість для суспільного життя, для віддзеркалення дійсних правових інтересів і потреб народів, націй, індивідів, для формування належного циклу соцiальної активностi української правової свідомості.
Цінність права - це його здатність служити метою і засобом задоволення соціально справедливих, прогресивних потреб і інтересів особи, нації, суспільства в цілому. Ще Гельвеций стверджував те, що люди добрі або злі залежно від того, чи об'єднує їх загальний правовий інтерес або їх розділяють протилежні правовi інтереси [18, с. 215].
.Вища цінність права полягає в тому, щоб надавати дію на поведінку і діяльність людей за допомогою узгодження їх специфічних правових i неправових інтересів через нацiональнi. Національні інтереси і потреби формуються з урахуванням вимог права в останню чергу. У правовій самосвідомості національні цінності виступають мотивами соціально-правових дій і спонук. Закріплений в народних традиціях і правових звичаях, інших культурних правових цінностях, соціальних регуляторах і правосвідомості національний чинник найбільшою мірою схильний до природного права і співвідноситься з ним найтіснішим чином. Духовно-правове відродження суспільства можливе тільки через звернення до природного права, до його основних ідей, принципiв, цінностей, через апеляцію до понять справедливості, свободи, пошани прав людини.
З відродженням ідей природного права пов'язана суть сучасного праворозумiння, включаючи його національні аспекти. А правова свідомість, що iдентифiкує та процесуально збагачує основні ідеї природного права, може наблизити правове демократичне цивілізоване суспільство, що розвивається, до потреб і потреб розвинених народів, націй. Такий підхід дає можливість відобразити в правосвідомості гуманістичну спрямованість перетворень, що проводяться в українському суспільстві.
Природно-правовий підхід, на відміну від домінуючого в науці і практиці нормативістського позитивного підходу, дозволяє тонше і чітко виявити, вивчити і оцінити характер національного правового розвитку, його вплив на визначальнi особливості становлення і розвитку правової свідомості [18, с. 263].
Як відомо, згідно теорії природного права, правовий розвиток суспільства і держави припускає визнання пріоритету невід'ємних i невідчужуваних прав і свобод людини, що належать йому за фактом народження. Розуміння сутi права з позицій справедливості, моральності, гуманізму, високій духовності протікає в ракурсі осмислення природного права, на що звертали увагу ще стародавні мислителі. Суть теорії природного права, а також природної форми правосвiдомостi полягає в тому, що окрім норм позитивного права, що формуються державою, на свідомість і поведінку всіх людей суттєво впливають норми, якi природно належать кожній людині за фактом її народження та існування, та за своїми якісними особливостями стоять над позитивним правом. Останнє за умов демократичного розвитку суспільства покликане погоджувати свій зміст з вимогами природного права, особливо коли йдеться про основоположні права і свободи людини та громадянина незалежно від політичних, соціальних, національних чинників.
Якщо позитивне право часто досить грубо, зневажливо та, навіть, цілеспрямовано ігнорує інтереси і потреби не тільки окремих індивідів, але й цілих народів і націй, та тим самим безпосередньо впливає на формування правової свідомості, відмежованої від природних, ментально структурованих уявлень про право як про нескороминущу цінність, то ідеї, принципи, норми природного права, навпаки, виходять зі всеосяжної підтримки, визнання, заохочення всього того духовно-ціннісного потенціалу, який визначає гідне існування кожної особи, вільний розвиток кожної нації і народності, впровадження в життя суспільства гармонійних міжнаціональних відносин, що є вельми актуальним для сучасної України, покликаної вирішувати багато кризових проблем.
В зв'язку з цим природне право та форма природної правосвiдомостi стають могутніми регулятивно-ціннісними засобами, надійною основою процесу формування такої оптимальної української правової свідомості суспільства і особи, яке відображало б в собі як загальносоціальні, так й національні особливості дійсних цінностей права, довершеного та апробованого життям чинного законодавства. Природне право залишається невичерпним резервом правосвідомості громадян, посадовців будь-якого рангу, соціальних груп, воно повинне бути постійно присутнім в процесах ухвалення і реалізації норм позитивного права.
Природне право - це глибоко етичні і справедливі уявлення про право, що зумовлюють всі стадії формування правової свідомості як специфічного суспільного явища. Мислителі всіх часів вдавалися до ідей природного, нацiонального права як до могутнього засобу засудження фактів беззаконня, свавілля, несправедливості, витікаючих від влада імущих і нацiлених проти природних інтересів людини, нації, народу.
Справедливість як провідна властивість природного права в реальному житті випробовується на міцність дією економічних, класових, корпоративних, національних, культурних і багатьох інших чинників. Співвіднесення вимог принципу справедливості і наслідків реального життя виокремлює потребу формування сильного впливу на суспільну свідомість, включаючи і правову свідомість. Ідеї, принципи, норми природного права містять в собі ключове, вирішальне, основоположне розумiння iсторiї дiйсностi, оскільки виступають в ролі тих оцінних критеріїв, які дозволяють судити про справжній зміст, якість і рівень суспільної і індивідуальної правової свідомості.
Отож, за нашим пiдходом, природне право ми дорiвнюємо нацiональному у зв’язку з тим, що будь-яке природне право формується тiльки на ментальному теренi будь-якої етнотериторiальної спiльностi.
Чим помітніше виявляє себе природне право в суспільному житті, тим більше змістовним і наближеним до сподівань маси людей стає позитивне право, а правова свідомість набуває нових стійких позитивних якостей. Відношення до природних прав людини, їх визнання і захист з боку держави характеризує цiлепокладання справедливості в суспільстві, природу влади і держави. Якщо звернути увагу на характер будь-якої влади, за відзначенням характеру дореволюційної держави Л.А. Тихомировим, то можна сказати, що «чим чуйніша буде вона до природного права людини, тим більше вона схильна охороняти iнтереси держави» [77, с. 610.].
За сучасних умов в світлі Загальної декларації прав людини 1948 р., конвенцій і пактів про права людини природне право переживає своє нове народження. Його ідеї і принципи знаходять віддзеркалення в Конституціях і відповідних законодавчих актах провідних цивілізованих демократичних держав свiту, в Конституцiях новостворених посттоталiтарних незалежних держав на теренi колишного Радянського Союзу. Сучасна Україна не знаходиться на узбiччi загальносвітового процесу.
Розділ другий Конституції України, присвячений правам і свободам людини і громадянина, - вагоме тому підтвердження. Сьогодні можна говорити, якщо не про утиск позитивного права, то, принаймні, про встановлення контактів з природним правом, про співвіднесення і певний взаємозв'язок їх ідей і змісту, що, безумовно, підвищує і підсилює ціннісні основи чинного права в цілому, закони, що приймаються, наближає до iстинних правових вимог, спонукає державу до більшої відповідальності, принциповості і наполегливості у збiльшеннi уваги до визнання, закріплення і забезпечення ведучих прав і свобод людини і громадянина, що в повному ступені відбивається на національних сторонах життя людей.
Таким чином, згідно теорії природного права та правосвiдомостi, законодавство повинне розвиватися відповідно до правових потреб і інтересів всіх верств суспільства. Далі, від того, наскільки чинне законодавство співпадає з правовими цінностями всіх соціальних суб'єктів суспільства, виражає правові інтереси кожного, залежить ефективність його виконання. Вимоги норм права безпосередньо звернені до людей, виконуються за допомогою їх свідомою та вольовою діяльнiстю. І чим вони більше співпадають із загальниосоціальними і національними правовими цінностями, тим точніше виконуються приписи правових норм.
Правосвідомість в контексті її національними, природних особливостей забезпечує добровільне, глибоко усвідомлене здійснення правових вимог, розуміння їх правильності і розумності. І навпаки, викликає відчуття незадоволеності, обурення, навіть невиконання розпоряджень правових норм у разі неспівпадання з вимогами, що пред'являються дiйснiстю
Р. 3. Лівшиц справедливо відзначає, що «з уявленням про право як волю радянського народу потрібно розлучитися” [47, с. 19].
Різні соціальні верстви та групи мають різні правовi потреби і інтереси, волевиявлення, уявлення про справедливість і моральність в праві. Проведений аналіз показує, що методологічна основа урахування національного чинника в правосвідомості вибудовується з природного права. Природне право завжди було постачальником тих критеріїв, що застосовувалися для оцінки діючого права, масштабом його справедливості - правильности. Система загальнолюдських правових цінностей - досягнення всього людства. У багатонаціональному суспільстві, де існують історично вироблені національні правові цінності, справедливість і моральність не можуть бути однаковими у всьому і для всіх.
Таким чином, на наш погляд, національне або природне в правосвідомості можна визначити як систему правових поглядів, ідей, уявлень, відчуттів, емоцій, ціннісних орієнтації, настроїв, що виражають істотне відношення народів, націй до діючого права, правових інститутів, що максимально регламентують сферу національних відносин, за яких максимально проявляються природні властивості правового усвідомлення дійсності (родова правова природа) та правової дійсності (видова првовва природа [78, с. 346].
1.2. Національнi домiнанти в структурі і функціях української правової свідомості
 
Досліджувати закономірності розвитку і впровадження національних особливостей в правову свідомість, її впливи на міжнаціональні відносини важливо не тільки з боку динаміки, але й з боку структури правосвiдомостi, без урахування якої неможливо повною мірою зрозуміти суть і специфіку національних особливостей.
В. Г. Афанасьев справедливо відзначає: «Щоб всесторонньо пізнати систему, потрібно вивчити, перш за все, її внутрішню побудову, тобто встановити, з яких компонентів вона утворена, які її структура і функции» [4, с. 101].
У філософській та меодологiчно-правовiй літературі наголошується на тому, що класифікацію структурних елементів правосвідомості неможливо проводити за однією ознакою, скажімо, формально-логічною, а необхідно враховувати різні аспекти, зв'язки і взаємодії елементів, місце і роль кожного з них в загальній системі соціальних отношений [89, с. 31].
Під структурою розуміється сукупність стійких просторових зв'язків правового об'єкту, що забезпечують збереження його основних властивостей за різних зовнішніх і внутрішніх змінах; основна характеристика системи, її інваріантний аспект. При цьому необхідно враховувати і те, що структурний аналіз національних особливостей в правосвідомості в гносеологічному плані обов'язково повинен проводитися за гносеологічною, а в соціологічному плані - за соціологічною підставою.
Якщо ж проводити цей аналіз на грунтi різної, планової, ізольованої основи, то неминуче встане питання про алогічний, не відповідний суті структурного підрозділу вивчаємого об'єкту. Національні особливості в правосвідомості в таких структурах, що штучно вичленували, можуть з'явитися як механічний або iдеологiчний набір різних компонентів, які не тільки не зможуть розкрити суть і специфіку правового явища, що вивчається, але й фактично не відобразити істинність, реальність системного правового характеру об'єкту наукового пошуку.
Щодо структури правової свідомості, що включає компоненти національної самобутності, слід мати на увазі, що вона за формально-теоретичними показниками не відрізняється від структури загальносоціальної, суспільної правосвідомості. Відмінність може вбачатися лише в змісті відповідних структурних підрозділів, що адекватно відмінностям між загальносоціальною правовою свідомістю та її змістом з компонентами національних особливостей. Тому всі дискусії, спори, різнопланові думки, що стосуються загальнотеоретичних підходів до осмислення структури правосвідомості в такій же мірі стосуються й аналізу структури правосвідомості з її національними особливостями. Сказане позначає, що було б неправомірним вплив національних особливостей на структуру правосвідомості розглядати у відриві від досягнутих загальнотеоретичних результатів осмислення структури суспільної правової свідомості.
На той же час не слід й переменшувати значення специфічних національних особливостей, що впливають на зміст структурних елементів правосвідомості. Ось чому важливо всю динаміку, насиченість наукових переконань і поглядів з проблем структури правосвідомості, а також переносити їх на розуміння правосвідомості, її структури, зумовлених національною специфікою.
Слiд зазначити, що навколо структури правосвідомості давно ведуться жваві дискусії. Так, В.А. Демічев розподiляє суспільну правову свідомість на правову ідеологію і правову психологію, теоретичну і практичну свідомість, вичленяє буденно-логічні і емоційно-вольові компоненти. Проте певна розпливчатість основи, на якій відбувається розподiл правосвідомості на структурні елементи, призводить до нечіткості, до неповноти змісту саме структурної схеми, що, зокрема, iдентифiкується у тому, що автор теоретичну правосвідомість і законодавство відносить виключно до правової iдеологiї [23, с. 112].
В. Б. Никітін, аналізуючи структуру суспільної правосвідомості, виділяє в правову ідеологію, загальнолюдську правосвідомість, правову психологію і буденну свідомість. Відсутність чітких критеріїв диференціації правосвідомості на структурні елементи призводить до того, що дослідник відносить до правової ідеології всі правові теорії, ідеї і принципи, а буденну правосвідомість ототожнює з емпіричними знаннями, що утрудняє визначення того рівня правосвідомості, на якій відбувається правове усвідомлення дійсності. Відсутність чіткості щодо структурних елементів, деяка громіздкість запропонованої схеми утрудняє пошуки каналів наповнення належним змістом правової свідомості як цілісного суспільного явища [52, с. 125].
Аналіз літератури свідчить про те, що у русi наукового пошуку досягненi й безперечні позитивні результати в питаннi виділення основних структурних компонентів (елементiв) правової свідомості. Так, А.В. Грошев чітко відзначає, що основними елементами в структурі правової свідомості є правова ідеологія і правова психологія, як чинники, що «беруть участь в здійсненні всіх функцій правосознания» [20, с. 17].
Найлогічніше та аргументовано питання про структуру правосвідомості визначає П.П. Баранов [7, с. 475; 33, с. 379].
На його думку, в основі вивчення структури правосвідомості повинні лежати гносеологічний і соціологічний аспекти. З позицій гносеологічного підходу правова свідомість розглядається як віддзеркалення, як одна з особливих форм пізнання дійсності, а в межах соціологічного підходу правосвідомість вивчається з позицій її місця в системі суспільних явищ і ролі в суспільному житті. Структура правової свідомості, дослiджена в гносеологічному аспекті, складається з двох рівнів або площин віддзеркалення icторичного, реального права та юридичної практики: правовій ідеології і правовій психологии [43, с. 54], а соціологічний аналіз структури правової свідомості надає підставу виділити у ній три компоненти – пізнавальну, оцінну і практичну правосвiдомiсть [43, с. 55].
Позитивна правова свідомість має своїми структурними елементами правову ідеологію, тобто пізнавальну, когнітивну сторону (знання, ідеї, погляди, теорії і т.д.) і правову психологію, тобто соціально-психологічну, емоційно-вольову сторону (переживання, емоції, відчуття, переконання і т.д.). Структура правової свідомості, опосередкованої національними особливостями, повинна розглядатися, на нашу думку, з урахуванням рівня, ступеня, глибини і повноти віддзеркалення національних правових ідей і відповідної юридичної практики, ролі і значення різних національних явищ, перш за все культури, що впливають на правосвідомість, правову дійсність. І для оцінки національних особливостей структури правосвідомості також методологічне значення мають гносеологічний і соціологічний аспекти загального та прикладного пізнання.
Гносеологічний підхід припускає аналіз зв'язків і відносин структурних елементів з метою з'ясування того, на якій основі перебуває специфіка віддзеркалення національних особливостей в правосвідомості. У межах соціологічного аспекту характеризується національний чинник в правосвідомості з метою з'ясування його місця та ролі за умов полiфонiчно та суперечливої юридичної дійсності даного народу, нації.
Отож, залежно від рівня, змістовності, повноти віддзеркалення національної правової дійсності можна виділити і правову ідеологію і правову психологію як структурні підрозділи (елементи) даної форми суспільної свідомості. Залежно від суб'єкта віддзеркалення вказана правосвідомість підрозділяється на групову (колективну) та індивідуальну, таку, що ввібрала до себе всі специфічні особливості національного життя. Окрім того, у буденнiй та у теоретичнiй правосвідомостi також є два рівні віддзеркалення національної правової дійсності: пізнання явищ і пізнання суті. Буденна правова свідомість з її нацiональним ракурсом є сукупністю правових поглядів і відповідних їм правових форм, які на базі усвідомлення національних традицій, звичаїв і інших культурно-духовних цінностей безпосередньо відображають природний характер функціонування права, системи законодавства, особливості юридичної практики, що додає національну специфіку і правосвідомості. Буденні правові погляди обмежені рамками повсякденного життя людей, опосередкованого юридичними нормами. Вони виникають на емпіричному рівні як усвідомлення цінності національних традицій, звичаїв, норм моралі, як оцінний аналіз чинного законодавства, юридичних інститутів, всіх інших структур юридичної практики. Національний зміст буденної правосвідомості відображає в цілому зовнішні зв'язки і відносини, що складаються на основі своєрідності життя націй і народностей.
У літературі має місце ототожнення буденної правосвідомості з соціально-правовою психологiєю [45, с. 153], визнання її частиною правової психологии. Зумовлену національними особливостями буденну правову свідомість дійсно складно відрізнити від правової психології, що також відображає національну специфіку права та юридичної практики. Проте за ступенем віддзеркалення національної правової дійсності буденна правосвідомість не може в повному ступені ототожнюватися з відповідною правовою психологією. Національна за змістом буденна правосвідомість містить у собі, окрім психологічних аспектів, і ідеологічні елементи, що відповідає розумінню правосвідомості як певної цілісності, структуро-системи, що складається із специфічних складових частин, володіючих своєю певною самостійністю.
Слід також мати на увазі, що в буденній правосвідомості, разом з дійсними думками про право, можуть вживатися й помилкові, застарілі, шкідливі погляди, підходи, помилки, забобони, витікаючі з національної специфіки життя, схильного до певних деформацій. Саме по собі національно-буденна правосвідомість - це найчастіше не повне і не достовірне усвідомлення правової дійсності, а тільки розрізнене, еклектичне, уривчате усвідомлення тих або інших явищ суспільного життя, опосередкованих правом, законодавством. На той же час національно-буденна правова свідомість створює в перспективно-історичному плані умови і передумови для становлення і розвитку національно-теоретичної правової свiдомостi [83, с. 262].
В даному випадку йдеться про те, що національно-буденна правосвідомість не відокремлена непрохідною стіною від її національно-теоретичного різновиду. У національній за змістом правосвідомості буденні правові погляди і думки є полiфонiчнi утворення: у них містяться як стихійно витікаючі з повсякденної життєвої практики, так й, більш-менш, поняття, що цілеспрямовано формуються у русi національного виховання [58, с. 119].
Національна буденна правосвідомість складається під впливом відповідної правової ідеології, норм права, юридичної практики. Проте, не дивлячись на різномаїття свого змісту, форми, способів, шляхів формування, національна за своєю специфікою буденна правосвідомість нiколи не розвивається у теоретичну, не відображає всю повноту і своєрідність національно-правового життя та тому залишається лише сукупністю певних емпіричних уявленні про право.
Теоретичний рівень національного чинника в правосвідомості складається і виявляється в руci, суперечливого, складного та часто-густо непередбачуваного розвитку національної правової дійсності, практики. Цей розвиток включає послідовну систему правових знань, яку супроводжують також й ті, що виникають спонтанно: ідеї, переконання, поняття, нацыленi, вретi-решт, на грунтовне, глибинне осмислення суті права, ролі законів, особливостей національно-правової дійсності. Теорія права є, таким чином, найважливішим компонентом формування правової свідомості як правової метатеорiї, cтаючи, за iдеями В.О. Чефранова стає її структурною частиною [89].
Тому з позицій сучасної теорії правосвідомості можна говорити не про тотожність правовою науки і правосвідомостi, а про провідну і самостійну роль правової ідеології, як невід'ємного компоненту правосвідомості, що складається під безпосереднім впливом правової науки, яка мiстить у собi істотні особливості національного чинника як того природного, iстинного, вище iстинностi якого нема будь-якого iншого, що виявляє себе у сфері юридичної практики, тим самим закладаючи основи для становлення правової ідеології з відповідним змістом і якісними особливостями. За допомогою такого механізму національне трансформується в загальносоціальне і підноситься у вигляді правової ідеології як складової частини правосвідомості. Тим самим компоненти національних особливостей упроваджуються в правову свідомість не тільки за допомогою правової психології, буденної свідомості, але не в останню чергу - на основі теоретичної свідомості та правової ідеології. Остання обставина додає правосвідомості стійкий та стабільний характер, більш рельєфно виділяючи, виокремлюючи та розвиваючи національні аспекти даної форми суспільної свідомості як прiоритетнi та необхiднi.
. На той час не слід зводити весь зміст, поняттєвий аппарат правових наук до правосвідомості, оскільки теорія права, інші юридичні науки включають загальну методологію дослідження, інші наукові аспекти. Не слiд також теоретико-правовий потенціал повнiстю зводити до однієї правової ідеології та тим самим ставити знак тотожності між правосвідомістю і юриспруденцією, гармонія їх співвіднесення складається непомітно, приховано, на особливій психологічній основі.
Категорія «правова ідеологія» в її національному контексті наближене до однопорядкового поняття «Теоретична правова свідомість». Остання включає й ті знання, правову інформацію, що не відносяться до ідеології, але є пізнавальною юридичною цінністю незалежно від правових інтересів тих або інших суб'єктів. Окрім того, в теорії права можна виявити і такі елементи, які хоч й співвідносяться з національною правовою ідеологією, але безпосередньо в неї не включаються. До таких можна віднести питання структури правової норми, дії закону в просторі, в часі, за колом осіб та iн.
Між національною буденною правосвідомістю і теоретичною правовою існують як тісні зв'язки, так і істотні відмінності. Загальним для них є, перш за все, те, що вони відображають національно-правову об'єктивну реальність. Відмінності між ними потрібно шукати в змісті знань, глибині охоплення ними зв'язків національного правопiзнання дійсності, ступені розвитку логічного апарату, співвіднесення чуттєвого і раціонального, абстрактного і конкретного. В національнiй буденнiй правовiй свідомостi є специфічна єдність раціонального та чуттєвого. Чуттєвий момент складає основу змісту, хоча й проходить певну раціональну обробку, яка виводить чуттєве за його власні межі. Буденна правосвідомість оперує елементарними абстракціями, узагальненнями, що є скоріше, формою, ніж за змістом. Пріоритет емпіричного мислення призводить до абсолютизації на основі національної буденної правосвідомості незначних фактів, другорядних зв'язків.
На теоретичному рівні національного в правовій свідомості роль чуттєвого і раціонального істотно міняється. У зв'язку з цим основний зміст правових поглядів нації, етносу визначається не емпіричним досвідом, а результатами розумово-раціональної обробки цих поглядів. Теоретична правова свідомість в її національному віддзеркаленні не обмежується окремими (елементарними) правовими абстракціями. Йдеться не про просте виділення чуттєво-конкретних правових характеристик, а про необхідність встановлення необхідних зв'язків між даними характеристиками. Саме це надає правовим абстракціям логічному змісту правосвiдомостi тi характеристики, що виводять абстракцiї за межі емпіричного, сприяє виявленню дійсної суті об'єкту віддзеркалення.
Характеристика буденної та теоретичної правової свідомості, джерельно збагаченої національними особливостями, не вичерпується вищевикладеними думками. Для грунтовнішого осмислення правосвідомості в її зв'язку з національними особливостями необхідне повніше уявлення про найважливіші, основоположні частини, сторони правосвідомості (так би мовити, в «чистому вигляді») - правову ідеологію і правову психологію в контексті з їх національною специфікою.
Спосіб життя людей, заснований на національних традиціях і звичаях, духовно-культурних цінностях, відбиваючись в національній самобутності правової свідомості, стає результатом всього різномаїття політичних, соціальних, юридичних дій індивідів, суспільних груп, нації, народу в цілому. Особливості національного в правосвідомості виявляються як на рівні національної правової психології, так і на рівні національної правової ідеології.
Правова психологія і правова ідеологія є самостійними елементами (складовими частинами, сторонами) правосвідомості, хоча межi між ними певною мірою є умовними. Віддзеркалення національної юридичної дійсності названими структурними підрозділами правосвідомості сприяє стійкому формуванню чітких уявлень про право і юридичну практику, що веде, врештi-решт, до належного вдосконалення і розвитку самої правової свідомості як ціннісного суспільного духовно-психологічного явища.
Обумовлена національним змістом, правова психологія є складним утворенням розумових функцій людини. Як цілісне психічне явище, правова психологія виявляє свою специфіку за допомогою тих чинникiв, що складаються з породжених національною правовою дійсністю настроїв, емоцій, відчуттів, переживань, устремлінь, установок, що характеризують максимально iстотну поведінку переважної бiльшостi індивідів, членів соціальних груп, нації в цілому як учасників суспільного життя.
Будучи важливим ступенем у формуванні національного вмісту в правосвідомості, правова психологія зi свого боку безпосередньо складається, розвивається і зміцнюється в процесі віддзеркалення національної юридичної реальності. Цей процес характеризується як такий, що стихійно складається у вигляді масових відчуттів, емоцій, настроїв відношення нації, індивідів до правових явищ дійсності: праву, юридичній практиці, пов'язаних з конкретною сферою національних відносин: процес становлення правової психології часто передує виникненню елементів правової ідеології.
У соціально-правовій психології прийнято виділяти різні елементи: по-перше, ті, які є сполучною ланкою між життєвими чинниками, діяльністю індивідів, соціальних груп, інтересiв, волi, цілями, мотивами діяльності; по-друге, відносно стійкі елементи - звички, традиції, переконання, забобони; по-третє, динамічні елементи - відчуття, настрої; по-четверте, елементи, що впливають на формування правової психології, - наслідування, спадкоємностi, навіювання, взаимовпливу [45, с. 112].
У національно-правовій психології правова діяльність індивідів і соціальних груп, нації, народності пов'язана в першу чергу з віддзеркаленням національної правової дійсності, із урахуванням та iдейно-свiтоглядним транспортуванням її властивостей і якостей у відповідні прiоритетнi та провiднi аспекти, функцiональний зміст правової свідомості. Всі духовні цінності реального життя опосередкують національні, соціально-групові і індивідуальні правові інтереси, волю, цілі, мотиви діяльності, породжують динамічні відчуття, настрої, що, врештi-решт, фіксується в правовій свідомості.
Особливості і специфіка національно-правової психології поступово, еволюційно формуються і передаються з покоління в покоління за допомогою особливих національних традицій і звичаїв через відповідні психологічні механізми наслідування, навіювання та iн.
Слід, проте, відзначити, що національно-правова психологія є визначеною, хоча й недостатньо нормативно iдентифiкованою цiлiснiстю. Ця аморфність цілісності, недостатня «жорсткість» структури правової психології не повинні неодмінно вести до висновку про те, що вона є не системно-складним утворенням, а лише простою сумою певних уявлень про право і юридичну практику. Національно-правову психологію слід розуміти як певну сферу національних особливостей у правосвідомості, що володіє своєю специфікою і відносною самостійністю.
Національний зміст правосвідомості в своєму цілісному розвитку безпосередньо залежить від урахування національного правовою психологією, правосвідомість випробовує на собі дію всіх властивостей правової психології. Незалежно від стихійного характеру її виникнення і незначного пізнавального потенціалу національна за характером правова психологія є важливим засобом впливу на поведінку членів суспільства, їх правову свідомість.
У літературі вірно наголошується про те, що «новий настрій виникає в масах зазвичай раніше, ніж відповідна йому ідеологічна форма, виступаючи у такому разі як психологічний грунт систематизованої ідеології. Окрім того, виникнувши, колективний настрій розповсюджується швидше, ніж відповідна идеология» [64, с. 17].
Дійсно, правова психологія виникає часто значно раніше за правову ідеологію, що підтверджує її більш оперативна і практично значуща дія на свідомість та поведінку суб'єктів правосвiдомостi.
Для правової психології в її національній зумовленості характерні всі ознаки, властиві загальносоціальній психології. Але особливу роль в ній грають такі соціально-психологічні механізми спілкування, як навіювання, переконання, заклинання, застереження та iн. Спілкування, як відомо, це процес взаємозв'язку і взаємодії суспільних суб'єктів, в якій відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями і навиками, а також результатами діяльності; спілкування - одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку суспільства і особи. У спілкуванні здійснюється сам процес формування особи, національної самосвідомості і правосвідомості. Саме спілкування знаходиться в основі механізму передачі від покоління до покоління закумульованого в національних духовних цінностях соціального досвіду попереднiх поколінь.
У центрі всіх правових явищ завжди знаходиться людина, особа. Правові норми, духовно-юридичні цінності адресовані до правосвідомості індивіда, його психіки. Проте людина живе не ізольовано, а в конкретній спільності. Його життєдіяльність визначає його приналежність до певного народу. Сприйняття правових актів, реакція на які-небудь правові явища, осмислення понять правового справедливого і етичного протікають у особи не тільки під впливом особливостей її індивідуальної правосвідомості і способу життя, але й в результаті взаємодії з іншими людьми, впливи і взаємовплив настроїв, відчуттів і думок людей. Ці масові відчуття, настрої, думки, думки відрізняються від відчуттів і настроїв окремого індивіда, який, знаходячись в групі, починає відчувати, мислити, оцінювати ті або інші явища інакше, ніж при оцінці тих же явищ ізольовано, поза сферою соціального спілкування і взаємовпливу. У основі всіх психологічних комплексів завжди знаходяться відношення особи або соціальної групи до будь-якого явища. Особа діє в системі суспільних відносин; установки, захоплення, інтереси, звички відображають ту систему суспільних відносин, в які вона включена, - економічні, політичні, правові, етичні та iн.
Основою національно-правової психології є відношення до правових явищ, до правових чинників. Це відношення охоплює не тільки юридичні події, що склалися, і ситуації, але і усвідомлення необхідності певних правових змін в правовій системі суспільства. Відношення до правових явищ визначається усвідомленням потреб і інтересів нації в правовому розвитку. Таке усвідомлення і віддзеркалення правової реальності припускає визначене до себе відношення: воно може зустріти загальну підтримку або викличе гнів та обурення. Пізнання об'єктивної правової реальності - це переживання людиною свого відношення до того. що він пізнає. Відношення до правових явищ включає і осмислення національних особливостей правової психології. Це відношення не тільки результат індивідуального знання і переживання особою правових чинників, але і результат взаємодії і взаємозв'язку з іншими людьми.
Діючі в суспільстві правові установки найбезпосереднішим чином зачіпають національні правові інтереси і потреби, які можуть бути однаковими у різних народів. Психологічне відношення до правових реалій є результат взаємодії і взаємовпливу народів. Ось чому правова психологія робить значний вплив на національний правовий розвиток і на міжнаціональні відносини.
Національна правова психологія - важлива сторона національної правосвідомості. Її функціонування в суспільному житті протікає у взаємозв'язку з національно-правовою ідеологією. Правова психологія і правова ідеологія в їх національній зумовленості знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності як елементи цілісності - правової свідомості, зберігаючи на той же час свою специфіку і свої сфери функціонування. Правова ідеологія на відміну від правової психології є особливим чином систематизованим виразом правових ідей, переконань, поглядів, теорій, що відображають національний спосіб життя з позицій відповідних правових інтересів, адекватних умовам суспільного життя. Правова ідеологі я може бути уявлена такими правовими доктринами, концепціями, в яких в абстрактному вигляді відбиваються національні правові інтереси, цілі, потреби правового суспільного розвитку.
Основними ознаками національної правової ідеології, на нашу думку, є: а) систематизоване теоретичне осмислення корінних національних правових інтересів; б) вироблені теоретиками уявлення про право як загальнолюдську і національну цінність; в) визначення національних механізмів трансформації правових цінностей в свідомість, мислення, світогляд людей; г) здатність правової ідеології бути мотивом базою практичної юридичної діяльності членів суспільства.
Національна правова ідеологія не є безпосереднім продуктом нації, як національна правова психологія, а є результатом свідомої, цілеспрямованої і організованої діяльності теоретиков [65, с. 68].
Правова ідеологія завжди адресована нації. Її внутрішньою тенденцією є прагнення перетворитися на масову правосвідомість нації, вона iдентифiкує, перш за все, національні правові інтереси. Звідси стає зрозумілим, чому правова свідомість як природна завжди національна за своєю суттю, сприймає іноді націоналістичні контури. Боротьба за ту або іншу правосвідомість серед індивідів і соціальних груп - є завжди та за всіх умов боротьбою за впровадження певної правової ідеології. Національна за змістом правова ідеологія відноситься до системи ідей, поглядів, уявлень, що опосередковано відображають правову дійсність даного народу. При цьому за своїх відбивних властивостях національно-правова ідеологія мало чим формально відрізняється від національно-правової психології, оскільки і остання певною мірою відображає регулятивно-правові цінності, інтереси, потреби, прагнення нації, народу. Але, якщо національно-правова психологія своєрідно та нерозривно пов'язана з повсякденною буденною свідомістю, то правова ідеологія як вища абстрактно-теоретична складова частина правосвідомості в значній мірі відмежовується від буденної свідомості та відображає національні правові цінності в більш концентрованому, логічному і чіткому вигляді.
Найважливішою особливістю національно-правової ідеології є розумiння правової дійсності тієї або іншої нації крізь призму правових iнтересiв корiнного начелення як таких, що мають нескороминуще значення національних інтересів і потреб. Це віддзеркалення достатнє складно та суперечливо фіксується в свідомості через систему ідей, поглядів, теорій, ідеалів, що носять, як правило, системно-науковий характер.
У будь-якiй правовій ідеології є провідна ідея, яка переводить в систему правової свiдомостi всі інші ідеї, погляди, переконання, принципи та додає даному самостійному компоненту правової свідомості цілеспрямований, відладжений, теоретично осмислений характер. У наукових джерелах немає єдності в питанні про те, яка ідея є такою, що домiнує в правовій ідеології та в цілому в суспільній правосвідомості. Так, одні автори вважають, що провідною ідеєю є ідея законності, інші вважають, що ідея законності вузька, а тому ведучою є ідея права, оскільки саме праву відводиться найвище місце в ієрархії соціальних цінностей. Уявлення про право як загальносоціальну, загальнолюдську цінність, ефективний соціальний регулятор найбільш сутнісних відносин складає ту головну концептуальну ідею, яка зумовлює характер, особливості, властивості правової свідомості та ії структурних елементів. При цьому особлива роль відводиться ідеї природного права [79, с. 194].
У багатонаціональному суспільстві ідея природного права є особливо привабливою для всіх складових ії націй і народностей, більш повно відображає їх правові інтереси і потреби, оскільки саме природне право покликане відображати найсуттєвiшi, життєво важливі права і свободи особи і особливо представників тих етносів, які через ті або інші соціально-політичні причини, історичнi обставини виявилися найбільш позбавленими самих елементарних правових можливостей і гарантій, що визначають гідне існування людини. Природне право - це об'єктивно зумовлений, неодмінний придаток, атрибут буденного, повсякденного життя будь-якої людини, представника будь-якої нації і народності.
Ідея природного права виступає своєрідним ідеалом, до якого прагне кожен народ в правовому розвитку. Це є справедливі і етичні уявлення про право. Національні правові інтереси усвідомлюються і відбиваються відповідно в національній правовій психології і національній правовій ідеології; якщо в правовій психології вони усвідомлюються стихійно, то в правовій ідеології - свідомо, цілеспрямовано. Правова психологія і правова ідеологія в їх національній зумовленості знаходяться в неподiльнiй єдності, що найнаочніше виявляється у функціях правосвідомості, якi мають домiнантними національні особливості, своєрідність відношення до права.
Національна правосвідомість є єдиною, цілісною не тільки в структурному відношенні, але й у своєму функціонуванні, витікає з процесів правового віддзеркалення національної правової дійсності, що виявляється через національні правові потреби і інтереси, усвідомлення яких з погляду справедливості і моральності сутнiсно мотивує правову поведінку людей.
Що ж до функцій правосвідомості, то вони достатньо докладно і детально висвітлені у вітчизняній літературі. В цілому всі автори виділяють пізнавальну, оцінну, регулюючу, правотворчу, правоохоронну, виховну та деякі інші функції загальносоціальної правосвідомості. Вказані функції характерні й для правосвідомості, що вдягнулася в національно-етнічні форми. Зміст, властивості, механізм цих функцій набувають додаткових особливостей та своєрідностi, будучи зумовленими характером національного життя людей.
Рiзноджеоельно опосередкована національним змістом, кожна функція правосвідомості нацiлена на реалізацію того ціннісний-духовного потенціалу, який зосереджений у всьому різноманітті правової свідомості. Національні компоненти правосвідомості є частиною єдиної соціальної правосвідомості (В.О. Чефранов), своєю духовно-культурною своєрідністю вони взмозi здiйснювати необхідний вплив на характер і зміст широких функцій правосвідомості.
Функціонування правосвідомості за умов національної самобутності покликане сприймати всі тонкощі національного розвитку юридичної дійсності. Відштовхуючись від національної правової реальності як першоприродної данностi, вдосконалюючись у національних правових інтересах і потребах, правосвідомість за допомогою своїх полiаспектних функцій спричиняє дію на правову поведінку людей. Як відомо, правові норми самі по собі не можуть існувати і вибірково впливати на суспільні відносини, їх функціональна дія завжди пов'язана з цілеспрямованою волею і свідомістю людей, які осмислюють, оцінюють, засвоюють соціальну, юридичну дійсність, створюють умови і передумови для впорядкування суспільних відносин на основі (за допомогою) правових норм. За даних умов люди (первиннi суб'єкти права, правосвiдомостi) виступають як першоносії або перошосуб’єкти правосвiдомостi) відповідного рівня і якості конкретно-iсториичного циклу соцiальної активностi правосвiдомостi. Юридичні норми у взаємозв'язку з правосвідомістю стимулюють ту діяльність индивидов - соціальних груп, за допомогою якої можливо здiйснити необхіднi соціальнi перетворення, впорядкувати життєвi ситуації.
Пізнаючи об'єктивно існуючу національно-правову реальність, правосвідомість як функціональне суспільно-психологічне явище надає, перш за все, праворегулятивну та правоохоронну дію на суспільні відносини, їх суб'єктiв, включаючи національні і міжнаціональні відносини. У взаємозв'язку з вказаними функціями правосвідомості прямо або опосередковано спрацьовують тi чи її функції.
У багатонаціональному суспільстві і державі всі встановлювані правові розпорядження отримують (покликані отримувати) попереднє усвідомлення, визнання і обгрунтування також і в суспільній, груповій та індивідуальній правосвідомості. Реалізація правових норм є наслiдком відповідних дій людей. Така діяльність не в останню чергу базується на певному аксiологiчному рівні та конкретно-iсторичному циклi соцiальної активностi правосвідомості, оскільки тільки через свідомість і волю людей об'єктивувалася регулятивна дія права та правовi норми, здійснюється їх полiаспектнi, багатофункціональнi впливи на стан певного роду суспільних відносин, зокрема тих, що мають домiнанту національної специфіки як першоприродную.
Таким чином, національний чинник в правосвідомості стає необхідною передумовою, першоумовою та першопринципом як такий, що iдентифiкує природною правосвiдомiсть тiльки ту, що є нацiональною (неiдеологiчною, нештучною, нехибною), нацiональний чинник стає необхідною першоумовою реалізації національної правової політики, він приводить в рух всю систему правових норм і правових відносин, що відображають особливості життя людей, що відносяться до тієї або іншої нації, народності. Це дозволяє судити про багатофункціональне призначення правової свідомості.
Посилення національного складу в змісті правосвідомості припускає усвідомлення всіх явищ духовної культури, включаючи право, систему чинного законодавства, оцінку їх з позицій справедливості і високої моральності, ментально першоструктурованої так, що будь-коли буде адекватно вимогам кращих народних традицій і правових звичаїв. Правова свідомість - криниця справедливих і етичних ідей, поглядів, уявлень, які в тому або іншому ступені знаходять закріплення в нормативних актах і відповідних правових нормах. Тут можна говорити про провідну роль правоутворювальної функції правосвідомості, включаючи й необхідний національний потенціал.
Стосовно правовиховної функції правосвідомості, слід зазначити, що вона у вирішальному ступені визначається відповідністю нормативного потенціалу правових правил поведінки вимогам гуманізму, справедливості, параметрам права як загальносоціальної цінності. Кращі нормативно-правові зразки, моделі, відбиваючись в свідомості людей, в порядку зворотного зв'язку впливають на суспільні відносини, свідомість, мислення, психологію, волю людей, здійснюючи тим самим позитивний чи негативний структурний взаємозв'язок між правовою свідомістю і юридичною практикою.
Правова свідомість, бiльшою мiрою вбираючи національні особливості життя первинних суб’єктiв правосвiдомостi як основи нацiональних архетипiв нацiональної правосвiдомостi опосередковано забезпечує целепокладальну життєдіяльність націй, нацiлює національно-правові відносини в потрібне русло, а соціально-групові дії, поведінка індивідів строго оцінюється з позицій справедливості, духовності, моральності, що має першоджерелами нацiональний образ життя.
.Важлива особливість правосвідомості полягає й в тому, що вона є своєрідним нормативно передписувальним засобом, націлює нації, народності до певних цілеспрямованих дій та акцій у сфері національних правових інтересів і цінностей. Вона в сукупності з нормами права визначає межі і форми поведінки людей в національних і міжнаціональних відносинах. Це дозволяє говорити про важливе практичне призначення такої духовної сфери, якою є правосвідомість в її національній зумовленості.
Всі функції правосвідомостi, що відображають національну специфіку, знаходяться в стані тісного взаємозв'язку. У своїй реальній сукупності вони реалізують зміст і призначення правової свідомості. Знання особливостей національних аспектів правосвідомості, її функціонування і розвитку дозволяє оцінити можливості даної форми суспільної свідомості у сфері впорядкування і розвитку національних і міжнаціональних відносин. Підкреслюючи специфіку і важливість національного чинника в правосвідомості, слід зазначити, що правосвідомість ціннісного рівня має реальні передумови для становлення і розвитку тільки в умовах функціонування правового суспільства, що демократично розвивається, сповідає духовні, культурні, етичні цінності. За допомогою права та його віддзеркалення - правової свідомості - долаються міжнаціональні конфлікти, позитивного характеру набуває розв’язання самих важких національних відносин. Національний правовий розвиток все тісніше плв'язується з особливостями національного змісту правосвідомості. Цьому сприяють і такі народні цінності, як національні традиції, звичаї, норми моральності, що дбайливо зберігаються та передаються від поколiння до покоління.
Законослухнянiсть, прихильність кращим правовим стандартам фіксуються не тільки в правосвідомості, але й у відповідних традиціях, звичаях, нормах культури та інших соціальних регуляторах. Функціонування національного змісту в правосвідомості протікає в цивілізованому суспільстві на основі віддзеркалення реальної, відкритої суспільству національної правової дійсності, включаючи правотворчість, що дозволяє всеосяжно виражати національно-правові інтереси і потреби, сприяти активізації становлення і розвитку правової свідомості народів, націй, соціальних груп і індивідів.
За нових суспільно-політичних умов українська дійснiсть, члени суспільства мають право чекати істотніших позитивних змін у формах і способах функціонування і розвитку національних особливостей, чинників в загальносоціальній, суспільній, груповій і індивідуальній правовій свідомості.
 
РОЗДІЛ 2. РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ У ФОРМУВАННІ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН
(на прикладі кримсько-татарського народу України)
 
2.1. Національні особливості становлення українької правової свідомості
 
Середовище мешкання кримсько-татарського народу в Українi є тією географічною територією України, яка володіє насиченою строкатістю національного складу населення, що включає безліч національних меншин, різноманітність мов, різномаїття віросповідань за могутнього переважання ісламу і християнства, складну історією. Не дивлячись на явне різномаїття, що характеризує життя народів, націй, народностей, якi проживають в цьому регіоні як корінне населення, Автономна республiка Крим володіє тією специфічною особливістю, що сприймається як єдиний географічний, економічний, культурно-iсторичний, правовий регiон України та характеризується єдністю у багатоманiтностi [60, с. 3].
У житті кримсько-татарського народу Автономно республiка Крим (АР Крим), за тих, що відбуваються там деколи гострих подіях, в протистоянні різних підходів, політичних установок, програм на інтегрованому, стислому мікрорівні досить гостро простежуються всі ті проблеми, які в тому або іншому ступені захльоснули всю українську дійсність, але в середовищi кримсько-татарського народу вони виявляються більш рельєфно, хворобливіше та мають найбільший суспільний резонанс. Це пов'язано з тим, що проживаюче тут населення давно історично втратило віру в благі наміри держави та з підозрою відноситься до будь-яких правових нововведень, економічних і культурних реформ, елементарних обіцянок властей.
Історична пам'ять кримсько-татарського народу вплетена і в сучасну дійсність. Тоталітарний режим драматично позначився й на долi всього населення, що проживає в цьому регіоні. За волєю сталинско-бериевского режиму пiд час Другої Свiтової вiйни в 1941-1944 рр. «піддалися департации в східні регіони СРСР балкарці, інгуші, карачаївки, калмики, кримські татари, радянські німці, турки-месхетинцы, корейці, курди, греки, ін... [6, с. 101; 54; 44; 37; 10]. Пiд час Другої Свiтової вiйни в 1941-1944 рр. була скасована Чечено-інгушська автономна республіка, ліквідована автономія народів карачаївки і балкарського, були ліквідовані або перейменовані багато національних районів країв і областей Північного Кавказу, АО Крим, частини територій скасованих автономій були передані під вiйськову юрисдикцію УССР.
Все це накладає серйозний відбиток і на сучасну правову дійснiсть в АО Крим кримсько-татарського народу, що повертається на свою Кримську Батькiвщину, ускладнює проведення правової реформи на достовірно демократичній основі, вносить серйозні корективи до процесів формування правової державності, в забезпечення законності і правопорядку, у вдосконалення та розвитку потрiбного циклу соцiальної активностi правової свідомості.
Оcь чому важливе теоретичне і практичне значення має наукове з'ясування проблем становлення і розвитку правової психології, правової свідомості в цілому саме на прикладі кримсько-татарського народу АО Крим. Національні і міжнаціональні відносини в такій багатонаціональній країні, як Україна, мають свої істотні особливості. Так, АО Крим є одна з самих багатонаціональних регіонів України. І тут, як ні в одному іншому національному регіоні, вирішення національних проблем вимагає особливого підходу, політичної тонкості. Історично етнічні процеси, що відбуваються на Кримсьому пiвостровi, мають низку особливостей як в своєму виникненні, так й в становленні, у взаєминах народів. Ці особливості є, на наш погляд, одним з визначальних чинників, що дозволяють пояснити специфіку і самобутність розвитку національного змісту в правосвідомості проживаючих тут народів, націй.
Національні особливості правосвідомості, iдейно-свiтоглядно структурованi за тiєю чи iншою правовою ментальнiстью, має глибоке історичне коріння, тобто зміст національного в правосвідомості складають елементи, досвід історичного розвитку народів. Ці особливості правосвідомості виявляються як в правовій поведінці людей, так і у відносинах представників одних націй з іншими народами. Науковий аналіз взаємин кримсько-татарського народу та слов’янського населення вказує на безліч причин, що викликали, наприклад, сучасні проблеми в Криму, пов’язанi з масовим переселенням кримських татар на свою прабатькiвщину.
Називаються причини економічні, політичні, релігійні; деякі міркування вказують навіть на кримінальну природу проживаючих тут народів. Зазвичай маловивченiсть будь-якої проблеми і недолік або відсутність інформації породжують безліч чуток, легенд та iн. Малообгрунтовані аргументи, як правило, легко розвінчуються за допомогою строгого наукового пояснення. Причина ж цих подій - зростання національної правової самосвідомості як того iсторичного явища, що тісно пов'язане із специфікою формування національного змісту правосвідомості кримсько-татарського народу. Історичний підхід слугують кодом до пояснення сучасного стану і національної правової самосвідомості народів.
Відомий фахівець з теорії етногенезу В. П. Алексєєв пише, що «антропологічні спостереження однозначно демонструють безперервну послідовність поколінь від місцевих популяцій старовини, якi надають можливiсть що вони говорили, безперечно, на відомих татарських мовах, до сучасних тюркомовних народів» [38]. Єдина культурно-історична спільність надалі зазнає безліч змін, які зрештою приводять до виникнення сучасних народів регіону.
Спеціальні наукові дослідження про походження кримсько-татарського народу свідчать про те, що предки сучасних народів, що проживають на Кримькому пiвостровi, сформувалися набагато ранiше народiв Пiвнiчного Кавказу, якi сформувались, в основному в XIII-ХIV cт. Тільки з того часу, коли сформуались тi чи iншi народи, можна говорити про початок формування етнічних особливостей майбутньої правосвідомості вiдповiдних народів.
Поняття «Спосіб життя», «Образ життя» охоплює найбільш типові види життєдіяльності будь-якого індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому. Національні особливості правосвідомості народів, що проживають в АО Крим, сформувалися багато в чому в однакових умовах. В результаті тривалої взаємодії та взаємозбагачення національних звичаїв, традицій, норм шаріату, духовної культури в цілому у цих народів сформувалася надійна основа багатоаспектних насичених взаємозв'язків, интегрирующих початки зближення, а не роз'єднання сутнісних інтересів всiх кримських націй і народностей.
Називаючи як національні особливості правосвідомість народів АО Крим національні звичаї, традиції, норми шаріату, інші цінності культури, слід виходити з їх особливих властивостей і якостей як елементів механізму становлення і розвитку кримсько-татарської правосвідомості. Так, увагу слід акцентувати і на нормах шаріату. У перекладі з арабського «шаріат» позначає «шлях проходження» та складає основу того, що називають мусульманським правом. Національні звичаї і традиції кримсько-татарського народу є національними норми правової поведінки, які існували і діяли разом з нормами шаріату, іншими явищами правової культури.
Вивчення суспільного розвитку, устрою життя кримсько-татарського народу, що сповідає іслам, показує, що багато норм шаріату в процесі їх багатократного використання починають сприйматися як національні звичаї і традиції, як важливі регулятори суспільних відносин, компонентів становлення основ кримсько-татрської правосвідомості – складової частини рiзноджерельної української правосвiдомостi.
Національні правові явища, що виявляються в системі суспільного розвитку, зумовлюють правову ціннісну орієнтацію народів. У історичному розвитку кожного народу правовий порядок, що склався, накопичений нормативно-регулятивний досвід, що виявляється у вигляді національних звичаїв, традицій і інших соціальних норм, виступає онтологiчним критерієм, на основі якого оцінюється вся існуюча правова дійсність за будь-яких конкретно-iсторичних часiв. При цьому національні особливості правосвідомості стають одним з основних критеріїв справедливості і моральності права в цілому, чинного законодавства, окремих юридичних норм. Держава, що сповідає пріоритет права і верховенство закону, дбайливо відноситься до всіх національних особливостей, якi знаходяться у основі правосвідомості націй, народів, індивідів. За нових історичних умов демократизації суспільного життя ця позиція держави повинна стати основним чинником, що визначає весь подальший правовий розвиток народів, формування їх правосвідомості. Ігнорування цього підходу до розвитку загальносоціальної і етнічної правосвідомості, на нашу думку, є однією з корінних причин, що породжують серйозні міжнаціональні конфлікти, суперечності, затяжні кризові явища.
Спираючись на визначення націй як соціально-етнічній спільності людей, можна зробити висновок, що національний зміст правосвідомості кримсько-татарського народу включає як соціальні аспекти правосвідомості, так й етнічні. Соціальна сторона - це з'ясування, фіксація і віддзеркалення в свідомості цінностей позитивного, діючого права; етнічна сторона це - що збереглися в свідомості людей і передавалися від покоління до покоління: національні звичаї, традиції та інші соціальні норми, що містять в собі оцінки діючого і бажаного права, законів. На наш погляд, в національних особливостях правосвідомості кримсько-татарського народу об'єктивно співіснують ці два аспекти розвитку національного чинника.
В історії формування особливостей національного в правосвідомості кримсько-татарського народу можна умовно виділити два найбільш помітних етапу, періоду, кожний з яких володіє своїми характерними рисами, своєрідними процесами, що знаходяться у основі формуванні правосвідомості народів даного регіону.
Перший період - період становлення основ національної структури правосвідомість кримсько-татарського народу. Він охоплює давній історичний період з початку остаточного становлення самого кримсько-татарського етносу, тобто з початку X століття, до повного приєднання Криму до Росії, яке почалося з другої половини XVIII століття і закінчилося на початку другої половини XIX века [53, с. 161]. Головною його особливістю було те, що правове життя народів регіону спиралося переважно на правові системи звичайного і мусульманського права. Вiдносна політична і економічна незалежність кримсько-татарського народу від Російської держави позначала також їх незалежність від правової організації суспільного життя Росії. Правовий розвиток його в цей період відбувався за рахунок національних звичаїв, що історично склалися, традицій і норм шаріату, які вдягалися в нормативно-правову форму і часто піддавалися зміні, коректуванню і вдосконаленню. Особливо слід зазначити, що на формування національних особливостей правосвідомості кримсько-татарського народу достатньо сильний вплив зробило розповсюдження в цьому регіоні ісламу. Зазначимо, що мусульманське право є одним з різновидів релігійного права. На відміну від інших правових систем, воно не є самостійним, а є лише однією із істотних сторін ісламу. Ця релігія, по-перше, встановлює догми і уточнює, во що мусульманин повинен вірити; по-друге, наказує віруючим, що вони повинні робити у відповідних життєвих ситуаціях та чого не повинні здійснювати. Мусульманське право базується на незаперечних постулатах, що додають системі велику непорушність, стійкість і стабільність. Мотиви і наміри індивіда, що розходяться з нормами даного права, ніколи не приймаються до уваги. Мусульманське право грунтується на вченні про чотири «коріння». Першим «коренем» є Коран. Другим - важлива для інтерпретації і прояснення правил Корану Суну, тобто розповіді про життєдіяльність Пророка. Третій - Іджма: згода, досягнута всім мусульманським співтовариством з питання про обов'язки правовірного. Четвертий, і останній, «Корінь» - аналогія (кияс), застосування до нових подiбних випадків правил, встановлених Кораном, Сунной або Іджмой. Вимоги ісламу як релігії органічно і тісно переплітаються з мусульманським правом.
Початок розповсюдження ісламу серед тюркських народiв Кримського пiвострова датується другою половиною VII століття, воно продовжувалося аж до другої половини XIX століття. «Ислам до середини XIX столетия проник у все сфери жизни чеченцев, татар, кабардинцев, черкесов, абазин и адыгейцев» [55, с. 213]. Іслам - це не тільки віросповідання як таке, він формує особливий спосіб правового життя, правового мислення, правової свiдомостi. Мусульманські канони регламентують правові відносини, істотно впливають на особливості національної правової психології і ідеології прихильників ісламу. Засвоєння релігійно-етичних цінностей, їх ствердження як необхідних, правильних і справедливих є також основою національно-правової поведінки людей.
Спонукальні мотиви правової діяльності у кримсько-татарського народу формуються, таким чином, під впливом релігійно-правової ідеології. Віддзеркалення правової дійсності йде як на рівні національної правової психології, так і на рівні національної правової ідеології, тобто на релігійному рівні, що є процесом ідеологічного оформлення національно-правових акцій у відносинах між народами.
Ісламський чинник постійно надавав і досi робить значний вплив на суспільне життя кримсько-татарського народу, на відносини з іншими народами, на весь правовий розвиток в цілому. Протягом багатьох сторіч тут проводилася політика цілеспрямованого впровадження ісламу в життя кримсько-татарського народу. Це позначало перетворення ісламу на один з компонентів національного змісту в правосвідомості.
Раніше ісламська віра небезуспішно використовувалася в національних відносинах національними лідерами як ідеологічний чинник для консолідації кримсько-татарського народу проти Росії. Іслам зробив вплив не тільки на правову дійсність, але і в цілому на етнічний розвиток і етнічні процеси на всьому Кримському пiвостровi. Він сприяв подоланню міжетнічних меж між етнiчними угрупповуваннями кримсько-татарського народу, слугував динамічним позитивним iнтегруючим чинником в міжнаціональних відносинах, що не могло не позначитися на протидії офіційному позитивному праву.
Взаємодія правового і релігійного підкреслювалася свого часу Г. В. Плехановим, який відзначав, що релігійні уявлення «тісно переплітаються з етичними і правовими поняттями людей, яким вони додають тоді своєрідний відтінок» [66, с. 258]. Взаємозв'язок між правовою і релігійною свідомістю наголошувався й іншими сучасними дослідниками. Серед віруючих, що сповідають іслам, спостерігається водночас переплетення в їх свідомості елементів правового, національного та релiгiйного [49, с. 107 – 108], що ускладнює функціонування механізму позитивної правової свідомості як духовній цінності.
Другий період формування національного змісту в кримсько-татарської правосвідомості - становлення і формування оцінних критеріїв права у складі Російської держави. Правовий розвиток в цей період безпосередньо пов'язаний з появою російського формально певного писаного законодавства і поступовим витісненням звичайного права і мусульманського права з правової організації суспільного життя кримсько-татарського народу України. Становлення національної правової системи будь-якого народу починається, як показує історична практика, з кодифікування національно-нормативних звичаїв і традицій. Не маючи розвиненої правової системи, кримсько-татарський народ з остаточним приєднанням Криму до Росії прийняли більш довершене російське законодавство. Історія показує, чого кримсько-татарський народ Криму в правовому розвитку багато в чому залишався залежними від політичних режимів, що мінялися, в країні. Видима спочатку свобода відносно збереження національних звичаїв, традицій, норм шаріату, інших нормативних цінностей в період тоталітаризму змінилася політикою їх виживання і викорінювання на нерiдних землях.
Пануюча політична і юридична система принижувала та зменшувала роль національного в суспільному житті. В період сталінізму деякі народи практично були позбавлені не тільки вільного розвитку, але і права на існування, мало місце повне правове беззаконня. Відкритий захист національних інтересів розцінювався як «націоналізм», «відхід від принципів інтернаціоналізму», «ідеалізація минулого», «захоплення старизною», «патріархальними відносинами» та iн.
Поступово у кримсько-татарського народу роль національних звичаїв і традицій в регулюванні суспільних відносин значно слабшає, а роль звичайного права і мусульманського права перестає бути скільки-небудь помітною, що надає значну деформаційну дію на стан кримсько-татарської правосвідомості.
Спрощені уявлення про роль нації в суспільній свідомості склалися ще в 20 - 30-х роках. У основi теорії націй і міжнаціональних відносин знаходилось відоме сталінське визначення націй, а також вирвані з контексту ідеї на зразок цієї: «...нация є просто історичною категорією певної епохи, епохи капіталізму, що піднімається». З такого положення формувався конкретний, зорієнтований на практику національного будівництва висновок, що «нація народжується разом з капіталізмом, смерть капіталізму зумовлює й вмирання націй»" [73, с. 302].
За сучасних умов назріла необхідність у докорiннiй змiнi політики відносно проблем національного розвитку. Сучасний досвід людства, рівень розвитку цивілізації виключають підходи насильницького розв’язання національного питання. Зараз вже явно недостатньо формального проголошення принципів рівності і справедливості. Ці цінності повинні мати реальне втілення. Йде в минуле згубна практика, згідно якої багато проблем за відношенням до націй вирішувалися силою зброї та методами залякування.
До недавнього часу в юридичній практиці нашого суспільства мало враховувалися національні особливості правосвідомості народів, особи. Тим часом національні нормативно-духовні цінності - це спосіб природного життя, мислення, світогляду, це критерії найправомiрнiшої оцінки поведінки людей, зокрема у сфері права. Досвід показує, що сьогодні, як і в історичному минулому, ці цінності залишаються важливими засобами соціального суспiльства, вони формують основи національних за змістом правовій психології і правовій ідеології, формують функціональну дію на суспільні відносини, включаючи міжнаціональні [11, с. 10].
Руйнівний вплив на розвиток національної правосвідомості народів Кримського пiвострову здiйснювали трагічні події історії, що надовго збереглися в суспільній свідомості і були гірким уроком для сучасної дійсності. Царські власті виправдовували свої загарбницькi дії за відношенням до окраїнних народiв тим, що нібито «народи цi малокультурнi, схильнi до неробства та злочинності, не пiддаються русифікаторській політиці та цивілізованому впливу часу» [21].
Відношення російських властей до національних звичаїв і традицій кримсько-татарського народу та народів Північного Кавказу за роки російський-кавказької війни відобразив і своїй творчості балкарський поет Кязим Мечiєв [50, с. 14].
У вірші «Царські війська зайшли в селище...» [50, с. 70] поет пише про несправедливостях, що здiйснюються колонізаторами прм порушеннях звичаїв народу. У вірші, що починається прислів'ям «Кожне селище по своєму ріже барана», мовиться про право кожного народу на свої національні звичаї і традиції. Цар же вимагає непомірного, коли відкидає звичаї та звисока дивиться на них. Відомо, що історичні події, що навіть залишилися у далекому минулому, нерідко актуалізуються в свідомості людей, і можуть здiйснювати як позитивну, так й негативну дію на сучасність. Вони здатні грати суттєву провідну роль у внутрішньонаціональній солідарності, згуртованості (наприклад, під час сталінських репресії відносно кримсько-татарського народу та багатьох народів Північного Кавказу), а також можуть здiйснювати вагомий вплив на характер і розвиток міжнаціональних відносин. Не зменшуючи значення позитивного впливу російської культури, науки в цілому на розвиток кримсько-татарського народу, необхідно сказати й про те, що припускалися серйозних політичних помилок відносно цього регіону. За радянського періоду офіційна політика і пропаганда стверджувала, що в соціалістичному суспільстві немає серйозних проблем у сфері міжнаціональних відносин. Замовчувалася трагедія репресованого кримсько-татарського пароду, вимушеного на чужині, в неймовірно важких умовах протягом довгих років боротися не тільки за свою людську гідність, але й за право жити на своїй землі. Всього в Казахстані і Киргизії, куди були виселені репресовані, по даним НКВД, з 1 квітня 1944 року по 1948 рік померло кримських татарiв, балкарців, карачаєвцiв, чеченців, інгушів 144 704 челонека" [39, с. 94]. Така національна політика нанесла непоправну втрату нормальним міжнаціональним відносинам, настроюючи одні народи проти інших, створюючи штучні вогнища суспільно-політичної та мiжнацiональної напруженості [92].
Кримсько-татарський народ випробував на собі дію жорстоких, несправедливих за змістом законів, що не могло не створити проблеми сучасного становлення правосвідомості кримсько-татарського народу. Ось чому за сучасних умов, наприклад, урядами РФ як правонаступницi колишнього СРСР, УРСР, КБР прийнята ціла низка нормативно-правових актів, нацiлених на відновлення історичної справедливості: «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпеченні їх прав», «Об установлении Дня памяти жертв насильственного выселения балкарского народа”, «Об осуждении геноцида адыгов (черкесов) в годы российско-кавказской войни», «О проведении 8 мартя 1992 р. Дня памяти жерта насильственного выселения балкарского народу» та iн.
Суспільно-політична ситуація, що змінилася, в Українi та Російській Федерації багато в чому позитивно вплинула на національну політику, що ранiше проводилася. За нових умов національні звичаї, традиції, духовні, релігійні, культурні цінності як iстотнi регулятори суспільних відносин, що історично склалися у Крму та на Північному Кавказі кризово відбиваються в правосвідомості, знаходять вираз в нормах права, негативно впливають на механізми реалізації правових норм. Закріплення духовно-регулятивних цінностей в нормативно-правових актах стало звичайною практикою у всіх республіках колишнього РСРС. Про це свідчать, наприклад, Укази Президента КБР: «Об образовании Советастарейшин при президенте КБР» (1993, 22 февр.); «Об установлении Дня возрождения балкарского народа» (I0.03. 95); «О провозглашении 3 марта 1995 року нерабочим днем в связи с окончанием місяця Рамазан»(1995. 3 березня.); «О провозглашении 20 февраля 1996 року нерабочим днем в связи с окончанием священного месяця Рамазан» та iн.
Минуле повинне слугувати уроком для сьогодення. Історія свідчить: у проведенні національної політики Радянської держави були припущені грубі порушення і свавілля. Цілі народи були позбавлені права не тільки на вільний правовий розвиток, але й на своє існування. Національні звичаї, традиції, норми шарму, що виражали суть національного в кримсько-татарськiй правосвідомості та правосвiдомостi народів Північного Кавказу, розглядалися як пережитки минулого, з якими потрібно було боротися всіма засобами. Зміст інтернаціонального, який мінливо зрозуміли, його непомірна абсолютизація стали ідеологічною основою боротьби проти всього національного. У суспільну свідомість постійно впроваджувалася згубна думка про те, що процес інтернаціоналізації правосвiдомостi - це зживання всього національного. Але інтернаціоналізація полягає не в насильницькому викорінюванні національних звичаїв і традицій, а в пошані їх з боку інших народів. Відносно націй і народностей не тільки не дотримувалися норми справедливості й моральності, але і вся державна машина переслідувала мету - звільнитися від національного минулого народів. Впровадження національного змісту в правосвідомість за цих умов не тільки не заохочувалося, але й всіляко гальмувалося. Безумовно, процес зближення народів не виключає нівеляції деяких сторін національного життя. Це необхідний природний процес взаємодії народів і культур. Але політика грубого ігнорування національного у відносинах націй не тільки принижує гідність людей, дратує національні почуття, але й здатна викликати гнів, який з легкістю переноситься на міжнаціональні відносини, викликає соціальну напруженість, підриває правопорядок, згубно впливає на стан суспільної правової свідомості.
Актуалізація національної правової самосвідомості відбувається саме в періоди відсутності умов і гарантій для нормального правового розвитку народів, в такий час посилюється інтерес до правового історичного минулого свого народу, зростає прагнення до відновлення втрачених історичних культурних цінностей. З розвитком правової самосвідомості національні правові інтереси виступають як необхідна практична реалізація природних переконань, що здавна склалися, мислення, світогляд народу, що тісно переплетене з волею і рішучістю людей, складає зміст і мотиви діяльності, формує установки особи. Визнання права як соціальної цінності слугує завданням задоволення тих потреб і інтересів, які пов'язані із зміцненням правового статусу особи, її прав і свобод. У правовому розвитку потрібний особливий облік цих інтересів і потреб. Їх ігнорування або насильницьке викорінювання можуть обернутися спалахами міжнаціональних конфліктів, привести до деформації правової свідомості. Для затвердження престижу, авторитету, сили права потрібна постійна і напружена робота з розвитку всієї правової системи суспільства, яка враховувала б і національні особливості, що роблять помітний вплив на становлення правосвідомості.
Таким чином, урахування нормативно-регулятивних національних цінностей кримсько-татарського народу України повинно знаходитись у основі всiєї об'єктивної оцінки змісту і рівня правосвідомості населення, аналізу стану законності і правопорядку в цьому регіоні України. Сьогодні, коли відношення до націй в зрівнянні з недавнім минулим значно змінилося в кращу сторону, національні цінності в праві повинні знайти своє гідне місце в правовому розвитку народів. І це, на наш погляд, може послугувати одним з суттєвих чинників підвищення ефективності правотворчостi та правозастосовувальної практики.
Так, за важких періодiв історії національні традиції та звичаї, норми шаріату були повністю виключені з правової сфери, але вони вивчалися у філософській, історичній та етнографічній науці. З проблем національної свідомості продовжувалися дискусії про суть, функції, роль національних традицій і звичаїв в суспільному житті пародов. В зв'язку з цим інтерес уявляють наукові трактування даних питань.
Так, І. В. Суханов визначає правовi традиції як «систему правових дій, що передаються з покоління в покоління, формують правовi думки й відчуття людей, якi викликаються у них визначеним суспільним вiдношенням» [74, с. 93].
Спадкоємність, що відзначається І. В. Сухановим, - дійсно невід'ємна межа правових традицій, але «традиції - це не тільки система дій, а й форма вияву певних відносин. Н. С. Сарсенбаєв продовжує: «Правовi традиції - це історично стійкі, що склалися, і найбільш узагальнені норми і принципи суспільних відносин людей, що передаються з покоління в покоління та охороняються силою суспільної думки» [75, с. 89]. Л. Чотонов в роботі «Про національні традиції народів Середньої Азії» так характеризує правовi традиції взагалі і національні зокрема: «Національними традиціями називаються ті, що склалися історично, відрізнялися твердою спадкоємністю і стійкістю, що охороняються силою громадської думки, звичаї, правила поведінки людей, характерні для побуту, духовної зовнішності нації, народу або групи народів, близьких за своїм історичним минулим, мовою та культурою» [90, с. 21]. У цьому визначенні достатньо повно і чітко показані характерні особливості традицій. Проте не викликає жодного заперечення характеристика традиції як особливих звичаїв. П. П. Кампарс і Н. М. Закович дають наступну характеристику правових традицій: «Правова традиція - специфічне суспільне явище, особлива форма суспільних відносин, якi виявляються яскраво за перехiдних правовiдносин, що міцно склалися, перехідять від покоління до покоління як правовi дiї, звичаї, принципи та норми взаємин між людьми у виробництві, побуті, сім'ї. Правова традиція - це міцно усталенi звичаєвi праворефлексивнi уявлення та смаки людей, правові ідеї та переконання, втілені в різних творчих напрямах правової культури, в мистецтві, науці, політиці та iн. [40, с. 11].
І. Ф. Дроздов справедливо відзначає: «Без вивчення механізму становлення та дії правових традицій не можна вирішувати багато національних проблем. В зв'язку з цим слід зупинитися на питанні про те, який зв'язок таких понять, як «традиція» і «національна психологія», і чи існує вiн загалом» [24, с. 85]. С. А. Токарев пише: «Звичаям підпорядковано все наше буття. Сімейні та публічні звичаї регулюють весь перебіг нашого життя: від мало помітних дрібниць побуту до найважливіших суспільних інститутів - сім'я, брак, побутовий розподіл праці, виховання дітей, моральні правила... Ми обплетені з усіх боків звичаями, частиною старовинними, частиною новішими. Ми так звикли до них, що, як правило, і не помічаємо їх, хоча і підкоряємося їм на кожному кроці. А помічаємо тільки тоді, коли хтось різко порушить загальноприйнятий звичай, або коли, потрапивши в іншу країну, знаходимо звичаї, істотно відмінні від наших» [80, с. 30 - 31].
А. Б. Гофман і В. П. Льовковіч виділяють п'ять основних функцій правового звичаю: трансляція правової культури, соціальний контроль, соціальна інтеграція, соціалізація, сокралiзацiя [17]. Тут не вичленяють які-небудь сфери вияву функцій звичаїв в суспільному житті народів, вони отримують узагальнення в ширшому понятті «культура».
Г. Белінській писав: «У чому ж полягає самобутність кожного народу? У особливому, одному йому належному образі думок і погляді на предмети, в релігії, мові і понад усе в звичаях... між цими відмінностями кожного народу правовi звичаї грають чи не найважливішу роль, складають чи не найхарактернішу межу оних» [12, с. 35]. Правовi звичаї складають зовнішній вигляд народу, без них народ - це образ без особи. В. Г. Белінським дуже точно визначив роль правових звичаїв в житті окремого народу: «Людина, найрозпусніша, закореніла, така, що сміється над всім святим, підкоряється звичаям, навіть внутрішньо сміючись над ними. Зруйнуйте їх раптово, не замінивши ту годину ж новими, і ви зруйнуєте всі опори, розірвете всі зв'язки суспільства, знищите народ... Будь-який народ може переймати у іншого правову свiдомiсть, але він обов’язково накладає печатку власного генія на ці позики, які у нього набувають характеру суцiльного наслiдування» [12, с. 36]. В. Г. Белінський обгрунтовано вказує на прихильність кожної людини, кожного народу до своїх звичаїв. Як показує історія розвитку кожного народу, в своєрідності і самобутності національних звичаїв і традицій відбиваються образ життя, характер, долі, цілеспрямованість націй і народностей, а це - той могутній духовний потенціал, який зумовлює і найважливіші сторони правової дійсності. Традиції і звичаї - це стiйко укорінені погляди і відчуття людей, що є певним порядком і нормами поведінки в буденному життi. Вони відносяться до явищ не тільки суспільної ідеології, але й суспільної психології, адекватно реагуючого на основи, що реально складаються, життя, включаючи юридичну практику [91]. Правовi традиції і звичаї грають важливу роль в генезисі і функціонуванні різних релігій. Певною мірою вони є невід'ємною частиною релігійно-правових систем. На правосвідомість кримсько-татарського народу певний вплив роблять норми шаріату, що збереглися, як різновид деяких релігійно-правових звичаїв. Національний психічний склад традиції включає національний характер, звички, смаки, він тісно пов'язаний з національними почуттями, утворюючи разом з ними те, що називається національною психологiєю. Національна психологія, безумовно, впливає на становлення правової психології, хоча й опосередковано [22, с. 98-99].
В цілому правовi традиції та звичаї в літературі сприймаються як явища суспільної психології, національного психічного складу, національної свідомості. З національними традиціями і звичаями як засобами “живої” спадкоємностi духовних цінностей зв'язані певною мірою правове минуле кожного народу, правова сфера національної свідомості, які можуть виступати основою формування національної правової ідеології і правової психології, національного правового розвитку, визначаючи тим самим юридичні засоби, механізми дії на національні відносини. Ця правова сторона розвитку національної свідомості досліджена фрагментарно, поверхнево.
У Росії як в багатонаціональній державі проживають народи з різними історичними долями, традиціями і звичаями. Природно, що кожна нація історично сформувала свої уявлення про право, але не викликає сумніву, що вони складалися на критеріях справедливості і моральності. Тому не може і не повинне безслідно зникнути історичне минуле народів. Національні традиції і звичаї - це етнокультурна спадщина народів, що складалася протягом багатьох століть самобутнього розвитку. Кожен народ в процесі свого розвитку виробив і певну традиційну систему виховання, яка в історичній і етнографічній літературі отримала назву «Народної педагогіки». Залежно від різноманіття життєвих чинників, особливості цієї своєрідної педагогіки, що знаходиться в основі національної свідомості, історично змiнювалися у різних народів. Вивчивши національні системи виховання багатьох народів миру, К. Д. Ушинській прийшов до висновку, що кожен народ історично формує національну систему виховання. «У кожного народу, - писав К. Д. Ушинській, - своя система виховання. Досвід інших народів в справі виховання є дорогоцінна спадщина для всіх, але тільки в тому сенсі, в якому досвід Всесвітньої історії належить всім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би хорошим не був би цей зразок, так само не можна виховати за чужою педагогічною системою, якою б не була вона стрункою та добре обдуманою, кожен народ в цьому відношенні повинен живити власні сили» [84, с. 163].
Виховання знаходиться у основі своєрідності і самобутності національної культури, духовності, права, правосвiдомостi. Виховання дітей своїм корінням йде в правовий зміст традицій та звичаїв, що склалися. До поширених засобів народної педагогіки відносяться прислів'я, приказки, легенди, афоризми. Вони відповідають ідеалам, очікуванням і сподіванням народу. У національних традиціях і звичаях взагалі сфокусованi гармонія людини з природою, гуманістичне спілкування, совість, гідність, відчуття милосердя, терпимість, добротворчiсть, взаєморозуміння, поблажливість до слабкого, огида до насильства, акумулюючи такі етичні категорії, як відповідальність, борг, честь, любов, співпереживання ближньому, батьківщині, звичаї і традиції виступають найважливішими чинниками виховання. А все це ті компоненти, які в значній мірі збагачують зміст правосвідомості. Виховання шанобливого відношення до народних традицій і правових звичаїв, як правило, заохочується в кожному народі, і навпаки, якщо вони не дотримуються і порушуються, це засуджується громадською думкою. Таким чином, національні звичаї і традиції надають нормативно-регулятивну дію, сприяють закріпленню ціннісних орієнтирів, не в останню чергу включаючи і правові. Вони є правовим чинником, що забезпечує зорганізуючу дію національної спільності.
Правове виховання – це, перш за все, засіб підтримки, закріплення і відтворення внутрішнього духовного потенціалу будь-якого народу. Саме воно, на наш погляд, забезпечує своєрідність і самобутність розвитку національного змісту в правосвідомості народу. Правове виховання формує у кожної людини, соціальної групи і всього суспільства відмінне від інших, особливе світосприймання, розуміння справедливості і моральності; виробляє в людині певні установки, поняття, принципи. Народна педагогіка є результатом історичного розвитку кожного народу, і вона відображає національні особливості самосвідомості. Самобутні національні особливості знайшли віддзеркалення і в таких явищах стародавньої правової культури, як міфологія, фольклор кримсько-татарського народу. Міфотворчість в правовій культурі кожного народу займає особливе місце. Зміст міфу в правовій свідомості людей на певному етапі історичного розвитку уявляється реальним, оскільки втілює колективний досвід осмислення дійсності багатьма поколіннями людей. Правовi міфи і легенди були первинною, певною мірою наївною основою еволюційного становлення традицій, звичаїв, інших соціальних регуляторів; вони закладали стереотипи передачі культурних i правових цінностей від одного покоління людей до іншого. На основі правової міфології народжувався правовий фольклор народу. Так, невід'ємною частиною національної свідомості кримсько-татарського народу є культурно-ціннісні уявлення, що збереглися у фольклорі: епосі, героїчних оповідях, піснях, легендах. Особливу цінність уявляє героїчний епос, що оспівує подвиги богатирiв-нартов.
Говорячи про джерела кримсько-татарської правосвiдомостi, слiд визначити, в першу чергу, героїчний епос, що є загальним надбанням багатьох народів Кримського пiвострову, який склався в глибині століть, але його культурно-історичне значення з часом все бiльше та бiльше продовжує зростати. Він і сьогодні залишається одним з чинників, що гостро впливає на загальну культуру, на правову самосвідомість народів, утілюючи ідеальні, але природнi уявлення про справедливість і моральність, формуючи відмінне від інших народів правову та етичну поведінку, зокрема в міжнаціональних відносинах. В даний час джерелом пізнання історичного коріння свого народу для молодого покоління слугує також багатий історичний матеріал науково-дослідної і художньої літератури.
Таким чином, становлення і розвиток національної свідомості і похідної від нього нацiональної правосвідомості йде від примітивніших міфологічних уявлень про соціальні норми до більш довершених наукових форм віддзеркалення вже правової дійсності, права, законів, що відбиваються і закріплюються в правовій ідеології і правовій психології як провідних компонентах, критеріях оцінки, усвідомлення правотворчості, правозастосування, юридичної практики.
Нормативно-регулятивні засоби правової свiдомостi виявляють себе в повсякденному житті людей, в тій чи іншій мірі функціонують в суспільному житті будь-якого народу. Вони слугують засобом залучення індивідів до соціального і культурного досвіду, регламентують поведінку індивідів, підтримують внутрішньогрупову згуртованість, освітлюють різні об'єкти і соціальні відносини.
У одних народів залежно від рівня цивілізації, культури, релігійності соціальні регулятори є більш усталеними, в житті інших вони виражені слабкіше. Історично всі вони функціонували в межах тих або інших окремо взятих спiльностей, але об'єктивні інтеграційні процеси у відносинах між народами підсилювали значущу загальність соціальних регуляторів, що в подальшому призводить до формування багатьох спiльних інтересів. Відносно права це підкреслює його значущість як загальнолюдській цінності.
Існуюча до недавнього часу політика негативного відношення до всіх виявів національного з'явилася причиною маловивченостi ролі правових звичаїв і традицій, їх співвіднесення з правом і правосвідомістю в розвитку народів. Як сталі «традиційні» норми, вони певною мірою відбиваються в правосвідомості як критерії справедливості, гуманізму, благородства та iн.
Національні традиції, що історично склалися, звичаї, інші соціальні регулятори - це глобальний, всеосяжний, але своєрідний, специфічний засіб нормативної та, певною мірою, юридичної соціалізації життя людей. За допомогою соціального спілкування, до якого постійно залучається індивід, постійно оновлюється і збагачується його правосвідомість, що має особливу значущість для нього самого і для інших членів відповідної спільності саме як нацiональна. Залежно від того, якою мірою виявляється вплив на людину різних правових чинників і обставин, осмислюється і переживається сила їх дії, у індивіда виникають відповідні правові емоції і відчуття, що сигналізують про ступінь засвоєння правових вимог, про характер задоволеності або розчарування чинним законодавством, конкретними правовими нормами, про наміри щодо правової поведінки, значущості для нього цих обставин. Отже, засоби нормативної дії, спочатку зовнішні за відношенням до суб'єкта, стають поступово його власними, внутрішніми особистими зразками поведінки, iстотною властивістю вияву правової свідомості. Вони підтримуються, перш за все, внутрішнім переконанням людини в їх корисності, вигідності, цінності як для нього самого, так і для всіх інших людей. Правове переконання є єдністю раціонально вмотивованих думок і відчуттів щодо їх правильності, необхідності, обгрунтованості правових встановлень. Система таких переконань утворює правову ціннісну орієнтацію суб'єкта, тобто його психологічну нацiленiсть на правову діяльність. Правові переконання вiдносно правомірної поведінки як юридичного еталону найтіснішим чином співвідноситься з правовою свідомістю.
На певній стадії суспільного розвитку відбувається нівеляція правового життя всіх народів і разом з нею - стереотипів поведінки і життєдіяльності, особливостей вияву національного в правосвідомості. Загальновідомі результати спроби штучного наближення, підтягування національно-специфічного до рівня інтернаціонального або цивiлiзацiйного стану чи розвитку, коли вiдбувається зближення правосвiдомостей, правових систем та правових традицiй.
Зближення національних правових систем відбувається через природний, а не штучний процес інтернаціоналізації всіх народів. Це довгий природно-iсторичний процес взаємодії всіх народів, який набуває неправомiрної штучностi за умов втручання із зовні, та веде до негативних національних правових почуттів, забуття національних правових інтересів як першоприродних i першоiстинних.
Виховання національного в правосвідомості народів, індивідів найтіснішим чином пов'язано з культурою та правовою культурою, із засвоєнням етичних цінностей, з правом як явищем цивілізації. На цих духовних цінностях формируются елементи національних особливостей правосвідомості.
Національна культура, будучи основою національного правового життя, визначаючи етичні і духовні потреби народів як першоряднi, виконує важливу роль й у формуванні національно-особливого в правосвідомості народів. Саме тому можна сказати, що специфіка національного чинника в правосвідомості кримсько-татарського народу визначається наступними обставинами: все, що збереглося в свідомості з далекого давна, передавалися з покоління в покоління національними звичаями і традиціями, іншими соціальними регуляторами, впливом ісламу в цьому регіоні, а також системою російського законодавства.
Історичний розвиток кримсько-татарського народу показує, що їх національні правові потреби і інтереси, особливості правової свідомості (національної правової психології та ідеології), їх функціонування опосередковують, регламентують і розвивають все різноманіття суспільних відносин, включаючи національні і міжнаціональні відносини.
Надаючи належне значення національним особливостям у формуванні правової свідомості, не слід на той же час остаточно сподiватися на національну самобутнiсть (своєріднiсть, специфіку) здійснення правотворчості, правозастосовувальної діяльності та вбачати в цьому єдиний канал функціонування правової свідомості.
Будь-яка нація, народність - складова частина українського суспільства, тому вона зазнає, переживає загальні для всіх народів позитивні і негативні наслідки, результати політичних, економічних, соціальних, культурних, правових і інших перетворень, зумовлених становленням і розвитком системи демократичних установ, невідомих колишньому тоталітарному режиму. Якби складно не протікали реформи, якими б помилковими, непродуманими, невдалими були багато програм, акції, дії, проте неможливо заперечувати й той факт, що вперше в своїй новітній історії українське суспільство об’єктивно опинилося за тих сприятливих умов, які дозволяють виробити істотнi загальносоціальнi національнi зміни, якi покликанi змінити якість життя українцiв, незалежно від їх національної приналежності, але з повним урахуванням національної української самобутності.
Це в рівній мірі стосується формування правової державності, а, отже, повнокровного проведення правової реформи, впровадження iстинного природного, ментально структурованого права як загальносоціальної
цінності у всі сфери суспільного життя, включаючи національні, в юридичну практику. А це позначає, що процес формування, розвитку, збагачення правової свідомості також має тенденцію протікати на абсолютно іншій якісній основі, що зможе зробити позитивний вплив на стійкий стан законослухняностi людей, законності і правопорядку в житті суспільства, держави. Цей процес зачіпає всі сторони українського суспільства, включаючи національні сфери життя народів. З цього логічно витікає висновок, що суспільство має право розраховувати на масове збільшення носіїв позитивної правової свідомості, включаючи високий цикл соцiальної активностi звичайної та професійної правосвідомості.
Правова дійсність національних суб'єктів України має перспективу свого розвитку лише у взаємозв'язку зі всіма іншими структурами українського суспільства, а національні особливості правової свідомості будуть тим більше рельєфними, чіткими і стійкими, ніж тіснішим буде взаємозв'язок регіональних правових явищ із загальнореспублiканськими.
Політика сепаратизму, національної ізоляції і відчуженості, якими б переконливими гаслами вона не прикривалася, мiстить у собі величезну небезпеку не тільки для державності, але - в першу чергу для української націй і народів, долями кочорых маніпулюють недалекоглядні діячі. Така політика одночасно підриває і правові основи державної п суспільного життя.
Таким чином, при реформуванні всіх найважливіших сфер життя суспільства загальносоціальні та національні інтереси, потреби, наміри людей повинні враховуватися державою, законодавчою владою, політичними структурами в єдності, у взаємозв'язку, в межах єдиного відладженого механізму, що повинне рішучим чином виключити щонайменше антагонистичне зіставлення загальносоцiального, республiканського національному у всіх його виявах, зокрема в правовому просторі, в системі юридичної практики, в правових відносинах.
У цьому полягає запорука успіху, а саме у справі формування тієї правової свідомості, яка адекватно відображала б всі нюанси правової дійсності загальносоціальнi та національнi властивості.
 
2.2. Українська національна самосвідомість: проблеми становлення та розвитку української правової свідомості
 
Будь-яка національна самосвідомість, у тому числi й українська, складається з сукупності уявлень, традицій, звичаїв, понять представників нації або етносу, дозволяючих відтворювати цю спільність людей як iдейно-свiтоглядне та територiальне ціле та зараховувати кожного індивіда до даної соціальної цілісності. Національна самосвідомість виникає на ранніх ступенях людської історії. Його основна функція полягає в створенні ментальної і соціально-політичної єдності національних утворень [81, с. 275].
Національна самосвідомість - це достатньо складне культурно-інтелектуальне явище, интегрирующее в собі не тільки традиції, звичаї, переживання, але і елементи несвідомого, різні архетипы і стереотипи, що відображають особливості національного життя, національного гуртожитку. У зміст національної самосвідомості включаються певні моменти ідеологічного і наднаціонального характеру, що вносить специфіку особливо даного національного феномена. Відповідні аспекти ідеології підкреслюють національну винятковість, диференціюють, відокремлюють представників даної національності від всіх інших. Моменти сверхнационалъного орієнтують людей на усвідомлення даної нації у взаємозв'язку, в єдності із зовнішнім оточенням.
Національна самосвідомість проявляє себе у всіх основоположних сторонах суспільного життя, відображає сутнісні сторони буття даної національності, нагадує кожному представникові нації про його приналежність до єдиного цілого, про його якість як носія національних культурних цінностей. Соціалізація людини як представника певної національності, її включеність в різноманітні суспільні зв'язки, національні і міжнаціональні відносини, врештi-решт, збумовлені всім потенціалом самосвідомості нації.
За умов сучасного розвитку українського суспільства національна самосвідомість набула виключно актуального значення, стала виявлятися в нових формах і вимірюваннях, знаходячи iстотне віддзеркалення, зокрема, в тому, що практично всі нації, національні утворення встали на шлях отримання державності, автономії і самовизначення.
Проте практика свідчить, що національна самосвідомість не завжди забезпечує єдність, соціальну цілісність; на її основі не за всіх ситуацій можна розв’язувати виникаючі конфлікти і суперечності. Це пов'язано з тим, що в змісті самосвідомості нації можуть виявляти різні національні інтереси, зокрема такi, що взаємовиключають один одного, що зумовленi відповідними політичними та ідеологічними моментами.
Сказане в рівній мірі стосується й віддзеркалення національною самосвідомістю правової дійсності, правотворчої і правозастосовувальної діяльності, становлення, формування і розвитку правосвiдомостi. Між національною самосвідомістю і правовою свідомістю в сукупності з її національними особливостями існує прямий, безпосередній зв'язок. Виявлення механізму цього взаємозв'язку становить безперечний науковий інтерес.
Суспільно-політична ситуація, що змінилася в Українi пiсля Помаранчової революцiї (2004 р.), об'єктивно сприяє зростанню національної самосвідомості, різних її проявiв. За довгі роки, що знаходилася природна українська правосвiдомiсть під жорстким пресом, національні потреби і інтересине сформували потребу до підготовки до всякого роду змінам у механізмi управління націями і національними відносинами, внаслiдок чого зазнають сьогодні великих труднощів. За умов нестабільного розвитку держави виникає безліч ситуацій, за яких різні вияви національного набувають суперечливих рис. Наприклад, домінуючий вплив мусульманського права на правову самосвідомість кримсько-татарського народу - факт очевидний. Свідоцтвом цього є та правова ситуацiя, що склалася в Криму, коли на основі мусульманського права здiйснюються намагання до формування неправомiрної практики застосування нормативних актiв органами мiсцевого самоврядування, наприклад, стосовно незаконного захоплення земель та iн.
Вплив мусульманського права на національне правове життя перестав бути проблемою внутрiшньонаціональною. У кримсько-татарського народу національні правові інтереси виявляються глобально та детермінантно.
Правосвiдомiсть кримсько-татарського народу, на чолi з правосвiдомiстю представникiв духовного керiвництва правомірно апелює до канонічного змiсту кримсько-татарської нацiональної правосвiдомостi. Особливий акцент робиться на правомірне відродження мусульманського права. Дана обставина є одним з основних розвиткових чинників в міжнаціональних відносинах, в правовому cтанi в цьому регіоні України [5]. Звернення до мусульманського права, на наш погляд, є результатом національної, загальносоціальної правової самосвідомості народів, що з часом збiльшується, наслідком розвитку демократичних інститутів, якi прийшли на зміну тоталітарним установам. У історії правового розвитку народів, де домiнує мусульманське право, як ми вже відзначали, цей факт - основний компонент національної правосвідомості кримсько-татарського народу. В даний час національна правова самосвідомість, заснована на мусульманському праві, створює глобальну міжнаціональну і соціальну детермінанту у вказаному регіоні. У зв'язку з цим існує гостра необхідність вироблення чітких механізмів стабілізації обстановки.
Але, на жаль, як показує життя, те, що робиться для стабілізації терпить невдачу. Правовий стан, що склався, не дозволяє будувати соціальні відносини, відносини між народами на основі розумної правової співпраці і поступального розвитку, як це повинно було б бути, а дестабілізує обстановку в цілому в регіоні. Використання правової самосвідомості бiльш високого циклу соцiальної активностi кримсько-татарського населення виявляється в реальних конкретних, високоактивних діях прогресивних соціальних і політичних груп, які як ідеологічну підоснову своїх дій обирають найвитонченіші методи створення соціальної, міжнаціональної стабільності.
На жаль, негативна динамiка розгортання релігійних процесiв, що відбуваються в АО Крим, отримали тенденційну спрямованість, обслуговуючи, перш за все, інтереси певних груп, а не всього населення. У цій сфері склалася в цілому така ситуація, при якій не враховуються справжні національні інтереси як республiканською владою, так і владою суб'єктів України.
Що стосується нинішніх кримсько-татарських лідерів, то вони правомірно активізують мусульманський чинник, що істотно сприяє змiцненню істинно національної правової самосвідомості народу. Для віруючих людей, як відомо, релігія і релігійні відчуття складають основу переконань, мислення, а отже, й поведінки. У разі потреби, використовуючи релігійний чинник, можна керовано формувати правосвідість і поведінку людей. Але загальновідомо, що абсолютизація будь-якої сторони національного, а тим більше історичного правового минулого не сприяє плідному правовому розвитку, скоріше, навпаки, гальмує суспільний розвиток в цілому, впровадження цінностей цивілізованого права в суспільне життя. Це дозволяє зробити висновок про те, що замовчування інформаційних даних про домінуючу історичну та сучасну силу іслама і мусульманського права не сприяє оптимальному розв’язанню міжнаціональних відносин в Криму в цілому. В даний час, як показує розвиток кримсько-татарських подій, стійкі прогресивні прихильники створення мусульманської держави правомірно не обмежуються ідеями «відновлення історичної справедливості» між народами. Старі антирелігійні процеси, що почалися тут, отримують своє продовження й розповсюдження в iнших регiонах. Прикладом тому є посилення правової ідеології релігійно-політичної течії - ваххабизма, прихильники якого виступають з проповіддю «чистоти» ісламу, за справжню єдинобожність. Не заперечуючи позитивних сторін ісламської релігії, слід все ж таки визнати, що розповсюдження сучасної правової ідеології ваххабизма є примусовим захистним наслідком від минулих історичних негативних подій. Але при чому підміна права як загальнолюдської цінності, як основи регулювання суспільних відносин в Українi чужими, не природними, не адаптованими правовими постулатами - специфічно релігійними ідеями й вченнями - серйозна загроза для становлення правової державності, захисту права і свобод особи. Таким чином, стабілізація міжнаціональних відносин в Кримському регіоні може бути досягнута тільки за умови гармонізації національних і міжнаціональних відносин.За умов, що склалися, розв’язання цієї задачі є пріоритетним в правотворчості, в правозастосовної діяльності і особливо в діяльності правоохоронних органів країни.
Як видно, немає недоліку в ідеологах, які використовують нинішні труднощі для пропаганди антидержавницьких, протиправних настроїв. Це не тільки дестабілізує обстановку в суспільстві, підриває правові основи суспільного життя, порушує конституційні права і свободи громадян, але й веде до серйозної деформації суспільної та індивідуальної правової свідомості. Посягання на правові засади суспільства – шлях до саморуйнування позитивної правосвідомості, підміна її антиправовим змістом. Тому для безпеки держави, збереження її цілісності, стабільності, необхідно мати чіткий механізм запобігання негативним наслідкам колишньої радянської політики розв’язання національного питання. Ключ до успіху - чітко організована і узгоджена взаємодія республiканських і місцевих властей, заснована на законі, праві, традиціях і національних проблемах і перспективах. Причини тих подiй, що відбуваються сьогодні в Криму, пов’язнi з поверненням кримсько-татарського народу на свою батькiвщину, на наш погляд, криються, перш за все, у невдосконалостi правової бази, у вельми суперечливій і непослідовній політиці колишньої Російської Iмперiї, колишнього Радянського Союзу відносно національних проблем кримсько-татарського народу.
Найчастіше республiканське керівництво поводиться інертно або ж реагує на негативні події в цьому регіоні, коли ситуація вступає в гостру фазу. Покладання надії на самодозвіл проблем зумовило те, що більшість рішень, що приймалися останніми роками стосовно проблем крисько-татарського народу, так або інакше страждало недостатньою продуманістю, волею і рішучістю, що приводило до результатів неоднозначних заплутаних, важкорозв’язаних. Одним з проявів такої політики є постійне мусування в засобах масової інформації упередженого відношення до «осіб татарської національності», що представляються українському споживачу не інакше, як конфлiктнi особи, що провокують неприємностi. Це далеко не так. Це не кращим чином сприймається населенням регіону, настроюючи їх проти республiканського центру. Центр, будуючи відносини з регіонами, робить упор в основному на свої права і інтереси. І як наслідок, належним чином не враховуються особливості, умови, потреби місцевого життя, в першу чергу кримсько-татарського населення, яке вимагає посиленої уваги у плані негайного розв’язання його нагальних проблем. Як й у минулому, влада не в повній та не в достатній мірі зважає на національні інтереси, правові відчуття народів, не рахується з національними особливостями правосвідомості, що історично склалися у певному iсторичному та реальному часо-просторi української спiльноти.
На тлі економічних і соціальних труднощів України незважена національна політика тільки сприяє загостренню міжнаціональних відносин. Але найголовніше полягає в тому, що в центрі до цих пір відсутній який-небудь чіткий стратегічний план правового розв’язання кримсько-татарської проблеми і національних питань інших народів. Необхідно враховувати, у тому числі й на правовому рівні, що в русi демократичних перетворень, що відбуваються в сучасній Українi, правова самосвідомість народів значно зросла. Курс на проведення серйозних реформ дав соціальні, політичні, правові шанси кожному народу самому знаходити форми вирішення національних проблем. Наслідком демократичних і соціальних перетворень є пробудження глибокого правового інтересу людей до свого історичному національному і тому числі правовому минулому.
У багатонаціональній Українi правовий розвиток кожного народу зумовлюється специфічними умовами становлення і розвитку кожного з них. Держава покликана заохочувати наявність єдиної національної спільності, постійно враховувати будь-які проблеми міжнаціональних відношенні, а виникаючі конфлікти, суперечності, кризові ситуації вирішувати виключно політичними і правовими засобами на основі волевиявлення націй і народностей. Абсолютно неприпустимо, коли держава виражає правові інтереси лише певних народів, вибраних соціальних структур. У подібній ситуації виникають складнощі й в плані правової регламентації міжнаціональних вiдносин на справедливій основі. Ця проблема може бути ефективно вирішена тільки на умовах доброї волі держави і міжнаціональної згоди народів, побудованих на надійній правовій основі. Дійсна правосвідомість націй і народностей може успішно формуватися лише за умов довіри до права, визнання ефективної сили чинного законодавства, опори на юридичну підтримку з боку держави. Якщо такі умови і передумови для формування і розвитку правосвідомості не складаються, то в програші виявляються і суспільство, і кожна особа.
З метою глибшого вивчення проблеми національного чинника в правосвідомості нами було проведено спеціальне соціологічне дослiдження, в русi якого було опитано понад 1000 мешканцiв кримсько-татрської нацiональностi. Кількість відповідей на питання представлена в процентному відношенні від загального числа опитаних. Результати опиту показали, що в цілому населення відноситься з достатнім шануванням до національних звичаїв і традицій. 70 % опитаних вважають, що в правотворчому процесі слід використовувати національні традиції і звичаї частково, а 25 % - повністю все. Таким чином, у населення республік зберігається переконання в їх справедливості, а значить, необхідності використання в правотворчому процесі, в правоприменительной практике та iн.
Ті ж варіанти відповідей були підготовлені для питання про доцільність використання норм шаріату. Як показує проведене соцiологiчне дослідження, 52 % з числа опитаних зберігають позитивне відношення до використання частини норм шаріату. Тобто національний правовий розвиток народів вимагає не тільки урахування національних звичаїв і правових традицій, але й частково правових норм шаріату, які, на наш погляд, необхідно також застосовувати в правотворчому процесі, трансформувавши їх з чисто релігійних в світські.
Правовий стан, за якого національні звичаї і правовi традиції, норми шаріату виступають як національні правові інтереси в системі суспільного розвитку, позначає, що в багатонаціональній державі у кожної нації існують свої правові інтереси, і вони ніяк не можуть бути задоволені за рахунок інших. Регулювання відносин між центром і національними республіками може бути ефективним тільки у разі, коли правові інтереси всіх народів враховуються при обговоренні перспектив розвитку широких республiканських відносин, а також в національній і релігійній, правовій політиці центральних і місцевих органів влади. Головне завдання стабілізації національних відносин полягає в тому. щоб постійно шукати і знаходити взаємоприйнятні шляхи розв’язання виникаючих суперечностей в правовому розвитку народів. За цих умов правове реформування могло б поставити розвиток суспільства абсолютно на іншу основу. Роль національної самосвідомості в цьому процесі є нескороминущою. Самосвідомість покликана забезпечувати становлення і розвиток правової свідомості відповідно до національних правових потреб, частка яких поступово збiльшується у будь-якому суспiльствi. Зусилля, що здiйснюються державою, для вирішення проблем правового реформування проблем кримсько-татрського населення не завжди досягають мети з причин недооцінки сили національної самосвідомості. Але національний чинник, національні особливості правосвідомості кримсько-татрського народу цілеспрямовано не прийняті до уваги ні в одному програмному документі зi стабілізації міжнаціональних відносин в АО Крим.
Увага акцентується на існуванні якихось кримінальних елементів, що дестабілізують національні відносини. Але це вірно частково, дійсні причини носять глибший, складніший і неоднозначний характер, їх необхідно спеціально і докладно розкривати і вивчати, оскільки це зв'язано, в першу чергу, з проблемами формування правосвідомості. Вплив мусульманського права на формування української національної свідомості, правосвідомості та правосамосвідомості і певною мірою на характер правосвідомості народів регіону, суттєвий, безумовнівний та радикальний.
За багато століть іслам став невід'ємною частиною культури, правової культури і буття народів Кримського пiвострову: «...В регіонах розповсюдження ісламу має місце своєрідне переплетення релігійного і національного. Іслам символізує національну приналежність. Мусульмани щиро переконані в доцільності освячуваних ісламом традицій, правомірно вважають їх національними звичаями» [36, с. 301].
У історичному правовому минулому кримсько-татарського народу, фактично, одночасно функціонували дві правові системи: 1) мусульманське право і 2) звичайне право. Посилення ролі мусульманського права відбувалося, як правило, у зв'язку із зміною суспільно-політичній ситуації в регіоні, загостренням міжнаціональних відносин. Досвід суспільного розвитку диктує необхідність враховувати цей чинник, оскільки від ступеня релігійності залежить стан правосвідомості суспільства і індивіда. Це тим більше важливо враховувати, оскільки в ісламі панує концепція теократичного суспільства, де державі правомірно відводиться другорядна роль служителя релігії. Фактично ж, мусульманські теологи і юристи розробили, виходячи з божественних одкровень, цілу систему строго деталізованого права - права ідеального суспільства, яке встановиться у всьому світі і буде повністю підпорядковано ісламу. У багатонаціональній державі, де етнічні спільності та групи сповідають різні релігії, практика державного і суспільного розвитку може бути реалізована тільки на основі максимального поєднання в рамках даного суспільства інтересів і потреб кожного народу. Але це зовсім не виключає можливість створення монорелігійної держави, і мусульманского зокрема. На наш погляд, проголошення будівництва мусульманської держави зовсім не позначає повернення до правового минулого народів, яке виключає правовий розвиток і взаємодію народів, веде до застою. Будівництво мусульманської держави, як й будь-якої іншої, завжди повинно мати наукову, релігійну, чи-то будь-яку іншу ідеологію, але на сучасному етапі суспільного розвитку будь-де, по суті справи, відображає правомірну націоналістичну ідеологію, нацiлену на історичне возз’єднання єдиної, у тому числі й багатонаціональної держави. За сучасних умов абсолютизація мусульманського права кримсько-татарського народу несе користь всім тому, що у якості пріоритетів висуває правові цінності, по-суті, мусульманського права, котре розвивається вільно, як й інші релігійні та світські права, вільно конкуруючи та завойовуючи соціальний простір. Справа у тому, що окремі норми шаріату, що збереглися в правосвідомості, передаються з покоління в покоління, що уявляють етичну цінність, закріплюються в нормативних актах. Стосуючись релігійних чинників в механізмі формування правосвідомості, необхідно враховувати не тільки співвідношення, взаємодію релігій, що закономірно для сучасної цивілізації, але й взаємозв'язок релігійних концепцій з ідеями природного права. Так, мислителі середньовіччя співвідносили християнство із загальною природою природного права. Сучасна християнська демократія відноситься до свободи особи як природного стану, людині, що дарувана Богом. Природне право як нескороминуща духовна цінність знаходиться у основі етичного забезпечення невідчужуваності прав людини. Це відноситься й до ситуацій посягання на права і свободи людини за допомогою релігійного маніпулювання. Співвідношення початків природного права і релігійних переконань заради забезпечення прав і свобод людини - це той демократичний підхід, який не суперечить жодній українськiй конфесії і якому слід приділяти належну увагу, тим самим створюються умови і для нормального процесу формування правової свідомості. Осмислення суті релігії, її впливу на право і юридичну практику залишається складною проблемою. Моделювання відносин між релігією і правом повинне враховувати сутнісні початки віровчення як специфічного погляду на людське існування і права, як ефективного засобу впорядкування значущих взаємин між людьми. Якщо призначення релігії є «вироблення «сенсів», що дозволяють людині так чи інакше визначити свого місця в тому світі, в якому він мешкає» [56, с. 113], то призначення права полягає в нормативно-регулятивному опосередкуваннi людської активності. У релігії мiститься гранична основа, кінцеве джерело будь-якого права, яке «виникає безпосередньо з вимозі правової ідеї лише тоді, коли група людей, омрiяних цією ідеєю, силою підпорядковує собі групу інших людей, що не розподіляють даних релігійних переконань. Найчастіше таке перетворення відбувається за тих випадкiв, коли дана релігійна ідея припускає сенс такого нав’язування» [81, с. 272]. Безпосередній зв'язок права та духовно-релігійного початку вбачали багато мислителів. Так, Ф. Савіньї в своїй роботі «Система сучасного римського права» відзначив з приводу суті й генезису права наступне: «Якщо ми відвернемо право від будь-якого особливого змісту, то отримаємо як загальну сутнicть будь-якого права - нормування певним чином сумісного життя. Насправді ж скрізь, де люди живуть разом, ми бачимо, що вони утворюють одне духовне ціле, і це єдність їх виявляється і зміцнюється у вживанні однієї спільної мови. У єдності духовному й мicтиться право, оскільки загалом у всепроникаючому народному дусі виявляється сила, здатна задовольняти потреби у врегулюванні сумісного життя людей. Але кажучи про народ як про цілий, ми повинні мати з причини не одних лише наявних членів його: духовна єдність пов’язує також й змінюючі один одного покоління, сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою, зумовленою не раптовою, а абсолютно поступовою, непомітною зміною поколінь» [82, с. 275].
Саіньї, проте, декілька перебільшує роль спільності мови, оскільки мова не завжди запобігає суспільним катаклізмам, навіть, ворогуючі сторони говорять на одній мові. А ось сила народних традицій, звичаїв, що трансформують релігійні і правові початки, що прехрещуються з етичними вимогами, - дійсно могутній засіб впливу на правову свідомість, мислення, психологію і поведінку людей, що знаходиться в основі становлення і розвитку системи правової свідомості, що включає суспільні, групові та індивідуальні оцінки права та юридичної практики.
Одним з найбільш класичних прикладів трансформації релігійно-правових ідей, вчень, норм безпосередньо в юридичні норми - є мусульманське право (фикх), головними джерелами якого є Коран і Сунна як явища божественного одкровення. У цих джерелах відбиваються догмати віри, правила релігійного культу і моралі, які й визначають зміст мусульманського права в достовірно юридичному смысле [76, с.. 9].
За умов чіткої диференціації релігійних і правових норм, що характерне для сучасної дійсності, постійними стають колізії між релігійними ученнями, принципами, догмами і вимогами, нормами права. Віруючі можуть оцінювати діюче право, юридичну дійсність адекватно своїм релігійним переконанням, що не завжди може відповідати позиції законослухняних індивідів, що сповідають іншу релігію або що не сповідають жодної ніякої релігії. Такі протилежні оцінки можуть містити в собі далеко не позитивний сенс, що вносить дисгармонію до функціонування права, в характер і особливості правових відносин, в зміст правової свідомості. От чому між релігією (їх різноманіттям) та правом в світській державі (особливо багатонаціональнiй) виникають досить складні взаємини, що потребують правової регламентації.
Зумовленість релігійних норм правовими нормами має свою специфіку. Українське законодавство, перш за все Конституція, Закон "Про свободу совісті" гарантують свободу совісті і віросповідань, рівноправ'я конфесій, можливість для віруючих заміни військової служби альтернативною цивільною службою. На той же час практика свідчить, що право не може бути нейтральним, байдужим відносно фактів зловживання свободою совістi, коли обмежуються, руйнуються права особи в результаті антигуманної, шкідливої полiтики.
Оскільки релігія в сучасному світі здiйснює могутнiй вплив на розуми людей, на суспільне життя, зокрема на правотворчість, реалізацію правових норм, на формування відповідної правової свідомості. Необхідно до цього духовного чинника відноситися об'єктивно, з тим, щоб передбачати всі позитивні і негативні наслідки. От чому в межах взаємодії правових культур слід розглядати і проблеми взаємозв'язку, співпраці різних діючих в Українi конфесій, проникнення в суспільне життя багатьох релігій, що для багатонаціонального суспільства має істотне практичне значення.
Сильний вплив різних релігій, специфічної релігійної правосвідомості і правосвітогляду на нормативне мислення, психологію і поведінку людей (і не тільки віруючих) вносить істотні корективи в їх правові орієнтації, надає дію на ті, що містили і якість правової свідомості. Одіозність, однозначність та, навіть, войовничість будь-якого окремого релігійного вчення, світогляду, нейтралізуючого загальносоціальні орієнтації людей в суспільному житті, включаючи правові аспекти, можуть бути пом'якшені, обмежені, поставлені в певні межi тільки в процесі проникнення ідей, переконань, поглядів, постулатів, витікаючих від інших релігійних напрямів, віросповідань. При взаємозв'язку релігій, співпраці конфесій на пріоритетні позиції виходять загальнозначущі, загальнокорисні духовні цінності, опосередковуючи загальносоціальні, загальнолюдські інтереси і потреби, та, навпаки, знижується потенціал тих релігійних установок, які вносять елементи деструктивности до суспільних відносин, грають на руку екстремістським, войовничим силам, переслідуючим свої кон'юнктурні цілі, зокрема в сферах політики, економіки, права.
Така закамуфльована в релігійні форми діяльність провокує протиправну діяльність, підриває основи законності і правопорядку, стимулює посягання на права і свободи особи, врештi-решт, руйнівно впливає на законослухнянiсть громадян, на становлення і розвиток тривалої мiцної правової свідомості незалежно від її загальниосоціального або національного змісту. Тільки у взаємозв'язку різних релігії, віровчень, конфесії вбачається можливість раціонального початку, вирівнюючого релігійне протистояння та того, що підсилює інтеграцію всіх тих правових цінностей, які пiдносять людське існування, захищають повсякденні намагання людей до досягнення життєво необхідних цілей, у тому числі й в правовій сфері, пронизаній в першу чергу ідеями природного права. Вихідна позиція тут - поєднання релігійних, позитивних та природно-правових початкiв правосвiдомостi. У русi подібної взаємодії і реального взаємозв'язку релігійних вчень, позитивного, природного права та конфесій якоюсь мірою скасовуються та гострота, непримиренність, які властиві сучасному релігійному життю. Це все більше розуміють й представники самих конфесій, тому на користь віруючих, суспільства вони все частіше йдуть на певні контакти, переговори, що повинне вітатися і всіляко підтримуватися суспільством і державою. Юридична наука також не повинна бути в осторонi від цих складних процесів суспільного життя, оскільки правова дійсність, юридична практика, правова поведінка людей, їх правова свідомість багато в чому зумовлені характером розвитку релігійного чинника, що вплітається в зміст опосередкованих правом національних і міжнаціональних відносин, що особливо наочно виявляється в житті народів АО Крим. Історія розвитку права показує, що будь-яка правова система, у тому числі й мусульманська, зберігає свою значущість.Штучне нав'язування народу чужої правової системи або випинання будь-якої з одіозних сторін національного веде до перетворення подібного явища на могутнє гальмо розвитку права як цінності, деформує дійсну правову свідомість.
Цілком закономірним є процес впливу правової ціннісної орієнтації кримсько-татарського народу Криму, що історично склалася, на національний правовий розвиток, що знаходить віддзеркалення як в законодавчих актах, так й в національних особливостях правосвідомості. Але проблема полягає і в іншому: на Кримському пiвостровi в даний час загострилось питання спекулювання природними національними правовими почуттями людей з боку різних кримінальних структур, що виявляється, зокрема, в використання формування нових партiй грошових та інших ресурсiв активних кримінальних елементiв, які використовують національні особливості правосвідомості для прикриття та виправдання своїх дій, і це, на жаль, далеко не завжди знаходить гостру реакцію з боку суспільства як масового носія правосвідомості.
Питання національного розвитку народів завжди пов'язані з необхідністю забезпечення стабільності в міжнаціональних відносинах, що визначається не окремими політиками, як це робилося ранішим, а дійсним рівнем зростання самосвідомості народів, це додає національним відносинам характеру передбаченості, прогнозованості, керованості. Вирішальну роль в цьому повинна зіграти юридична наука. Об'єктивно значущий науковий підхід до вивчення зростання національної правової самосвідомості народів повинен стати основним критерієм формування правової дійсності. У багатонаціональній державі різні народи представляють різні правові інтереси, але специфіка права як цінності полягає в тому, що в багатонаціональному суспільстві воно зближує, а не роз'єднує, не протиставляє народи, бо право - це могутній засіб об’єктивного віддзеркалення та захисту сутнісних засад людського гуртожитку. У багатонаціональній державі окремо взята нація не може створювати свою виняткову правову систему або брати на озброєння правову систему релігійного типу, не побоюючись, що це суперечитиме політиці зближення всіх народів, становленню правової держави, формуванню ціннісної правової свідомості.
Тим часом у врегулюванні міжнаціональної напруженості малоефективною залишається не тільки загальна національна політика республiканського центру, але й правова політика, що не враховує достатньою мірою всі нюанси і тонкощі національного чинника в змісті правової свідомості. Але зараз, як і раніше зберігається великий розрив між програмними документами, що приймаються, та конкретними справами, внаслідок чого страждають національні взаємини. Не до кінця відрегульований статус народів, що входять у республiку, що позначається як на правовому положенні народів, так й на інших сферах суспільного розвитку: це не дає можливості швидкого та оперативного розв’язання багатьох назріваючих проблем в міжнаціональних відносинах. Справжні можливості українського республiканiзму в розв’язаннi національного питання практично не використовується, адже він повинен здійснювати функції головного координатора відносин між народами. На жаль, в українськiй державi національні потреби та інтереси грають далеко не головну роль, тому гострi питання у сфері міжнаціональних відносин мають тенденцію до переростання в серйозні конфлікти, що дестабілізують життя суспільства. В Криму мешкають десятки самобутніх народів, кожнен з яких володіє своєрідним правовим менталітетом. І тут, як ніде, потрібна особлива науковість та обережність в проведенні національної політики. Життєвий досвід все виразніше показує, що за умов багатонаціонального суспільства зберігаються деструктивні сили, завжди готові у власних цілях використовувати будь-які політичні та соціально-економічні труднощі країни для своєї боротьби за владу.
Практика міжнаціональних відносин показує також, наскільки буває легко використовувати особливості національної правової психології і правової ідеології в міжнаціональних відносинах для розпалювання міжнаціональних конфліктів. За відношенням до нації не можна також абсолютизувати лише значення політичних і економічних чинників. Необхідно відводити особливе значення й ролі національним особливостям в житті людей, створюючи тим самим передумови для формування належної правосвідомості, яка може бути природною тiльки коли вона є нацiональною. Усвідомлення своїх національних особливостей є закономірним етапом розвитку будь-якої нації, до нього рано чи пізно приходять всі народи. Головне завдання держави полягає в створенні сприятливих умов для розвитку націй та «м'якого» їх включення в багатонаціональний процес, локалізації будь-яких негативних виявів націоналізму або великодержавного шовінізму. Єдність різних націй і народностей скріпляється на рівні особи, колективу і всього цивільного суспільства. Національні відносини реалiзуются в площині «цілісний мир - держава - нації - громадяни». Недооцінка в правовому розвитку і регулюванні будь-якої ланки цієї структури різко знижує ефективність оптимальної правової взаємодії та взаємовпливу народів. Не можна ігнорувати ні цивільний, ні загальнолюдський, ні національний чинники. Будь-яке штучне випинання однієї із сторін національного, завищення статусу однієї нації перед всіма іншими, нав'язування ідеї про пріоритет прав однієї нації над правами інших неминуче породжують міжнаціональну напруженість в суспільстві, сприяють проявам націоналізму, шовінізму, расизму. Вся історія людства свідчить про те, що, за періодiв значних суспільних катаклізмів завжди відбувається активізація національного чинника.
Хоча державний суверенітет складає першоджерело правового регулювання міжнаціональних відносин, але він не може бути зведений до суверенітету однієї нації. Не можна розподiляти населення держави на правову більшість і безправну меншину, на громадян і пiдлеглих, бо це неминуче приведе до соціальної напруженості. У демократичній правовій державі посягання на національне рівноправ'я, територіальну єдність держави, діяльність будь-яких об'єднань громадян, політичних партій, нацiлена на розпалювання національної ворожнечі, застосування насильства на національному грунті повинні визнаватися протизаконними. Юридична, політична і економічна рівність націй веде до гармонізації і партнерства в міжнаціональних відносинах.
 
Висновок
Розглядаючи проблему розвитку національного чинника в правосвідомості, ми виходили з тієї методологічної основи, що правовий розвиток всіх народів відбувається за допомогою діалектики загального, особливого та одиничного. Це позначає: постійно, як закономірний процес, йде взаємодія та взаємовплив всіх народів в правовому розвитку, що зрештою приводить до ототожнення національно-правових систем. Даний процес є природно-iсторичним та не вимагає будь-якого втручання.
Проведений нами на основі природно-правового підходу теоретичний та історичний аналіз проблеми національного в правосвідомості показав, що владою недостатньо вирішувалися на належному рівні проблеми національної дійсності, зокрема серйозно не сприймалися до уваги національні особливості становлення та розвитку правосвідомості, її роль в національній і міжнаціональній сфері суспільного розвитку. У основі недооцінки важливості національних особливостей правової свідомості знаходився класовий підхід до суті права, до правового розвитку суспільства, нації, народу. Тим часом на певному етапі історичного розвитку національна правова самосвідомість формується як продовження та результат розвитку звичайної правосвідомості в її національній формі. Це закономірний етап в розвитку будь-якого суспiльства, народу.
Сучасна активізація національного в правовій самосвідомості багато в чому пояснюється тоталітарним минулим України. Офіційна національна політика правлячої партії, що одіозно проводилася, поняття інтернаціонального, що мінливо тлумачилися, його непомірна абсолютизація стали ідеологічною основою боротьби з національними особливостями народів. Партійне керівництво та тоталітарна держава повністю ігнорували справжнє призначення права як ефективного засобу узгодження різних інтересів, включаючи національні. Отож, колишня раднська держава та право перетворилося на знаряддя свавілля та беззаконня відносно прав людини, інтересів нації.
Позитивістське праворозумiння, яке довгі роки домінувало в юридичній науці, не враховувало справжніх правових інтересів і потреб людей. Правовий розвиток розумівся як аморфне, мало значуще для націй, народів абстрактне соціальне явище. Нормативні акти, що приймалися, не мали мало спільного із справжніми, життєвими національними правовими інтересами і потребами. Філософські, моральні критерії права не відображали дійсний зміст правової свідомості індивідів, націй, народів. Класово-позитивістська правотворчість та правозастосування виключали реальну можливість прогресивного розвитку національного в правосвідомості. Тим часом національні особливості правосвідомості об'єктивно займають особливе місце в суспільному житті кожного народу,
Розвиток національних особливостей правосвідомості зумовлений народними традиціями, звичаями, цінностями духовної культури, а також природним правом. В процесі розробки контекстуальної теми нами зроблені наступні висновки.
1. У системі суспільного розвитку правова самосвідомість виступає як результат розвитку національної основи в змісті правосвідомості та є тими духовними утвореннями, в яких нація усвідомлює свої правові інтереси, своє місце в суспільстві, своє відношення до інших народів, до держави, до суспільства в цілому. Національне в правосвідомості має історичне походження, на його формування впливає безліч чинників. Без правової самосвідомості воно є просто знанням та віддзеркаленням чинного законодавства, юридичної практики та iн. Через національну основу української правової свідомості проявляються максимальні її властивості, можливості та функції.
2. В процесі віддзеркалення національного в правосвідомості правові потреби та інтереси людей виступають як ядро, основа максимальних ідейно-світоглядних і нормативно-правових трансформацій свідомості, правової свідомості, самосвідомості нания нації, народу. Саме вони стають максимально спонукальними мотивами національно-правового розвитку, національно-правових дій в національних і міжнаціональних відносинах. Національні традиції, звичаї, знаходячись в основі ідеї природного права, є початковими циклами формотворення соцiальної активностi національного в правосвідомості. Історико- правовий розвиток кожного народу пов'язаний з національними культурно-духовними змiнами в їх різноманітті та взаємозв'язку. Передаючись з покоління в покоління, ці національні цінності зумовлюють правову орієнтацію кожного народу, процеси правотворчості, стан юридичної практики. Ціннісні правові орієнтації, юридична дійсність, що складається, врештi-решт, визначають характер, особливості, зміст, рівень правової свідомості в загальносоціальному та національному аспектi.
2. Зумовлена національними особливостями як домiнантими, правосвідомість відображає правову дійсність за допомогою своїх структур і функцій. У гносеологічному аспекті вона включає два рівні віддзеркалення національної правової дійсності - правову психологію і правову ідеологію. Національно - виражена правова психологія формується під безпосереднім впливом національних особливостей правової дійсності. Це є початковий, емпіричний ступінь становлення національного в правосвідомості. Зумовлена національними чинниками правова ідеологія, на відміну від правової психології, представляє вищий рівень віддзеркалення сутнісних національних явищ правової дійсності. У ідеологічній національній сфері правосвідомості на базі вже придбаного конкретно-чуттєвого матеріалу відбувається становлення iстинних правових уявлень, переконань, теорій, що стосуються орієнтирів подальшого національного правового розвитку, що є могутнім чинником вдосконалення та збагачення правосвідомості в ії національній своєрідності. Національно зумовлена правосвідомість має і свої основні функції: виховну, гносеологічну, регулятивну, правозорганiзуючу та ін.
З погляду суб'єктів (носіїв) національна (масова) правосвідомість включає правосвідомість соціальних груп та індивідуальну правосвідомість. З позиції соціального рівня правосвідомість може бути національно-буденною, національно-теоретично.
3. У національній державній політиці практично не враховувалися національні особливості правосвідомості. Основний упор стосувався економических, соціальних, культурних аспектів розвитку нації. Політика будувалася на відношенні до нації як «до неживого» суб'єкта правового розвитку. Це часто виявляється в роботі засобів масової інформації, схильних акцентувати увагу саме на негативних фактах історії розвитку відносин між народами у минулому та сьогоденні, а такий одностороннiй підхід негативно впливає на суспільну свідомість народів, що сподіваються на об'єктивний і повний аналіз реальних умов життя, зокрема правових.
4. У національній політиці України слабо відбивається міжнаціональна, інтернаціональна правова ідеологія. Колишня, комуністична, ідеологія, побудована на спільності багатонаціонального, здається, залишилася в історичному минулому. Проте до цих пір не вироблена загальноприйнятна державна концепцiя національного розвитку народів України. Неспроможність колишньої національної політики та недосконалість нинішньої призводять до складних, часто непередбачуваних ситуацій, ведучих до загострення важкорозв’язуваних національних, міжнаціональних суперечностей, конфліктів.
5. Історично національні особливості правосвідомості складалися під впливом багатьох чинників, серед яких слід назвати національні звичаї, традиції, інші культурно-духовні цінності, що передавалися з покоління в покоління; сильний вплив, який надав розповсюдженню ісламу, мусульманської правової системи. Протягом багатьох століть мусульманське право, національні звичаї, традиції затверджувалися в національній правосвідомості як оптимальнi та iстиннi національно-правові цінності. Своєрідність та самобутність національних звичаїв, традицій і норм шаріату визначають національні особливості правосвідомості.
6. Соціологічний аналіз національних особливостей правосвідомості кримсько-татарського народу на сучасному етапі показує, що основи правосуб’єктностi цього народу стратегічно визначається національними звичаями, традиціями, іншими соціальними нормами. В процесі правозастосовної діяльності всі норми права перетрансформуються в правовій свідомості, набуваючи тих чи iнших національних особливостей, апробованих з позицій справедливості, моральності, гуманізму. Правоохоронним органам, їх співробітникам при здійсненні правозастосовної діяльності необхідно враховувати цей чинник, визначальний та відповідний цикл соцiальної активностi правосвідомості.
7. Розвиток правової дійсності - це правовий розвиток самого кримсько-татарського народу, якого вiн був позбавлений протягом тривалого часу. За сучасних умов відродження, наповнення новим змістом національних традицій, звичаїв, соціальних норм створює передумови для формування на національній основі цивільного суспільства, правової державності, досягнення того циклу соцiальної правової свідомості, який приведе у відповідність національні потреби і інтереси з вимогами права та юридичної практики. На такій правовій основі, врештi-решт, вдасться подолати вантаж негативного історичного минулого, коли інтереси, потреби, права та свободи індивідів, соціальних груп, цілих народів і націй ігнорувалися, обмежувалися та не визнавалися.
Таким чином, історичний і теоретичний аналіз розвитку кримсько-татарського народу АО Крим свідчить, що національні особливості правосвідомості належним чином не враховувалися; проблема зберігає свою гостроту й за сучасних умов, не дивлячись на проведення демократичних перетворень в країні. Тому потрібні додаткові цілеспрямовані зусилля держави, громадськості, науки з проведення правової реформи, яка iнтегрувала б в собі як загальносоціальні, суспільні, так й національні початки всього українського суспільства тільки з урахуванням національних особливостей правосвідомості, правової психології та правового мислення вхідних в нього народів.
8. Державі необхідно остаточно усвідомити, що колишні форми і методи управління національними і міжнаціональними відносинами непридатні до сьогоднішніх реалій. Колишні ідеологічні установки гармонізації національних відносин неприйнятні для сучасного стану суспільної, у тому числі і правової свідомості народів. Стабільний та гармонійний розвиток багатонаціональної держави базується на національних інтересах і цінностях, до яких відносяться, в першу чергу, національні правові цінності. У систему таких входить правова свідомість з її національними особливостями.
9. Вбачаючи в цілому динаміку розвитку правосвідомості в її орієнтуванні на ідеї природного права та загальнолюдські цінності, не можна виключати впливу на його зміст чинників націоналізму, національної неприязні, нетерпностi, ненависті, національного радикалізму, провокованих екстремістськими силами, безвідповідальними політиками. Щоб цього уникнути, необхідно мати науково обгрунтовану комплексну загальнодержавну національну програму, яка б інтегрувала всі механізми розв’язання національних і міжнаціональних проблем, включаючи надійну правову основу.
 
ЛІТЕРАТУРА
 
1. Алексеев В. П. Историческая антропология. - М., 2012. - С. 182 – 190
2. Алексеев С. С. Социальная ценность права в советском обществе. – М, 2011
3. Алексєєв С. С. Теория права. – Харків: Основа, 2009. - С. 123
4. Афанасьев В. Р. О системном подходе // Вопросы философии. - 1973. - № 6. - С. 101
5. Алиев М. Понимание Кавказа дается непросто // Российская газета. - 1998. - 14 березня
6. Алексеев В. П. Етногенез. - М, 2009. – С. 101
7. Баранов П. П. Правосознане и правовое воспитание // Общая теория права. - Нижній Новгород, 2009
8. Бура Н. А. Функции общественного правосознания. – Киев, 1996
9. Баранов П.П. Правосознание и правовое воспитание // Общая теория права. - Нижній Новгород, 1993. - С. 475
10. Бетрозов Р. Адиги. - Нальчик, 1990
11. Бройдо Г. І. Нацiональне та колонiальне питання. – К., 1924. - С. 10
12. Белинский В.Г. Соч. - М, 1953. Т. 1. - С. 35
13. Великий енциклопедичний словник. - К., 1997. - С. 607
14. Вельский К. Т. Социалистическое правосознание. - М., 1989. - С. 160
15. Вельський К. Т. Социалистическое правосознание. Диалектика формирования и развития. - Ярославль, 2007
16. Гусейнов А. В. Социальная природа моральности. - М., 1974. – С. 23
17. Гофман А. Б., Левкович В. П. Обычай как форма социальной регуляции // Советская етнография. - 1973. - № 1
18. Гельвеций К. А. Соч. у 2 т. - М., 1973. Т. 1. - С. 214
19. Гегель Г. Енциклопедія философских наук. - М., 1997. - С. 223
20. Грошев А. В. Уголовний закон и правосознание. Теоретические проблемы уголовно-правового регулирования. – Екатеринбург, 1994. - С. 17
21. ГАКК, ф. 454, оп. 2, д. 793а, л. 18
22. Горячева А. І. Является ли психическая составляющая признаком нации? // Вопросы истории. - 1967. - № 8. - С. 98-99
23. Демичев В. А. Общественное бытие и общественное сознание, механизм их взаимосвязи. – Кишенев, 1996. - С. 112
24. Дроздов И. Ф. Являются ли традиции признаком наций? // Вопросы истории - 1968. - №3. - С. 85
25. Дмитрiєнко Ю.М. Національна природа української правосвiдомостi // www. / http: dmitrienko2.narod.ru
26. Дмитрiєнко Ю.М. Чинник національного в українськiй правовій свідомості // www. / http: dmitrienko2.narod.ru
27. Дмитрiєнко Ю.М. Національнi домiнанти в структурі і функціях української правової свідомості // www. / http: dmitrienko2.narod.ru
28. Дмитрiєнко Ю.М. Роль національної самосвідомості у формуванні української правової свідомості громадян // www. / http: dmitrienko2.narod.ru
29. Дмитрiєнко Ю.М. Національні особливості становлення української правової свідомості// www. / http: dmitrienko2.narod.ru
30. Дмитрiєнко Ю.М. Національна самосвідомість і проблеми розвитку української правової свідомості // www. / http: dmitrienko2.narod.ru
31. Жалинский А. Е. Социально-правовое мышление: проблемы борьбы с преступностью. - М., 1989. - С. 7
32. Злобин Р. А. Правосознание в советском общенациональном государстве. - М., 1993
33. Загальна теорія держави і права. Академічний курс в 2-х томах. Т. 2. – Харкiв:Право, 1997. - С. 379
34. Ильин И.А. О монархии и республике // Вопросы философии. – 1991. - № 4. - С. 129
35. Іслам в СРСР. - М., 1991. - С. 301.
36. История народов Северного Кавказа с древнейших времен до XVIII в. - М., 1997
37. Історія кримсько-татрського народу. – К., 1996
38. Кудашов В.В. Исторические ведомости о народе кабардинском. – Нальчик, 1997. - С. 94
39. Кампарс П. П., Заковіч М. М. Радянська цивільна обрядовість. – К., 1997. - С. 11
40. Керимов Д. А. Конституция СССР и развитие политико-правовой теории. - М., 1989
41. Кон І. С. До проблеми національного характеру // Історія і психологія. - К 1997. - С. 148
42. Керимов Д. А. Общая теория государства и права. Предмет. Структура, Функции. – М., 1997. - С. 54
43. Кавказский етнографический сборник. - М, 1994. - № 8
44. Лукашева Е. А. Социалистическое правосознание и законность. - М., 1993
45. Лукашева Е. А. Право. Мораль. Особа. - М., 1996
46. Лившиц Р. 3. Право и государство в социалистическом правовом государстве // Советское государство и право. - 1989. - № 3. - С. 19
47. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е идание. - М., 1960. Т. 23. - С. 62
48. Макитов И. У. О соотношении национальних и религиозных моментов в сознании верующего // Опыт и проблемы интернационального и атеистического воспитания. - М., 1996. - С. 107 – 108
49. Мечиев К. Б. Стихотворения и поэмы: Соч. в двух томах. Т. 2. – Нальчик, 1989. - С. 14
50. Назарслко Е. В. Социалистическое правосознание и советское правотворчество. - М., 1968
51. Никитин В. Б. О структуре правосознания // Человек и общество. – Л., 1993. - С. 125
52. Ногмов Ш. Б. История адигейского и кримского народа. - Нальчик, 1997. - С. 161
53. Нариси истории балкарского и кримского народа (с древнейших времен до 1917 года). - Нальчик, 1997
54. Народи Кримского полуострова и Кавказа. - К., 1997. - С. 213
55. Общая теория права и государства / Под общей ред. А. А. Лазарева. М., 1997. - С. 113
56. Основные задания советского социалистического права. Материалы первого совещания правоведов 16-19 июля 1939 г. - М., 1938. - С. 183
57. Ойзерман Т. И. Философия и обыденное сознание // Вопросы философии. - 1967. - №4. - С. 119
58. Остроумова Г.С. Правовое осознание действительности. - М., 1997
59. Овсепян Ж.Р. Основные етапи становления федерализма и территориального розмежевания в Росси на Северном Кавказе и в Украине в Криму // Конституции, статуты и договоры субъектов Росийской Федерации и Укрині в Северном Кавказе и Криму. – Ростов-на-Дону - Киев 1997. – С.3
60. Політологія. Короткий енциклопедичний довідник. - Ростов-на-Дону – М. - КиЇв, 1997. - С. 314
61. Покровский И. Ф. Формирование правосознания личности. - Л., 1996
62. Потопейко Д. А. Правосознание как общественное явление. – К., 1990
63. Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. - М., 1996. - С. 95
64. Паригин Б. Д. Основи социально-психологической теории. - М., 1997. - С. 68
65. Плеханов Г. В. Избр. филос. произв. В пяти томах. Т. 2. - М., 1996. - С. 258
66. Рубінштейн С. Л. Бытие и сознание. - М., 1997. - С. 276
67. Рене Давид. Основні правові системи сучасності. – К: Любiдь, 1996
68. Рябко И. Ф. Правосознание и правовое воспитание масс в советском обществе. – Ростов-на-Дону, 1997
69. Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. - Львів, 1996
70. Сальников В. П. Правовая культура // Общая теория права. – нижний Новогород, 1995
71. Сирцов В. А. Социалистическое правосознание в СССР. - М., 1997
72. Сталін І. В. Соч. Т. 2. - М., 1955. - С. 302
73. Суханов І. В. Место і роль традицій в розвитку соціалістичного cуспiльства //Труды Казанського авіаційного інституту. - 1960. - Вип. 53. – К: Вища школа, 1974. - С. 93
74. Сарсенбаєв Н. С. Обычаи и традиции в розвитии. - Алма-Ата, 1997. - С. 89
75. Сюкияйнен Л. Р. Мусульманськое право. Вопросы теории и практики. - М, 1996. - С. 9
76. Тихомиров Л.А. Монархическая государственность. – Спб, 1996. - С. 610
77. Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология. К критике учения о праве. - М., 1997. - С. 346
78. Туманов В.А. Гегель и современная буржуазная философия права // Проблеми государства и права. - М., 1991. - С. 194
79. Токарев С. А. Обычаи и обряды как объект етнографического исследования // Советская етнография. - 1980. - № 3. - С. 30 - 31
80. Тихонравов Ю. В. Основи философии права. - М., 1997. - С. 272
81. Тмхонравов Ю.В. Основи философии права. - М., 1996. - С. 275
82. Уледов А. К., Анищенко А. И. Общественное сознание и структура // Исторический материализм. - М., 1997. - С. 262
83. Ушинській К. Д. Педагогические произведения. - М, 1996. Т. 2. - С. 163
84. Фарбер И. Е. Правосознание как форма общественного сознания. – М., 1997
85. Філософський енциклопедичний словник. - М., 1996. - С. 537
86. Черданцев А. Ф. Социальная ценность социалистического права // Социалистическое государство и право. - 1978. - № 7
87. Чалидзе В. Заря правовой реформи. - М., 1990. - С. 26
88. Чефранов В. А. Правовое сознание как разновидность социального отражения – Киев: Вища школа, 1976. - С. 31
89. Чотонов Л. О национальных традициях народов Средней Азии. - Фрунзе, 1994. – С. 21
90. Чесноков Д. И. Исторический материализм. - М., 1997
91. Шабаев Д. В. Правда о выселении балкарцев. - Нальчик, 1996
92. Щегорцев В. А. Социология правосознания. - М., 1991. - С. 98 - 99
93. Явич Л. С. Право развитого социализма: суть и принципы. - М., 1987. - С. 23
ЧАСТИНА 2.
ЕТНІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ
ВСТУП 3
Розділ 1. Теоретична основа правосвідомості
1.1. Проблема розуміння правосвідомості 12
1.2. Проблема типологізації видів і стадій правосвідомості 42
Розділ 2. Генезис етнічних особливостей правосвідомості
2.1. Формування правосвідомості в слов'ян у дохристиянський період...58
2.2. Роль християнського віровчення у формуванні української правосвідомості 73
2.3. Вплив комуністичної ідеології на українську правосвідомість
89
Розділ 3. Характеристика української правосвідомості - стан і перспективи
3.1. Сучасна дійсність і нігілістичний характер
правосвідомості 111
3.2. Ефективна реалізація прав як спосіб підвищення
правосвідомості 143
3.3. Удосконалювання судової системи як спосіб подолання кризи
правосвідомості 156
Висновок 175
Бібліографія 178
 
ВСТУП
Актуальність справжнього дослідження визначається кризовим циклом соціальної активності української правосвідомості, що може привести до кризи всієї державно-правової системи. Це обумовлює необхідність дослідження причин сучасного кризового стану правосвідомості й пошуку шляхів його усунення. Для з'ясування причин кризи правосвідомості необхідно звернутися до факторів, які в тім або іншому ступені вплинули на формування етнічних особливостей російського, а потім російської правосвідомості. Аналіз цих факторів дозволив сказати, що на формування правосвідомості поряд із загальними зумовлюючими факторами, істотний вплив роблять етнічні особливості кожного народу. Етнічні й національні особливості українського народу багато в чому визначають стан світогляду й рівень правосвідомість усього населення сучасної України. Український народ завжди був цементуючим, об'єднуючим елементом в українській багатонаціональній державі, саме він зв'язував собою різні національності, що населяють Україну виступав миротворцем у міжетнічних конфліктах. Не випадково там, де відбувається ослаблення ролі української правосвідомості, культури, української толерантності, виникають міжнаціональні конфлікти. Це дозволяє сказати, що причини сучасної загальної кризи правосвідомості в значній мірі пов'язані з деформацією правосвідомості й у цілому світогляду українського народу.
Виявлення етнічних особливостей різних народів, увійшовши до складу України, в тому чеслі російського, необхідно для забезпечення нормальної життєдіяльності українського товариства, ефективною управлінською діяльністю держави, для створення справедливого позитивного права й формування сучасного правосознания, а на його основі - правомірної поведінки. Необхідність цього аналізу визначається тим, що сучасна держава діє не завжди з обліком етнічних і національних особливостей і загальнозначущих інтересів українського народу. Значимість розгляду етнічних, національних особливостей української правосвідомості в сучасних умовах підсилюється відсутністю державної ідеології, що підсилюються внутрішньодержавними конфліктами на національному ґрунті, що збільшують криміналізацію суспільства, іншими негативними явищами, які все разом обумовлюють необхідність удосконалювання міжнаціональних і міжособистісних відносин у сучасному українському суспільстві. Міжетнічні конфлікти усе більше загострюють і без того нестійку ситуацію в регіонах України особливо там, де представники різних національностей об'єднані в стійкі діаспори або анклави. У зв'язку із цим представляється необхідним провести всебічне дослідження з виявлення етнічних особливостей української правосвідомості, установити елементи, необхідні для його нормального формування й використання для забезпечення нормальної життєдіяльності українського суспільства.
Виявлення джерел формування української правосвідомості дозволить визначити причини низького рівня й кризового стану сучасної української правосвідомості, а головне - намітити шляхи усунення сучасних негативних ситуацій. Зміні сформованої обстановки в сучасній Україні може сприяти моральне й духовне відродження й пов'язане із цим удосконалювання взаємин у суспільстві, що дозволить побудувати міжнаціональні відносини на умовах паритету інтересів.
Цим питанням, незважаючи на їхню значимість, не приділяється серйозна увага в сучасній юридичній літературі. Немає робіт, у яких би досліджувалися проблеми правосвідомості з обліком етнічних і національних особливостей українського народу в динаміку їхнього виникнення й розвитку, особливостей впливу на громадське життя в цілому й поводження індивіда зокрема. Це й обумовило вибір теми монографічного дослідження, що присвячена питанням аналізу джерел, що визначили формування етнічних і національних особливостей української правосвідомості, і висновкам, спрямованим на підвищення сучасної української правосвідомості. У роботі також аналізується українське законодавство, що стосується судового захисту прав громадян у частині, що, на думку автора, є найбільш важливої, а саме: система перегляду постанов і відповідальності суддів. За підсумками цього аналізу пропонуються зміни в законодавстві про судову систему, які повинні підвищити довіру народу до держави й права. Адже тільки реальний захист прав з боку держави може сприяти твердженню в суспільстві цінності права, зниженню загального державно-правового нігілізму й розвитку лояльного до держави відносини.
Ступінь розробленості проблеми. Теорія правосвідомості досліджувалася авторами, як минулого, так і сучасності.
Правосвідомість у взаємозв'язку з національною культурою розглядалося в основному дореволюційними юристами й філософами, такими як Б.П. Вишеславцев, Ю.С. Гамбаров, И.А. Ільїн, Б.А. Кистяковский, П.И. Новгородцев, Л.И. Петражицкий, B.C. Солов'їв, Е.Н. Трубецькой, Б.Н. Чичерин, О.Є. Уколова, Н.П. Дмитрієнко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, О.М, Бандурка, О.М. Головко, В. О.Чефранов, М.І. Козюбра, О.Ф. Скакун, Л.В. Петрова, І.В. Дмитрієнко, і ін.
У радянський період правосвідомість розглядалася як соціально -значущє явище такими вченими як Е.А. Лукашева, Г.С. Остроумов, И.Ф. Рябко, П.И. Стучка, Е.И. Фарбер і ін. У пострадянський період проблеми правосвідомості досліджують Р.С. Байниязов, Н.Н. Вопленко, И.А. Іванников, Н.И. Матузов, Н.М. Русанова, В.Е. Семенов, і ін. Більшість дослідників відзначають його кризовий стан. У нашому контексті ми його презентуємо як кризовий цикл соціальної активності української правової свідомості як типово національної.
Проблему сучасної правосвідомості з позиції професійної приналежності розробляють такі вчені, як П.П. Баранів, В.Н. Коробка, Е.А. Пушкарев, Н.Я. Соколов і ін.
Особливості вітчизняної національної свідомості, її формування досліджувалися головним чином авторами, що представляють інші, неюридичні галузі знання. Істотне значення для визначення особливостей вітчизняної національної правосвідомості мають роботи філософів, істориків, політологів, соціологів. Це праці Н.Г. Богданова, Ю.Г. Волкова, В.А. Истархова, О.А. Платонова, Б.А. Рибакова й ін. Серед юридичних робіт варто виділити роботу Т.И. Демченко, присвячену проблемам виникнення й розуміння давньоруської правосвідомості.
Проблеми правосвідомості, у тому числі певні аспекти правосвідомості українського, російського народу розглядаються в іноземній літературі. Варто назвати таких авторів, як 3. Бжезинский, Д. Дюк, Б. Царатан і ін., які так чи інакше оцінювали правосвідомість російського народу, Р. фон Иеринг, Ф. Ницше й ін., які розглядали загальне поняття свідомості, у тому числі правосвідомість, зіставляючи їх з боротьбою як основою людського буття.
Об'єктом монографічного дослідження є етнічні й національні особливості української правосвідомості, їхнє формування, стан, вплив на поводження людини й на формування здатності відстоювати свої права, а також способи вдосконалювання правосвідомості.
Предметом дослідження виступають джерела формування специфічних особливостей української правосвідомості, його сучасний стан, а також способи подолання сучасної кризи правосвідомості з урахуванням етнічних особливостей.
Мета монографічного дослідження - вивчення сутності й специфічних етнічних і національних основ правосвідомості, джерел їхнього формування. Виявлення причин нігілістичного відношення, способів їх усунення, а також вироблення практичних рекомендацій зі створення правових умов, що сприяють захисту прав громадян.
Для досягнення поставленої мети в ході дослідження передбачається вирішити наступні завдання:
1. проаналізувати наявні в науці підходи до правосвідомості;
2. на основі аналізу сформувати авторське визначення правосвідомості;
3. викласти видову класифікацію правосвідомості; виявити особливості правосвідомості держави;
4. виявити поступність у розвитку правосвідомості;
5. розкрити етнічні особливості української правосвідомості й виявити причини їхнього виникнення;
6. визначити причини кризи правосвідомості й можливих шляхів його подолання.
Методологія дослідження. У даній роботі використовується, як основу, діалектичний і історичний метод, а також використовуються такі методи наукового пізнання, як: системний, логічний, порівняльний, соціальний, метод функціонального аналізу, абстрагування, моделювання, сходження від конкретного до абстрактного.
Наукова новизна монографічного дослідження полягає в тому, що на теоретичному рівні суспільна правосвідомість розглядається як результат впливу на неї етнічних і національних специфічних особливостей. Сучасний стан правосвідомості розглядається у взаємозв'язку з історичними й сучасними соціально-політичними подіями, із проблемою реалізації права:
1. Правосвідомість - це форма свідомості, що виражає відношення до права (діючому й бажаному), до практики його реалізації, і до держави його що створює, котра формується на основі отриманого знання про право й державу, а також під впливом етнічних і національних особливостей. Правосвідомість існує в кожному суб'єкті права й незалежно від свого рівня, виду й стадії, здатна регулювати юридично значиме поводження свого носія, як правомірне, так і неправомірне.
2. Пропонується наступна видова класифікація: - перша група, заснована на принципі чисельності суб'єктів, що складає із суспільної, групової й індивідуальної правосвідомості, повинна бути доповнена: міждержавною правосвідомістю й правосвідомістю держави (держава розглядається як організм, що володіє власною правосвідомістю, що може відрізнятися від суспільного, групового й індивідуального, на його основі держава будує свої інтереси й політику); - пропонується друга група видів, що базується на ступені сприйняття права суб'єктами й складається з: природно-правового, маргінальної, злочинної й анархістської правосвідомості.
3. Пропонується виділення трьох стадій правосвідомості для визначення поступності його розвитку на основі сприйняття людьми своїх прав і усвідомлення необхідності їх відстоювати, а саме: покірність праву, усвідомлення права й боротьба за право.
4. Етнічні особливості російської правосвідомості в сучасній Україні виражаються в державно-правовому нігілізмі, що переважає у всіх шарах українського суспільства, духовної слабості українського народу, відсутності національної єдності, національної гордості й прагнення відстоювати власні права.
5. Причинами виникнення зазначених етнічних особливостей виступають духовно-ідеологічні джерела, а саме: національно-родові дохристиянські віровчення; православне християнство; комуністична ідеологія; сучасна (пострадянська) дійсність. Крім цього, на сучасну українську правосвідомість впливає складність, а часом і неможливість реалізувати або відстояти власні права законним способом; безкарність державних чиновників, що порушують права громадян; відсутність державної ідеології.
6. Основними причинами сучасної кризи правосвідомості є: неповага й недовіра українців до держави, позитивному праву й правозастосуванню, породжені, у тому числі етнічними особливостями української правосвідомості; відсутність у держави правової ідеології й політико-правової системи, що дозволяє громадянам реально відстоювати свої права.
7. Перебороти сучасну кризу правосвідомості можна тільки через створення державно-правової ідеології, спрямованої на виховання в народі правової ідеї про необхідність завжди, за будь-яких умов життя й праці, відстоювати власні права, а, також змінити правозастосовну систему так, щоб вона реально сприяла захисту громадянами своїх прав, незалежно від їх національності.
Теоретична значимість монографічного дослідження виражається в спробі цілісного осмислення причин кризи правосвідомості (кризового циклу соціальної активності української правової свідомості) в суспільстві через виявлення етнічних особливостей вітчизняної правосвідомості. Оцінка правосвідомості як явища, що формується під впливом, у тому числі етнічних і історичних особливостей сприяє розумінню проблеми низького циклу соціальної активності української правосвідомості, а також визначає можливу перспективу його підвищення.
Виведені в даній монографії поняття й положення можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, спрямованих на вивчення теорії правосвідомості.
Практична значимість монографічної роботи обумовлюється необхідністю подолання сучасної кризи російської правосвідомості. Пропоновані розробки, спрямовані на встановлення й забезпечення відповідальності державних службовців, можуть знайти застосування в законотворчому процесі, що допоможе державі змінити відношення громадян до нього й позитивному праву в кращу сторону.
Введення в правове виховання аспекту необхідності відстоювати власні права повинне поліпшити правове тло в Україні й зменшити нігілістичне відношення народу до права й держави. Боротьба громадян за свої права повинна розглядатися як основа існування людини в сучасному суспільстві, і зменшення державно-правового нігілізму у всіх його проявах. Виховання правосвідомості, що сприймає боротьбу за власні права як громадянський обов'язок і основу існування кожного росіянина, повинне ставиться завданням суспільства, якщо цим не бажає займатися держава.
Представлені наукові розробки можуть бути використані в навчальному процесі по дисциплінах: загальна теорія держави й права, проблеми теорії держави й права, історія політичних і правових навчань, а також різних спецкурсів у рамках даних навчальних дисциплін.
Апробація результатів монографічного дослідження. Основні положення монографічної роботи неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави й права Міжнародного інституту підприємництва й права Ростовського державного університету. Матеріали монографії використовуються в навчальному процесі в Міжнародному інституті підприємництва й права Ростовського державного університету і Ростовському інституті захисту підприємництва. Тези, що відбивають окремі положення роботи доповідалися й обговорювалися на наукових конференціях: регіональної науково-практичної конференції «Державність і право слов'янських народів початку XXI століття» у Ростові-на-Доні 2003 р. Монографія складається із введення, трьох глав, що поєднують вісім параграфів, висновки й бібліографії.
 
 
Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ
1.1. Проблема розуміння правосвідомості
Правосвідомість давно є предметом пильної уваги юристів-теоретиків і філософів (дореволюційних, радянських і пострадянських). Справа в тому, що правосвідомість це явище, у якому з'єднується право й філософія. Тому правосвідомість розглядають як одну з форм такої філософської категорії як «свідомість». Деякі радянські дослідники уточнювали що «правосвідомість - одна з форм суспільної свідомості» [107, c.14 ]. Хоча в радянські часи приділяли занадто велику увагу суспільній, масовій свідомості або світогляду, принижуючи значення індивідуального, все-таки, по суті, вірний розгляд правосвідомості як специфічну форму суспільної свідомості поряд з політичною, моральним і іншою свідомістю. При цьому правосвідомість не може не взаємодіяти з іншими формами суспільної свідомості, тому що «у будь-якій формі суспільної свідомості так чи інакше відбивається все суспільне буття, але розглянуте під певним кутом зору» , при взаємодії різні форми свідомості видозмінюють один одного. Так втрата суспільством твердих моральних підвалин позначається на падінні рівня правосвідомості, що надалі веде до зниження політичної свідомості й т.д. Свідомість, як філософська категорія, визначається як «стан психічного життя індивіда, що виражається в суб'єктивної переживаємості подій зовнішнього миру й життя самого індивіда, у звіті про ці події» [101, c.589]. І хоча напевно в такого визначення багато альтернатив, здається, що воно цілком відбиває суть явища. У такому визначенні кроїться суть нового пострадянського часу, а саме індивідуалізація свідомості, це створює ілюзію протиріч у поняттях, адже дійсно складно представити, щоб правосвідомість як форма мала відношення тільки до суспільної свідомості, а сама свідомість була чисто індивідуальним. На наш погляд, це саме ілюзія й індивідуальна й суспільна свідомість реальна існують у різних формах, при цьому взаємодіють і визначають один одного: індивідуальне створює суспільне, а воно натискає на індивідуальне. Ці види свідомості можуть принципово відрізняється по змісту, при цьому людина маюча свідомістю, відмінною від суспільного, може в одна мить його втратити, злившись із юрбою, а, вийшовши з її знову знайти свою індивідуальну свідомість, тобто суспільне майже завжди домінує, придушує індивідуальне. Тому суспільна правосвідомість все-таки форма, «незвідна до простої арифметичної суми індивідуальних поглядів і не протипоставлена правовій свідомості індивідів» [157, c.56], - вона має свої власні риси й, як правило, не залежить від правосвідомості кожного індивіда окремо. Цілком правильно й те, що «не можна вважати вивченої правову сторону суспільної думки без вивчення індивідуальних правових поглядів. Зневага до вивчення думок трудящих, до обліку індивідуальних правових подань може негативно позначитися на рівні масової правової свідомості» [110, c.151]. Таким чином, суспільна й індивідуальна правосвідомості - це реально існуючі, самостійні види свідомості, взаємодіючі, що визначають і невіддільні друг від друга. Звідси правосвідомість можна визначити як стан психічного життя індивіда, що є частиною суспільства, що виражається в суб'єктивної переживаємості правовихявищ, що відбуваються як у всьому суспільстві, так і з індивідом особисто, і їхній оцінці. Свідомість у цілому, будь-яка його форма, у тому числі правосвідомість, формується й розвивається протягом життя людини й суспільства. При цьому незалежно від свого розвитку впливає на поводження людини або всього суспільства. Процес формування правосвідомість проходить під значним зовнішнім впливом. Факторів, що впливають на його формування й розвиток безліч, і вони також можуть бути суспільними, груповому й індивідуальними, у результаті їхнього різного впливу й формується особливе, відмінне від інших, правосвідомість. Ці фактори можна умовно розділити на «активні», тобто ті які роблять вплив тільки при здійсненні яких-небудь дій, і «неактивні» - надання вплив одним лише фактом свого існування. Так до активних суспільних факторів варто віднести: правову ідеологію; виховання; правові погляди, об'єктивовані в нормах права; процеси, що відбуваються в суспільстві, що змінюють сформовані суспільні відносини, державний устрій, у тому числі іноземна окупація; приватизацію й тому подібні явища, що розмежовують суспільство на групи по майновому й соціальному стані, тим самим трансформуючи суспільну свідомість; усілякі утиски з боку держави, суспільства або яких-небудь радикальних груп по національному, релігійному, соціальному або іншій ознаці; і так далі, тобто всі ті фактори, які активно впливають на свідомість усього суспільства в цілому. Криміналізацію суспільства й держави; нестабільність у державній політиці; бездіяльність держави в ситуаціях, які торкають гордість більшості громадян; етнічні й національні риси, властивого даного народу; не реалізуємість правових норм; і т.д. можна віднести до неактивних факторів, що формують суспільну правосвідомість. Наприклад, одне лише знання, отримане зі ЗМІ, щодержавні чиновники суцільно корумповані, формує суспільну правосвідомість, що заперечує можливість держави захистити права громадян, тобто не сама корупція (криміналізація) впливає на свідомість, а тільки лише знання про неї.
Крім суспільних, на людську свідомість впливають різні локальні фактори (залежно від об'єкта впливу можуть бути індивідуальними або груповими), вони й визначають особливості, індивіда або групи. Це може бути індивідуальний характер людини, його прагнення до справедливості, внутрішня позиція щодо понять гарне й поганого, індивідуальне виховання, соціальний стан, релігійний приналежність, професійна приналежність групи, свідомість її лідера й т.д. Деякі фактори не мають зовнішньої природи й засновані на індивідуальних внутрішніх особливостях людини, так людина із твердим характером і внутрішньою тягою до справедливості може дуже довго протистояти зовнішньому впливу правового нігілізму, а може й взагалі ніколи не піддатися йому, незважаючи на навколишнє його суспільну правосвідомість просочене нігілізмом. Але вивчення внутрішніх факторів це питання психології. Усього ж факторів, що впливає на формування правосвідомості незлічима безліч, тому намагатися їх усе визначити не має змісту, тим більше що вони постійно міняються по складу й ступеню впливу на свідомість. Всі вони створюють особливості що дозволяє розділити правосвідомість на суспільне, групове й індивідуальне.
Суспільне, або масове - являє собою найбільш абстрактне вираження правосвідомості взагалі. «Це історично сформована на основі спільності культурно-національних особливостей розвитку система правових ідей, поглядів, теорій, почуттів, емоцій, настроїв і переживань, характерних для даного суспільства в цілому» [9, c.15]. Хоча деякі дослідники вважали, що суспільна й масова правосвідомість не зовсім тотожні поняття, тому що масове це така сукупність «ідей, поглядів, подань, звичок, емоцій і т.д., які, так чи інакше, розділяють різні групи людей, але не обов'язково всі й у всім. Поряд із цим можуть існувати правові погляди, відмінні від розповсюджених у даний період, за даних обставин. Вони можуть бути як груповими, так і індивідуальними, але не можуть не охоплюватися правосвідомістю як формою суспільної свідомості» [109, c.150]. Іншими словами суспільна правосвідомість містить у собі масове (найпоширеніше) і будь-яке відмінне від нього, але присутнє в даному суспільстві. Таке розмежування, можливо, дійсно має сенс, але проведена грань між масовою й суспільною свідомістю буде настільки непомітна й відносно, що, нам здається, не треба їх розмежовувати, створюючи тим самим додаткову плутанину. Думається вірніше визначатися з масовою свідомістю, тобто з тим, що домінує в даному суспільстві, ототожнюючи його із суспільним, а групові й індивідуальні особливості виділяти всередині нього.
Правосвідомість можна визначити по суспільній думці, у якому «може, бути виражене відношення мас до державної влади, до його пристрою й діяльності. Воно може служити потужним і відносно самостійним знаряддям впливу на політичну, правову свідомість індивідів» [109, c.148]. Однак це не виходить, що суспільна правосвідомість обов'язково повинне проявлятися зовні у вигляді суспільної думки, вона може бути схованим або невираженим, але незважаючи ні на що держава зобов'язана його знати й ураховувати, а для цього «необхідно, по-перше, спеціально вивчати конкретні факти й закономірності прояву правової свідомості в суспільній думці; по-друге, передбачати на цій основі такі умови формування суспільної думки (у тому числі і юридичні), які забезпечать його послідовний розвиток відповідно до правових ідей Комуністичної партії, правовою наукою й нормами радянського права» [108, c.150]. Виключивши необхідні в 60-е роки ідеологічні елементи, варто визнати вірність думки Г.С. Остроумова про необхідність вивчення й формування суспільної думки, причому не тільки в інтересах юридичної науки й практики, як він указував, але і як фактор існування самої держави, тому що, якщо держава не враховує суспільну правосвідомість, у тому числі, створюючи норми права, те воно цілком може зштовхнутися з тим, що такі норми не будуть прийняті суспільством, і реалізуватися ім. А в підсумку держава, неприйнятна суспільною думкою, може піддатися революційному впливу. Одним з найважливіших, на наш погляд, факторів особливих рис, що впливають на формування, суспільної правосвідомості, це етнічні й національні особливості, властивого даного народу. Важливість цих особливостей у тім, що, будучи неактивною формою, тобто не потребуючої яких-небудь дій, етнічний фактор впливає на правосвідомість представників даного етносу незалежно від проведеної політики держави або когось ще. А оскільки ці особливості формуються протягом багатьох поколінь, то вони найбільше сильно сприймаються суспільною свідомістю даного етносу. Кожний народ прив'язаний до своїх національно-історичних особливостей культури, релігії й соціальної структури конкретної держави й суспільства. І в результаті кожний державно - організований народ має своя неповторна суспільна правосвідомість або в більше широкому змісті - національний правовий менталітет, що зокрема Р.С. Байниязов визначав як глибиннийшар, рівень правосвідомості, самобутній юридичний дух, інтуїцію, ауру нації [4, c.53]. Так розглядаючи етнічні особливості російської правосвідомості, варто виділити такі риси як: неповага до права, при цьому преклоніння перед державою (його силою, але не суттю), неповага до самих себе й толерантність (терпимість до інших народів, чужій силі й т.д.). Зрозуміло, що такі риси утворювалися протягом дуже багатьох поколінь, так Б.А. Кистяковский на початку XX століття цитувало, як актуальні, слова А.И. Герцена, написані на початку п'ятидесятих років XIX століття «Росіянин, якого б він звання не був, обходить або порушує закон усюди, де це можна зробити безкарно; і зовсім так само надходить уряд»[64, c.364] . Те ж саме можна сказати й зараз, на початку XXI століття. Загальна ж терпимість російського народу не дозволила Росії стати імперією в її класичному виді, їй не була ні Російська імперія, ні Радянський Союз, ні Російська Федерація. Саме терпимість до всіх народів зробила росіян тим буферним народом, що ставав між будь-якими конфліктуючими націями, причому, як правило, не думаючи про власну вигоду.
Групова правосвідомість «представлена в макро - і мікро-групах, що становлять національну, класову, соціокультурну, виробничу структуру суспільства. Ця система правових ідей, теорій, поглядів, почуттів і настроїв, що є характерними для даних соціальних груп, що виражають їх переважний настрой стосовно права, його колективні оцінки» [10, c.17]. Його можна визначити як сформовані на основі групової згуртованості й спільності інтересів правові погляди й оцінки правопорядку, законності, правосуддя, правових інститутів і установ суспільства, культивіруємих в даній групі. Групова правосвідомість впливає на правосвідомість членів цієї групи, які черпають із нього свої подання про право, прибігають для аргументації мотивів свого відношення до права й свого поводження. Групова свідомість представляється якоюсь ланкою, що з'єднує індивідуальну й суспільну правосвідомість. Про нього можна сказати, що це сума декількох індивідуальних правових пізнань, скоректованих свідомістю лідера групи, професійною, національною, соціальною або якось іншою особливістю.
До групової правосвідомості відносять погляду класів, трудових і навіть тимчасових колективів, у яких зложилася якась психологічна спільність оцінок правової дійсності. Особливу роль має класову правосвідомість, представлена у вигляді правосвідомості робітничого класу, селянства, буржуазії й т.д. Ці види групової правосвідомості часто служили ідеологічними джерелами революційного ламання й реформ національних правових систем.
Можна віднести до групової правосвідомості погляду націй, народностей, невеликих по своєму складі й включених у внутрішній склад великої спільності. Якщо ж нації або народності приймає вид державно утворюючий, тобто займає основну територію держави, то свідомість такої групи стає розмитим, перетворюючись у суспільне. Те ж відбувається, якщо нації має загальні коріння з основний і, розміщаючись на її території, поєднується з нею (наприклад, навряд чи можна говорити про особливу свідомість (правосвідомості) українців або білорусів, що постійно проживають на території Росії).
Нації й народності втримують і зміцнюють своє власне, відмінне від суспільного, свідомість і правосвідомість, тільки будучи відособленими, стосовно домінуючих, основних націй або за принципом національної автономії, або збираючись в анклав. У кожному разі наявність виділених націй на території основної є надзвичайно небезпечним і шкідливим явищем, тому що їхня правосвідомість може настільки відрізнятися від суспільної й правосвідомості основних націй, що може поставити під погрозу існування самого державного утворення. Важливу роль у житті суспільства грає правосвідомість малих груп: трудових колективів, громадських організацій, двірських груп, навчальних груп, пенсіонерів, організованих злочинних груп і ін. Особливе значення для держави й суспільства в цілому має правосвідомість професійних силових і правоохоронних груп: військових, міліції, суддівського співтовариства й т.д. Їхня правосвідомість визначає стійке відношення суспільства до права й правової системи.
Як уже вказувалося, індивідуальну правосвідомість формують різні фактори, причому суспільну й групову свідомість мають серед них істотне значення - вони впливають на індивіда, і він не має сил уникнути цього, тому що є всього лише частиною суспільства. Однак не можна думати, що трохи людей, підавшихся однаковому впливу з боку суспільної й групової правосвідомості, цілком сприймуть їх і придбають схожу індивідуальну правосвідомість. Тут бачаться дві найбільш важливі обставини: по-перше, атмосфера, що оточує кожної конкретної людини, умови його існування й т.д., по-друге, риси індивідуального характеру. Так, якщо два чоловіки закінчили одночасно той самий юридичний вуз, і обоє сталі слідчими однієї й тої ж прокуратури, але при цьому один з них доводиться сином ідейного борця зі злочинністю, а іншої - корумпованого чиновника, те зрозуміло, що їхня правосвідомість буде різним. Але все-таки здається, теоретично можливе створення такої ситуації, при якій люди, проживаючи в схожих умовах, і піддаючись однаковому впливу суспільної свідомості й державної ідеології, будуть здобувати приблизно однакова індивідуальна правосвідомість, принаймні, переважна більшість їх. Однак навіть при такому ідеальному варіанті не слід думати, що в суспільстві не буде осіб, що не бажають сприймати суспільна свідомість як своє. І тут із упевненістю можна сказати, що головною частиною, що формує індивідуальну свідомість, є все-таки характер і індивідуальні особливості даної людини. По-перше, ступінь впливу на людську свідомість чого-небудь зовнішнього залежить, насамперед, від бажання людини сприймати це; по-друге, якої б інтенсивності й ефективності не був зовнішній вплив, людина, маючи внутрішню духовну силу, може зняти із себе наслідку цього впливу, якщо порахує їх неприйнятними для себе. Тому характер і інші особливості дуже важливі для формування правосвідомості індивіда. Крім того, індивідуальна правосвідомість може впливати на суспільне. Так сильна стійка правова свідомість індивіда, що спонукало його до боротьби за свої суб'єктивні права, може привести до того, що він почне допомагати боротися іншим, агітувати їх захищати свої права, знайде однодумців, створить правозахисну організацію, і т.д., тим самим почне впливати на суспільну правосвідомість, змінювати й піднімати його на більше високі стадії. Тому, незважаючи на всю важливість суспільної свідомості, не можна допускати зневаги або ігнорування індивідуального, тому що «багато компонентів соціальної психології (повсякденні, емпіричні подання, погляди, емоційні, вольові утворення, психологічні відносини) більш тісно пов'язані зі змінами в суспільному житті, безпосередньо відбивають повсякденні явища суспільного й індивідуального буття, чим ідеологія як система ідей. Повсякденна, емпірична свідомість людей треба за проявами історичного процесу, які утворять повсякденну тканину життя індивідів» [110, c.151]. Правосвідомість людини багато в чому залежить від знання, тобто результату процесу пізнання, аналізу й сприйняття інформації. Не можна не погодитися, що «знання є необхідною умовою свідомості». Свідомість залежить і розвивається із придбанням нових знань, але це не просто потік інформації. Людський розум має властивість аналізу, без якого не відбувається сприйняття. Як правило, людина аналізує інформацію, зіставляючи її з інший одержуваної або раніше сприйнятої. За результатами такого аналізу він сприймає щось і тоді ця інформація перетворюється в знання й впливає на його свідомість. Знання можуть бути як позитивними для сприйняття, наприклад, про нових соціально - орієнтованих закони, так і негативними, наприклад, корумпованість державних чиновників. Безумовно, є інформація, що сприймається без аналізу, на підсвідомому рівні, незалежно від волі людини. Звідси треба, що, надаючи людині ту або іншу інформацію, можна успішно коректувати його правосвідомість, як у позитивну, так і в негативну сторону, відповідно міняючи його відношення до держави, праву й правовій дійсності, особливо, якщо людська свідомість ще формується, а не є устояним і чітко оформленим [102, c.590].
Правосвідомість, будучи формою свідомості, незалежно від того чи повністю воно сформувалося або ще формується, повинне регулювати поводження людини, тому що «правосвідомість — це внутрішній, особистісний регулятор юридично значимого поводження, що може характеризуватися як позитивно, так і негативно. Однак воно завжди залишається необхідною формою життєдіяльності людини й суспільства, зрозуміло, бажано у своєму позитивному варіанті» [26, c.378]. Безперечно, що правосвідомість регулює юридично значиме поводження, однак не слід думати, що воно робить це завжди. Так людина, що потрапила в агресивну юрбу, як правило, стає її частиною й може робити юридично значимі дії, ніяк не зіставляючи їх зі своєю правосвідомістю. Крім цього, людська свідомість може втратити контроль над тілом людини внаслідок тимчасових психічних або інших розладів. У таких ситуаціях свідомість людини, у тому числі й правосвідомість, не здатна контролювати й регулювати його поводження, однак від цього правосвідомість не убуває й не зникає. Воно просто тимчасово не функціонує, і людина, роблячи юридично значимі дії, не співвідносить їх зі своєю правосвідомістю, що у наслідку, аналізуючи ці дії, може доставити людині багато моральних проблем.
Щоб упорядкувати призначення правосвідомості, у теорії висуваються функції правосвідомості, що мають у основі істотні її властивості. Причому в юридичній науці немає до кінця погодженої позиції щодо визначення всіх функцій. Так радянські вчені виділяли таку функцію як соціальну. «Соціальна функція правосвідомості - служити державно - організованому закріпленню умов, життя, видів діяльності й правил поведінки, що відповідають спільних інтересів власників засобів виробництва. Шляхи, засобу, способи, прийоми, методи такого закріплення й становлять специфічний предмет, правосвідомості» [111, c.54]. У пострадянський період учені, як правило, не виділяють таку функцію, а визначають основними функціями правосвідомості: пізнавальну, оцінну, регулятивну й виховну . Професор Н.Л. Гранат, наприклад, виділяє тільки пізнавальної, оцінну й регулятивну , не виділяючи дуже важливу -виховну. На наш погляд, виділення виховної функції необхідно, тому що «функції або призначення правової свідомості можуть бути зрозумілі за результатами діяльності його суб'єктів»[27, c.383], а при відсутності юридично значимих ситуацій правосвідомість може успішно проявлятися в виховній роботі. На нашу думку, вірніше виділяти основними пізнавальної, оцінну, регулятивну й виховну функції правосвідомості. Всі функції правосвідомості проявляють себе в нерозривній єдності. Вони являють собою взаємозалежні основні способи його формування й реалізації.
Здається, не можна погодитися із твердженням, що «правосвідомість як одне із соціально-правових явищ має безумовний нормативний характер. Це означає, що правові погляди, ідеї, почуття й орієнтації, що становлять його зміст, мають типовість, загальністю, повторюваністю, упорядкованістю впливу в людській свідомості й поводженні й, таким чином, управляють діяльністю людей» . Як можуть правові погляди, ідеї, почуття бути типова й загальними, коли кожна людина окремо здатна оцінювати правову дійсність, приходячи до власного сугубо індивідуальними висновкам про її законність і справедливість. Особливо це здається неможливим, коли мова йде правосвідомість людей різних національностей. Наприклад, в одного етносу прийнято завжди поважати й підкорятися державі й праву; інший народ традиційно ігнорує закони й виконує їх тільки під страхом відповідальності; а третій може, сприймає як закон тільки одне - слово старшого, ніякі писані правила для нього не указ. Відповідно ні про яку типовість правосвідомості представників таких трьох народів не може бути й мови, навіть якщо вони є громадянами однієї держави й на них впливають однакові норми права. Навіть при здійсненні єдиної державно-правової ідеології, у державі завжди є інакомислення, а точніше, як правило, розсудливість, тобто відхилення від типових поглядів. Типові погляди, по суті своєї, обмежені[12, c.37]. Тільки люди з нерозвиненою правосвідомістю можуть мислити, як всі, мати типові погляди на право, правову дійсність, практику застосування й т.д. Не може бути загальних правових поглядів. Те, що для одного, наприклад, що притягає на якісь права, буде вірним, ніяк не буде таким же для іншого, на кого спрямовані домагання, і їхні правові погляди будуть зовсім протилежними. Правосвідомість регулює поводження людей, але не однотипне, оскільки кожний індивід має свою власну правосвідомість і керується саме ім. Правосвідомість має в різних людей одні основи - право й держава. Тому різні люди з різною правосвідомістю, так чи інакше, співвідносять своє поводження з ними. Але дотримуватися норм чи права ні, і в якому ступені, визначає індивідуальна правосвідомість кожного, що відповідним чином проявляється в його діях.
Правосвідомість багатогранне й складне явище, однієї з характеристик якого є те, що незалежно від своєї ідеальності, воно зовсім не обов'язково буде проявляти себе в юридично значимих діях. У житті багато зовнішніх і внутрішніх факторів, які будуть визначати поводження людини незалежно від його правосвідомості. Можна допустити, що людина в ідеальній ситуації може виявити ідеальну правосвідомість, у будь-якій же іншій ситуації він надходить, відхиляючись від своєї правосвідомості під впливом інших факторів. Як приклад можна привести слова И.А. Ільїна про те, що «кожний може, дотримуючись природної правосвідомості, взяти на себе виконання чужого обов'язку, внести податок за бідняка, замінити хворого товариша на службі або, як це допускалося за старих часів, «піти в рекрути», заміняючи багатосімейного брата» [49, c.217]. Подібне поводження цілком можна було б віднести до прояву ідеальної правосвідомості, але для того, щоб взяти на себе виконання чужого обов'язку або внести чужий податок, необхідно, крім бажання й відповідної правосвідомості, наявність засобів до здійснення цього, зокрема, грошей; щоб замінити хворого товариша на службі, необхідно самому не піти на свою службу, а також мати відповідну кваліфікацію; щоб «піти в рекрути», необхідно не мати своєї родини, яку треба годувати й т.д. Тому ідеальна правосвідомість цілком можливо, просто завжди є труднощі з його проявом. Однак для твердження про наявність або відсутність чого-небудь необхідно визначитися з термінами. [100, c.71]Якщо говорити про ідеал як про «істину» , те, мабуть, він недосяжний взагалі, і відповідно ідеальна правосвідомість не може існувати в принципі. Якщо ж говорити про ідеал як про те, що це «вищий ступінь коштовного або найкращий, завершений стан якого-небудь явища» або що це «індивідуально прийнятий стандарт (визнаний зразок) чого-небудь, що стосується, як правило, особистих якостей або вдатностей» (що здається в цьому випадку більше правильним), те немає нічого неприродного в тім, що людина в принципі може мати ідеальну правосвідомість або прагнути розвити його до ідеального[100, c.71]. Однак це зовсім не виходить, що людина буде надходити у відповідності зі своєю ідеальною правосвідомістю. «Усвідомлювати» і «діяти» - це різні поняття, так само як і «бути готовим зробити» і «реально зробити». Так людина, що має розвинену правосвідомість і готовий переконано відстоювати як свої, так і чужі права, не зможе й не буде увесь час боротися, час від часу він буде змушений відступати від своєї ідеальної правосвідомості й припиняти боротьбу під дією зовнішніх сил; і, навпаки, людина, що принципово відкидає право, з відповідною правосвідомістю, настроєною на те, щоб не намагатися боротися за свої права або зазіхати на чужі, може виявитися в ситуації, коли він буде змушений звернутися до правових структур держави для захисту своїх прав або ж зробити інші дії, які властиві тільки людині з високою правосвідомістю. Будучи явищем, що формується під впливом безлічі факторів, правосвідомість не може бути самостійним і споконвічним - «воно безпосередньо пов'язане із правом» , розвивається разом з ним, право ж невіддільно від держави. Взагалі «право має потребу в правосвідомості для того, щоб стати творчою життєвою силою, а правосвідомість має потребу в праві для того, щоб придбати предметну основу й об'єктивну вірність» [38, c.110], без взаємодії з державою ні те ні інше не представляється можливим. Тому правосвідомість характеризує відношення не тільки до правової дійсності, до права, але й до держави. Можна також простежити залежність між державно-правовим ладом у тій або іншій країні й найбільш масовим (домінуючим) правосвідомістю. Так, у рабовласницькій державі, переважало «рабовласницьке» правосвідомість, при капіталістичному -«капіталістичне». Причому теоретики права й філософи цілком успішно доводять правильність такої правосвідомості. Так, наприклад, Аристотель благополучно обґрунтовував рабовласницьку правосвідомість греків стосовно інших народів. Радянські правознавці доводили вірність соціалістичної правосвідомості, сучасні - демократичного й т.д.
Деякі дореволюційні вчені-ідеалісти, особливо під впливом ідей B.C. Соловйова й Л.Н. Толстого часто зіставляли правосвідомість із духовністю, чуттєвістю [50, c.180]. Так И.А. Ільїн писав, що «правосвідомість є особливого роду інстинктивне право чуття, у якому людина затверджує свою власну духовність і визнає духовність інших людей; звідси й основні аксіоми правосвідомості: почуття власного духовного достоїнства, здатність до само обов’язку й самоврядування й взаємоповага й довіра людей друг до друга» [50, c.231]. Правосвідомість по Ільїну И.А. є обов'язковим явищем у людини, але його віднесення до такому відбувається не по фізіологічній приналежності, по право суб'єктної. «Не можна людині не бути суб'єктом права, тому що сама сутність права полягає в тому, що воно звертається до всякої осудної людини, хоча б уже з одними заборонами й приписаннями. І відповідно до цьому неможливо, щоб суб'єктом права була нежива річ, комаха або тварина, тому що право припускає здатність до знання, розумінню й до відповідного керування собою» [51, c.161-162]. Таким чином, можна зробити висновок, що не здатні до знання, розумінню й до відповідного керування собою не мають правосвідомість.
Б.П. Вишеславцев, И.А. Ільїн, Б.А. Кистяковский, П.И. Новгородцев і ін. на стику епох, зштовхнувшись із теорією соціалізму, а потім і практичним його проявом, заговорили про кризу російської правосвідомості. Так П.И. Новгородцев писав, що «Криза правосвідомості є одне з тих явищ сучасної епохи, які стають тим більше очевидними, чим більше зупиняєш на них своя увага. З першого погляду й при поверхневому спостереженні політичне життя й у наш час начебто б продовжує свій звичайний плин; начебто б і тут, як скрізь, як і раніше відбувається старий круговорот надій, прагнень і починань. Але якщо вдивитися уважніше у всю сукупність проявів сучасної правосвідомості, негайно ж впадає в око факт безсумнівної кризи політичних і правових початків» . Хоча, на наш погляд, він не розглядав кризу як щось негативне й остаточне, на його думку, такий суспільний перелом «відкриває новий щабель у розвитку моральної свідомості» [103, c.20].
Дуже багато їхньої ідей актуальні й зараз, тим більше що криза російської й російської правосвідомості після катастрофи Радянського Союзу, а з ним і соціалістичною правовою системою й ідеології, досяг свого апогею. Національні й етнічні риси правосвідомості за радянський період нікуди не ділися й аналіз їх, проведений у дорадянський період дуже важливий зараз. Особливу роботу, на наш погляд, у визначенні етнічних особливостей російської правосвідомості провів Б.А. Кистяковский, на його роботи зараз посилаються багато сучасних учених: Матузов Н.И., Туманів В.А. і ін. [77, c.155]. Деякі елементи його аналізу російського правового життя звучать так, немов вимовлені зараз, а не майже сто років тому. Так розглядаючи систему народного представництва, наділеного законодавчими повноваженнями й «визнання в нас правового початку, по якому наше діюче право повинне постійно радитись з народною правосвідомістю» , що повинне було б «здавалося, приводити до росту в російському житті, тобто насамперед у свідомості російського уряду й суспільства, значення й сили закону, а разом з тим і права як норми. Але ні для кого тепер не становить таємниці безсумнівне падіння в нас авторитету закону й права за останнє десятиліття. Як би не вражало це явище своєю несподіванкою, перед нами безперечний факт. У моральному відношенні право й закон тепер ще в меншій мері, чим колись, рисуються в поданні наших правлячих кіл і значної частини нашого суспільства у вигляді норми, що коштує над всіма особистими, приватними й груповими інтересами»[65, c.378] .
Інший дослідник правий - Л.И. Петражицкий, уважав, що необхідно будь-яке дослідження починати з утворення правильних наукових понять, які, на його думку, були не заключною ланкою наукового знання, а його початком. Оскільки всі юристи так не надходили, то вони оперували з неправильними поняттями, тобто виходили з помилкових передумов. У зв'язку із цим він заперечував істинно наукове значення за всім зробленим у юриспруденції до нього. При чому, на його думку, утворити правильні наукові поняття просто, варто тільки відволіктися від «звичної назви» предметів і створювати поняття на підставі правильно зазначеної загальної ознаки того або іншого класу предметів. За його словами, « утворення, що розуміється правильно , понять як таке не зустрічає ніяких особливих перешкод і утруднень і не припускає для їхнього усунення або обходу ні яких-небудь «гносеологічних» або інших тонкостей, ні яких-небудь навмисних або ненавмисних логічних погрішностей»[118, c.71]. Таке «антипедагогічне» заперечення попередньої науки енергійно критикували сучасники Л.И. Петражицького [66, c.158-162] .
У радянські роки правосвідомість часто зв'язувалася із класовою боротьбою, ідеологією й соціалістичною самосвідомістю, так П.И. Стучка розумів соціалістичну правосвідомість, насамперед як класову ідеологію широких мас, як систему науково розроблених ідей, розповсюджену в масах панівного класу . Виконання ж законів Радянської влади, що втілюють інтереси трудящих, розцінювалося їм не тільки й навіть не стільки як зовнішнім, забезпеченим державним примусом обов'язок народу, скільки внутрішньо усвідомлена необхідність. У підсумку він виступав за розуміння соціалістичної правосвідомості як свідомого регулювання громадянами свого поводження відповідно до радянських законів, тому що це «свідомість класового інтересу в розумах перемігшого робітничого класу» [149, c.90]. Причому специфіка часу зобов'язувала авторів посилатися на класиків марксизму-ленінізму. Так «з робіт Леніна треба, що суспільна правосвідомість повинне бути невід'ємною стороною соціалістичної культури. Правове виховання широких мас, озброєння їх соціалістичною правовою культурою - необхідна умова успішного соціалістичного будівництва, успіху боротьби за комунізм» Соціалістична правосвідомість, на думку Г.С. Остроумова, «є по своєму ідейному змісті марксистсько-ленінські політичні подання, погляди, ідеї, теорії, виражені в специфічних, правових, категоріях» [38].
У суспільній правосвідомості, через його масовість, необхідно враховувати особливості взаємодія держави й суспільства, для цього вченими висуваються сторони або структура правосвідомості. «У правовій свідомості можна виділити ідеологічну й соціально-психологічну сторони... Ці сторони є в різних формах суспільного свідомості» [112, c.55] . Сьогодні найчастіше ці сторони йменуються як правова ідеологія й правова психологія.
Правова ідеологія - це «систематизоване наукове вираження правових поглядів, принципів, вимог суспільства, різних груп і верств населення» [112, c.62]. Правова ідеологія розробляється політиками, політичними партіями, а також юристами, економістами, політологами. При її розробці необхідно враховувати «історичні умови життя суспільства, розміщення сил, рівень суспільної свідомості, соціальну психологію, волю й інтереси як більшості, так і меншостей, інші фактори» [28, c.379]. Саме необхідно. Сучасні мляві й нерішучі спроби російської держави розробки правової ідеології можна звести до формули «народ повинен державі всі, держава ж народу -нічого». При цьому держава навіть не вважає потрібним спробувати висунути яку-небудь ідею, наприклад, переконати народ, що підпорядкування цим законам є прояв патріотизму або це в національних інтересах. У загальному-те, за довгі століття існування держав придумана безліч ідей, за які люди порахують честю вмирати або віддавати останнє. Те, що російська держава не може висунути таку ідею, говорить про його нездатність вести ідеологічну роботу із власним народом. Створення державної ідеології необхідно, адже її відсутність - «це криза, що прирікає державу на поразку, а народ - на винищування» [38, c.310]. Але замість прагнення всіма силами створити державну ідеологію, як необхідний і найважливіший фактор існування держави, улаштовувачі «демократії» вписали в Конституцію РФ статтю 13, відповідно до якої «1. У Російській Федерації зізнається ідеологічне різноманіття. 2. Ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової» .
Правова ідеологія повинна бути частиною державної й активно проводитися їм з метою формування правосвідомості населення, лояльного до позитивного права. Державно-правова ідеологія повинна в підсумку формувати позитивне відношення до права, державі, правосуддю, законності, інакше кажучи, активно проявлятися у формі правового виховання.
Однак правова ідеологія може сформуватися, не входячи складовій частиною в державну ідеологію, а так сказати, вторинним способом, тобто під впливом вторинних ефектів від діяльності держави або діями недержавних організацій[69].
Держава, осмислене чи ні, однаково своїми діями впливає на формування суспільної правосвідомості, видаючи нормативні акти, що суперечать самої суті права або інтересам усього народу, що дозволяють правоохоронним органам привселюдно порушувати закон в інтересах правлячої верхівки й т.д. Тим самим створюється негативне відношення до права, державі, владі, і відповідно правові ідеї, як елементи правової ідеології, втрачають підтримку населення як реально недосяжні, а люди починають шукати способи боротьби за свої права, відмінні від правових. Таким чином, на правосвідомість суспільства все-таки відбувається вплив держави, хоч і негативне.
Впливати на суспільну правосвідомість прагне не тільки держава, але й інші організації, здатні робити політичний і ідеологічний вплив на населення. Такий вплив стає найбільш активним і вплив на правосвідомість особливо переходить до недержавних організацій тоді, коли держава не має своєї ідеології в області права й не веде активного системного правового виховання. Політичні організації й окремі політики впливають на формування суспільної правосвідомості, виходячи зі своїх власних цілей і устремлінь. Їхній вплив залежить як від інтенсивності й авторитету самих політиків, так і від правової політики держави: чи є для нього пріоритетними правосуддя, законність і справедливість, чи ні.
Правова психологія, або соціально-психологічна, емоційно-вольова сторона правосвідомості, охоплює сукупність правових почуттів, ціннісних відносин, настроїв, бажань і переживань, характерних для суспільства в цілому. Вона є найбільш безпосереднім відбиттям життєвих відносин членів суспільства, що становлять нації, народності, різні групи й верстви населення.
Головними рисами правової психології вважаються - емоційна насиченість, спонтанність розвитку, нестійкість, стихійність. «Це мир первинних, украй нестійких і рухливих реакцій людей, пофарбованих їхніми переживаннями й відношенням до правової дійсності. Вони проявляються на мітингах і зборах громадян, а також у їхньому повсякденному спілкуванні у вигляді розмовних оцінок, поведінкових актів, судженні по різних юридичних питаннях» [13, c.11-12] .
Правова психологія - не однорівневий, а підлеглий правової ідеології елемент правосвідомості, що, на думку Г.С. Остроумова, може відставати в розвитку від її [113, c.102]. Правова ідеологія незалежно від того, хто неї формує: державу в результаті усвідомленої системної діяльності або недержавні організації, що діють у своїх інтересах, однаково впливає на правову психологію. Безперечно, що як явище стихійне, емоційне, вона здатна формуватися без яких-небудь наукових або політичних обґрунтувань. Так, якщо одна людина, зштовхнувшись із беззаконням у відношенні себе особисто, виявленим правоохоронною системою, «у фарбах» розповість про цьому всім доступним йому особам, то в них може сформуватися негативна правова психологія стосовно правоохоронної системи й права взагалі. Але, якщо на основі конкретного випадку беззаконня відповідне політичне угруповання розів'є ідею беззаконня на науковій основі й, представивши її у вигляді правової ідеології, доведе до населення, те вже значні маси у своїй правосвідомості придбають негативне відношення до права й правоохоронної системи. З іншого боку, правильна й розумна правова ідеологія здатна зробити такий вплив на нестабільну правову психологію, що той же випадок буде представлений як одиничний, надзвичайний, на який, може, навіть відреагували відповідним чином, а тому не слід обертати на нього уваги. При такій постановці правосвідомість населення не тільки не погіршиться, а, навпаки, покращиться. Тому правова ідеологія є найбільш важливим і визначальним елементом у структурі правосвідомості. Безперечно також, що «елементи правової психології й ідеології виявляються взаємозалежними й взаємопереплетиними. Мир правових почуттів і настроїв неминуче містить у собі ідеологічні елементи, а ідеї й теорії самі формуються й засвоюються через призму почуттєво - емоційного сприйняття, створюючи при цьому раціональне середовище, основу становлення явищ правової психіки» [14, c.13]. Як писав Г.С. Остроумов: «Положення про тісний зв'язок ідеологічного й психологічного аспектів правосвідомості - одне із самих значимих досягнень нашої літератури по правосвідомості» [114, c.38].
Однак якщо правова ідеологія по тим або інших причинах стає збиткової й не робить належного впливу на людей, то починає домінувати правова психологія. А це через її спонтанність не може не позначатися негативно на правовій атмосфері в суспільстві.
Правова психологія найбільш піддана впливу національного менталітету, оскільки являє собою, так сказати, народні переживання, відбиває погляди народу на право й державу, а значить особливості, що характеризують самі нації, докорінно впливають і на неї. Правова ідеологія також може формуватися під впливом національних особливостей, але так буває тільки тоді, коли держава дійсна відбиває національні інтереси й будує правовий простір, виходячи з них. Взагалі держава, навмисна жити в згоді зі своїм народом, не може не враховувати етнічні особливості правосвідомості титульних націй, оскільки повинне формувати позитивне право так, щоб воно було прийнятно народом, принаймні, більшою його частиною, і не входило в суперечність із національним менталітетом. Правова наука також повинна враховувати національні особливості правосвідомості, але тому що наука повинна бути об'єктивної, то вона повинна прагнути вивести загальні формули, найбільш прийнятні для всіх народів і національностей, що проживають на території держави.
Правова наука це особливий елемент у правосвідомості. Так Г.С. Остроумов уважав її «Самостійної, внутрішньо єдиною формою правових поглядів..., специфічне завдання якої - побудова системи наукових знань про правові явища, тобто явно ідеологічна, теоретична функція» [115, c.103]. Таким чином, наближав її до правової ідеології. И.Е. Фарбер указував на єдність правосвідомості й правознавства. Він писав, що «Правова наука, на нашу думку, і є сама правосвідомість»49. И.А. Іванников виділяє правову науку як самостійний елемент правосвідомості [158, c.199]. На наш погляд, таке виділення має свій зміст, тому що правова наука впливає на правову ідеологію й правову психологію, при цьому частиною їх бути не може через свої специфічні особливості.
«Правова наука - це система теоретичних знань про закономірності функціонування й розвитку права. Від правової психології правова наука відрізняється глибиною пізнання права» [39, c.308] і практики його реалізації. Самостійність правової науки полягає в тім, що, по-перше, вона може займатися вивченням права, правосвідомості, правових процесів у суспільстві, але її висновки можуть ніколи не знайти свого закріплення в правовій ідеології або підтримки в правовій психології. По-друге, правова ідеологія може формуватися, не базуючись на науково-правових дослідженнях. Для суспільства ж не має істотного значення, чи сформульовано право чуття людини в чи науці ні, оскільки, людина, як правило, взагалі не цікавиться теоріями, тим більше обосновуючм те, що він почуває. Тому вплив на правову психологію в науки, досить незначно. По-третє, правова наука може впливати на правосвідомість, не проводячи для цього ніяких активних дій, часом цілком достатньо тільки опублікування яких-небудь значимих досліджень, а зацікавлені політичні організації можуть створити ідеологію на їхній основі й довести неї до народу або ж суспільство може саме відреагувати на ці наукові публікації.
Таким чином, правова наука може розглядатися як самостійний елемент у структурі правосвідомості, тому що залежно від ситуації вона здатна як впливати на правосвідомість, так і взагалі не брати участь у його формуванні, продовжуючи при цьому активно працювати.
У юридичній літературі виділяють три рівні правосвідомості за принципом глибини відбиття правової дійсності: повсякденне (емпіричне), наукове (теоретичне) і професійне . Розподіл на рівні має реальний сенс, обумовлений тим, що люди залежно від наявності або відсутності в них юридичного утворення, розходження професійної юридичної діяльності й т.д., по різному сприймають правову дійсність. Отже, їхня правосвідомість буде різних, у підсумку ж держава, що бажає впливати на суспільну правосвідомість, повинне враховувати це розходження для одержання більшого ефекту від свого впливу. Повсякденна правосвідомість являє собою «таку сукупність правових поглядів і відповідних їм психологічних форм, які безпосередньо на базі повсякденного досвіду людей відбивають суспільне буття й правові явища» [15, c.19-20]. Основними рисами повсякденної правосвідомості є масовість і емпіричний характер. Повсякденна правосвідомість означає повсякденне пізнання самими широкими народними масами, колективами й конкретними людьми правової дійсності, тобто тої, котра існує реально. Це найпоширеніші й первинні правові погляди людей на стан законодавства, правосуддя, законності, що виражають їхнє оцінне відношення до правової сфери суспільства. Така правосвідомість виникає в усіх, хто зіштовхується з реальною дією права. Повсякденна правосвідомість часто переростає в правовий нігілізм, коли людина у реальності бачить, що правова дійсність у країні не відповідає деклараціям держави. Факторами, що формують повсякденну правосвідомість, що граничить із правовим нігілізмом, крім власної негативної практики, є також зовнішня інформація, наприклад, засобу масової інформації, що поширюють відомості про незаконні дії право застосовних органів. І навпаки, ті ж засоби масової інформації, що розкривають епізоди належного виконання право примінителями своїх обов'язків, якщо подібні публікації йдуть у руслі загальної державної виховної політики, будуть формувати в суспільстві позитивне відношення до держави й створюваному їм праву. Однак такі публікації стануть просто фарсом, якщо в реальності людина буде зіштовхуватися із зовсім іншою практикою. Повсякденна правосвідомість відбиває безпосередньо сприймані конкретні правові явища, які найбільше явно проявляються на індивідуальному й груповому рівнях і є передумовою для формування теоретичного й професійного. Наукове (теоретичне) правосвідомість - це систематизоване концептуальне відбиття закономірностей правового життя суспільства у формі наукових понять і категорій. Така правосвідомість, на відміну від повсякденного, формується «на базі широких і глибоких правових узагальнень, знання закономірностей і спеціальних досліджень соціально-правової дійсності» [29, c.391]. Його представники розробляють шляхи розвитку права, законодавства, державно-правових відносин. Завдання вчених-юристів, що працюють у НДІ, вузах, - виявляти й виявляти хиби чинного законодавства й підзаконних актів. Теоретична правосвідомість представлена правовою наукою й правовою ідеологією, і повинне бути безпосереднім джерелом право творчості, служити удосконалюванню юридичної практики. Теоретичне осмислення права і його явищ виражається в системному характері наукових знань, глибокому пізнанні сутності закономірних зв'язків правового життя й прагненні розкрити щиру суть об'єкта дослідження. «Теоретичні знання про право претендують на істинність і, будучи складовій частиною ідеології, захищають і обґрунтовують класово-політичні інтереси в сфері правового регулювання. Теоретична правосвідомість є продуктом наукового пошуку й характеризується переважною роллю раціональних елементів над психічними» [17, c.20]. Зміст теоретичної правосвідомості представляється у вигляді ідей, концепцій, понять, наукових конструкцій, поглядів, що виражають систематизоване, теоретичне освоєння права.
Професійна правосвідомість - це правова свідомість юристів. Як вірно зауважував Б.А. Кистяковский, стан юристів покликаний сприяти підвищенню в нас авторитету права. Він писав: «Наш борг - сприяти всіма силами підвищенню авторитету права, а це підвищення можливо тільки при неухильному здійсненні правових норм» . Із цього треба, що юристи мають особливе призначення, особливо в нашій державі, - це втримувати й підвищувати авторитет права, здійснюючи теоретичні розробки або практичну реалізацію правових норм. Професійна свідомість юристів «можна визначити як одну з колективних форм правової свідомості суспільства, що виступає у вигляді системи правових поглядів, почуттів, ціннісних орієнтації й інших структурних утворень правової свідомості спільності людей, що професійно займаються юридичною діяльністю, що вимагає спеціальної освітньої або практичної підготовки» [67, c.373]. Носіями такої правосвідомості виступають слідчі, судді, адвокати, прокурори, юрисконсульти й інші представники юридичної спеціальності. У його зміст поряд із кваліфікованими науково обґрунтованими судженнями, висновками, закономірностями входить уміння застосовувати право. Сутність і особливості правової свідомості юристів конкретизуються в змісті правової ідеології й правової психології, у системі властивій даній професійній групі правових знань, подань, установок, ціннісних орієнтації. Правосвідомість юристів повинне бути теоретичним, тобто являти собою систему правових знань, виражених у юридичних принципах, нормах і категоріях, у розумінні основних тенденцій і закономірностей державно-правової дійсності, і практичним, інакше теорія втратить для юриста зміст або правосвідомість, стане сугубо теоретичним.
У науковій літературі відзначаються такі риси професійної правосвідомості, як компетентність, орієнтованість на реалізацію правових норм, зв'язок з ідеями справедливості й законності, політична зрілість, почуття професійного боргу й ін. Знання юристів в області права значно повніше й детальніше, ніж в інших громадян, і досягають експертного рівня. Отже, «юрист - це експерт у сфері правової дійсності і йому властиво професійне вміння виражати потреби правового розвитку суспільства в юридичних поняттях і категоріях, оцінювати ті або інші факти громадського життя, поводження людей з погляду чинного законодавства» [18, c.21].
Таким чином, професійна правосвідомість дефинируют як обумовлену специфікою соціальної ролі і юридичної діяльності професійно формовану систему правових ідей, поглядів, почуттів, ціннісних орієнтації, що визначають спосіб життя й мотиви поводження в службовій сфері представників юридичної професії. Відомо, наприклад, що в мисленні й діяльності слідчих часто переважає обвинувальний ухил, а свідомість адвоката орієнтована на захист інтересів клієнта, пошук помилок і прорахунків у діяльності державних службовців з метою відстоювання своєї позиції по юридичній справі. Видові розходження професійної правосвідомості характеризуються особливостями сформованих правових установок у представників типових юридичних професій.
Таким чином, у даному параграфі були розглянуті й проаналізовані основні елементи правосвідомості. На основі розглянутих понять правосвідомості й викладених суджень можна вивести наступне визначення правосвідомості. Правосвідомість — це форма свідомості, що виражає відношення до права (діючому й бажаному), до практики його реалізації, і до держави його що створює, котра формується на основі отриманого знання про право й державу, а також під впливом етнічних і національних особливостей. Правосвідомість існує в кожному суб'єкті права й незалежно від свого рівня, виду й стадії, здатна регулювати юридично значиме поводження свого носія, як правомірне, так і неправомірне.
 
1.2. Проблема типологізації видів і стадій української правосвідомості
Аналізуючи теоретичну основу правосвідомості, ми прийшли до висновку про необхідність доповнення її деякими елементами. Так видова типологізація правосвідомості ґрунтується в основному на принципі чисельності суб'єктів, відповідно виділяють три основних види правосвідомості: суспільне, групове й індивідуальне. Виходячи з того ж принципу, на наш погляд, варто виділити додатково правосвідомість держави й міждержавне (міжнародне) правосвідомість.
1. Виділяючи міждержавне (міжнародне) правосвідомість ми ґрунтуємося на принципі, що наявність правосвідомості обумовлюється наявністю правових норм і суб'єкта права. У цьому випадку є в наявності держави (як суб'єкти міжнародного права), норми міжнародного права, міждержавні правові відносини й міжнародні організації, покликані спостерігати за дотриманням цього права. Все це припускає можливість міждержавної правосвідомості. Здається, що держави, як і співтовариства людей, об'єднані єдиним правом, не можуть не мати загальна правосвідомість. Особливо це виражається в спільних діях, що мають юридичне значення. Наприклад, можна затверджувати, що Великобританія й США, плануючи й проводячи воєнну операцію проти Іраку, були об'єднані єдиною правосвідомістю, спрямованою на ігнорування міжнародного права. Той факт, що за проведення воєнних дій висловлюється переважна більшість громадян даних держав, служить підтвердженням того, що тут мова йде не про свідомість лідера, а всього держави.
Однак сьогодні, в умовах одно полярного миру, норми міжнародного права є не інструментом регулювання міжнародних правовідносин, а засобом тиску США і його союзників на непокірливі держави, а також способом легалізації їхніх протиправних дій. Міждержавні правоохоронні організації змушені дотримувати й захищати інтереси найбільш сильних країн, а не всього міжнародного співтовариства. Яскравим прикладом може служити ситуація з Югославією, у яку США, разом з НАТО зробили вторгнення, тобто по нормах міжнародного права вони є злочинцями, а міжнародний суд у Гаазі судить С. Милошевича й інших патріотів, що обороняли свою державу від загарбників. Таким чином, міжнародне право і його застосування стають ефемерним, не правовим, а правові інститути - виразниками національних інтересів США або його союзників. Події останніх 15 років показали всю хиткість і ефемерність міжнародного права. Таким чином, міжнародне право, що сформувалося в XX в., на початку XXI в. фактично перестало відповідати основним визначальним ознакам права. У таких умовах міжнародна правосвідомість виявити не просто. Однак, відійшовши від ознаки загальності, можна спостерігати, що держави поєднуються зараз групами (наприклад, так званий ісламський мир, країни НАТО й т.д.), усередині цих груп, безумовно, діє їхня групова правосвідомість, у якого більше діючі регулятори, ніжили сучасне міжнародне право: ісламські закони, міждержавні договори й т.д. І все-таки міждержавна правосвідомість як загальне, а не групове бачиться об'єктивно цілком можливим при реальному існуванні міжнародного права й відповідної діяльності міжнародних організацій, відповідальних за його об'єктивне виконання [163].
2. Правосвідомість держави. На наш погляд, державу варто розглядати як самостійний живий "природний організм", як форму соціальної біології1, що відповідно має власну свідомість і правосвідомість, що відрізняється від вхідних у нього індивідів. Безумовно, окремі рішення, прийняті від імені держави, виходять від індивідів - державних службовців, що володіють власною правосвідомістю й орієнтуються на нього. Але, по-перше, держава, як суспільний розум, безпосередньо впливає на свідомість своїх службовців, приводячи їх до загального знаменника; по-друге, держава має важелі впливу для зміни або скасування дій, що суперечать своїй правосвідомості. У зв'язку із цим його варто розглядати як самостійне явище.
Правосвідомість держави співвідноситься з його політикою, ідеологією, у тому числі правовий, юридично значимими діями як усередині, так і на міжнародній арені. Держава за своїм розсудом, відповідно до проведеної політики й власною правосвідомістю може змінювати правову систему, міняти закони без якої-небудь об'єктивної необхідності.
Правосвідомість держави не можна ототожнювати із суспільним, тому що або кардинально відрізняється від нього, протиставляючи себе йому, або впливає на нього, тим самим визначаючи його, або, що саме правильне, формується на основі суспільної, національної правосвідомості. У кожному разі воно інше, чим суспільне, по своєму складі, ідеям, відношенню до норм і т.д. Правосвідомість держави, на відміну від суспільного, не є абстрактним. Воно чітко визначається в державно-правових нормах, різних концепціях, програмах, а також повинне проявлятися у вигляді державної політики й ідеології. Коли правосвідомість держави породжується суспільним, національним, вона відбиває національні інтереси, це виражається в турботі про своїх громадян при проведенні відповідної внутрішньої й зовнішньої політики, зміцненні власного авторитету на міжнародній арені. Його інтереси сполучені з інтересами націй, народу. Якщо ж правосвідомість держави відрізняється від суспільного, протиставляючи себе йому, або прагне переробити суспільне по своїй подобі й бажанню, то в кожному разі воно противно суспільному, а виходить, не може
відбивати інтереси суспільства, нації. Держава з такою правосвідомістю не буде прагнути піклуватися про своїх громадян, а усе більше й більше підсилювати державно-примусову машину керування. Це природно, тому що така держава, що не живе сподіваннями свого народу, повинне завжди боятися й чекати того, що народ може повстати проти нього, як противного суспільству. Коли наші політики говорять про сильну державу, що вони хочуть побудувати, виникає питання, як держава з його величезними, устояними й сформованої поколіннями державною машиною, що постійно годується із засобів платників податків, може бути слабким. Відповідь проста: держава прагне стати настільки непід'ємним, «сильним», щоб народ при всьому бажанні нічого не зміг змінити. От що таке сила держави з такою правосвідомістю - бути сильним над слабким народом.
У правосвідомості держави можна побачити всі функції правосвідомості:
• пізнавальна й оцінну - держава виявляє й вивчає діючі й природно необхідні права, оцінює й аналізує потребу в них, веде постійну роботу з удосконалювання існуючих нормативно-правових актів;
• регулятивну — при регулюванні свого поводження держава виступає як творець права і як право застосований, і в тім і іншому випадку його правосвідомість визначає поводження й дії чиновників, наприклад, суддя виносить безпідставний обвинувальний вирок, тому що виправдувальний може послужити підставою для пред'явлення цивільного позову до держави, по тім же принципі закриваються справи по амністії, щоб не припиняти виробництво за відсутністю складу злочину; законодавець же, реалізуюче правосвідомість держави, приймає норми права, що підсилюють відповідальність громадян за «надмірне» користування своїми правами, але звільняючі від відповідальності посадових осіб, прийнявши незаконне рішення, що ламає долю громадянина;
• виховну - держава, проводячи свою ідеологію у вигляді правового виховання, безумовно, проявляє свою правосвідомість, установлює, а точніше, нав'язує громадянам свої погляди на те, як вони повинні поводитися не тільки по відношенню друг до друга, але й до держави. Воно, як і всякий інший організм, піклується в першу чергу про самозбереження, тому, здійснюючи виховну функцію правосвідомості, прагне виховати в громадянах повага й лояльність стосовно держави й створюваному їм праву.
• у правосвідомості держави, ми вважаємо, доцільним виділення зовнішньополітичної (міжнародної) функції. Її можна розглядати і як частину регулятивної, але вірніше вважати самостійної. Проводячи зовнішню політику, державу визначає її, у тому числі й своїй правосвідомості. Від того, яке воно: зріле, спрямоване на самовизначення на міжнародній арені або ж збиткове, що підбудовується під правосвідомість інших держав, що постійно уступає силі й фінансовому впливу або іншому способу впливу; залежить зовнішня політика держави. Зовнішньополітична функція правосвідомості визначає відношення до міжнародних спор, питанням відстоювання власних інтересів, захисту громадян цієї держави й т.д.
Таким чином, можна затверджувати, що правосвідомість держави, відмінне від правосвідомості суспільства, націй, що проживають на даній території, правосвідомості світового співтовариства й інших країн, об'єктивно існуюче явище. Особливість його в специфіці самої держави, у його сутності - внутрішньому й зовнішньому суверенітеті. Крім принципу чисельності суб'єктів варто виділити видову класифікацію, засновану на принципі відносини до права або ступеня його сприйняття.
Так в И.А. Ільїна можна розглянути деякі види правосвідомості, засновані на цьому принципі. Так він виділяв здорову правосвідомість, ґрунтуючись на якому людина визнає й дотримує прав і обов'язки. «Недостатньо вірно знати свої правові повноваження, обов'язки й заборонності; бувають люди, які відмінно знають їх і постійно зловживають цим знанням для того, щоб перевищити свої повноваження, применшити свої обов'язки й скласти із себе заборонності. Необхідно не тільки знати все це, але й визнавати в порядку самозобов'язання й, визнаючи, мати достатню силу волі для того, щоб дотримувати визнане» [52, c.230]. Далі И.А. Ільїн указує на дві групи негативного права, тобто людей, які не мають здорову правосвідомість і не засвоюють духовний зміст права, його ціль і його призначення. Одна група - це люди, що визнають право частково, інша група, що заперечує право принципово. Так він визначав їх: «Якщо залишити осторонь людей розумово ледачих і індиферентних, які взагалі нічого не вбачають і не втомлюють себе «поглядами», те негативні права складуть дві більші групи: одні не визнають права лише почасти, з наївно-корисливих спонукань, інші заперечують право принципово, по свідомому або інстинктивному ідеалізмі, що уникає життєвих «компромісів» [52, c.183].
Ґрунтуючись на зазначених думках И.А. Ільїна, уважаємо, що необхідно виділити й визначити п'ять видів правосвідомості по ступені сприйняття права.
Перші два засновані на принципі «зрілої правосвідомості».
Перший і найбільше «зрілий» вид правосвідомості - правовий-правове-природно-правове, котре засновано на самій ідеї природного права і є вищим проявом правосвідомості. Такою правосвідомістю можуть володіти людина, група, спільність або держава. Людина із природно-правовою правосвідомістю само зобов’язується й само управляється, він визнає природні права інших осіб і відстоює свої. Держава з такою правосвідомістю поважає природні права своїх громадян і створює норми на основі природного права, прагнучи тим самим наблизити позитивне право до природного. Як писав И.А. Ільїн, «визнання природного права, засноване на видючому й розумному переконанні в його духовній необхідності, є умова того, щоб особистий дух людини, дотримуючи його, залишався вільним» [53,c.199]. Правосвідомість, заснована на природному праві, орієнтується на норми як позитивного права (установленого державою), так і природного.
Другий вид правосвідомості - можна назвати легистским (від lex — закон). Цей термін використовується академіком B.C. Нерсесянцом для визначення виду право розуміння, що зводить право до закону (позитивному праву): «під яким маються на увазі все власно визнані джерела діючого права (закони, підзаконні акти, санкціоноване звичаєве право судові прецеденти й т.д.), всі офіційні встановлення, наділені законною силою, тобто узагальнено говорячи, - закон» [95, c.8]. Інакше кажучи, термін «закон» у цьому випадку ставиться до всього позитивного права. Легистское правосвідомість ґрунтується винятково на державно-правовому авторитеті позитивного права й можливості державного примуса. Однак це не виходить, що така правосвідомість є підневільним і невільним, воно ідейно визнає необхідність і значення позитивного права. «Визнання позитивного права полягає в тому, що людина, доглянувши з очевидністю його об'єктивний зміст і його об'єктивне значення, добровільно ставить собі в обов'язок дотримання його правив і виховує в цьому напрямку не тільки свої свідомі рішення, але й свої безпосередні, інстинктивні бажання й пориви» [54, c.181]. Така правосвідомість варто розглядати також як «зріле», але обмежене у своєму розвитку й сприйнятті тільки позитивним правом. Воно властиве людині, групі або спільності, які визнають право як таке, його цінність і необхідність випливати йому, бачать у його існуванні захист, але по суті свого характеру або професії не думають про право взагалі, воліючи просто підкорятися приписанням, вираженим у нормах позитивного права, не міркуючи про їхню ущербність, не оцінюючи його з позиції співвіднесення із природним, а сліпо виконують його приписання. Вони, як правило, не замислюються про те, що «у позитивному праві чимало таких норм, які мають більш-менш невірні, часом дикі й іноді принизливі підстави або, якщо завгодно, мнимі цінності»[54, c.196] .
Держава ж, що володіє такою правосвідомістю, повинне, принаймні, поважати й дотримувати власних і міжнародних законів при безумовному пріоритеті національного права. Створюючи акти позитивного права, держава повинне додержуватися вже існуючих законів і оголошених загальних принципів права й не порушувати їх.
Третій вид - маргінальна правосвідомість (від лат. слова marginalis -знаходившигося на грані, прикордонний). И.А. Ільїн розглядав подібну правосвідомість, іменував його представників «негативного права», що визнають право «лише почасти». Він писав, що такі люди визнають право односторонньо, лише остільки, оскільки воно відповідає їхньому інтересу. Вони не вірять у цінність позитивного права, у можливість наближення його до природного й реального захисту правом і державою, а часом взагалі в здатність права реально й об'єктивно регулювати відносини між людей. Така людина усвідомить наявність права, що втримується в законі (позитивному праві) і змушена дотримувати його, роблячи над собою зусилля, визнаючи закон не як джерело права (прав і воль), а як силовий акт, забезпечуваний державою (правоохоронними органами), сприймає право в більшій мері тільки як якийсь обсяг обов'язків, які він повинен нести, щоб не протиставити себе державі. Право цікавить людей з маргінальною правосвідомістю тільки з позиції можливого придбання суб'єктивних прав. «Така правосвідомість була змушена зважати на право й скорилася, але не визнало того, чому скорилося... воно визнало силу права, але не достоїнство його... Воно не перетворилося у волю до права, засновану на волі до його мети. Мало того: воно приховало в собі волю до безправ'я й упевненість у тім, що силі все дозволено. Воно привчило себе лицемірно сповідати, що сила там, де право, і зберегло непохитну впевненість, що право
там, де сила» [55, c.186].
Така правосвідомість у глибині душі найбільш властиво населенню сучасної України та Росії й зводиться, загалом, до правового нігілізму. Тут же варто вказати на його другу сторону - визнання права на умовах вигідності. Людина з такою правосвідомістю наполягає на своїх повноваженнях, але в той же час завжди готовий перебільшити їх будь-якими доступними засобами, він не любить з'ясовувати свої обов'язки й завжди готова вислизнути від їхнього виконання. «Така людина твердо знає, що інші йому «повинні» і чого вони не «сміють», але він постійно готовий забути, що він «повинен» іншим, і чого він «не сміє». Відстоюючи свій інтерес, він обурюється й протестує, волає до «принципів», до «права» і «справедливості» і швидко перетворюється в хижака, як тільки право не встигне прикрити чужий інтерес, або в брехуна, як тільки воно встигне це зробити... Все питання «про право» є для нього питання про те, як скласти собі більше вигідну й забезпечену життєву «кон'юнктуру»... Мудрий вислів про те, що «воля кожного кінчається в меж чужої волі», нічого не говорить цій людині» [56, c.182-183].
Четвертий вид правосвідомості можна умовно назвати - злочинним, але не в карному значенні, а в змісті усвідомленого порушення будь-якого права, тобто в споконвічному значенні цього слова - «переступити» (через право). Незважаючи на устояне кримінально-правове відношення до цього слова, здається, що це найбільш точне визначення такого виду правосвідомості. Це вид «принципового» заперечення права. Людина з такою правосвідомістю усвідомлює наявність позитивного права, що загрожує покаранням за його незаконну діяльність, але свідомо ігнорує його, порушуючи норми закону, і звертається до закону й інших прав тільки будучи його викрито в злочинній діяльності, тобто для свого захисту. Така правосвідомість можна визначити тільки по відповідній дії (бездіяльності), як і саме правопорушення.
Злочинна правосвідомість може проявлятися як у карних злочинах, адміністративних, дисциплінарних і цивільно-правових деліктах, так і в зловживанні своїм правом. Зараз наше законодавство робить спроби зменшити зловживання правами, установлюючи відповідальність у нових УПК РФ і ЦПК РФ і розглядаючи такі ситуації як процесуальні правопорушення. Зловживання правом може бути не менш шкідливе й суспільно-небезпечним, чим його пряме порушення. Наприклад, необґрунтовані подача заяви в міліцію, порушення або припинення кримінальної справи слідчим, прийняття позову, порушення позовного виробництва або накладення арешту на майно й т.д. Всі ці дії можуть заподіяти особам, проти кого вони спрямовані, непоправний збиток, а особи, що зловжили своїм правом, ніякого покарання не понесуть. Взагалі відповідальність за це повинна бути дуже твердої, але в сучасній Росії, поки не видно прагнення держави піти на цей крок.
Злочинна правосвідомість можна розділити на два підвиди: злочинно-правове й абсолютно злочинне. Перший має місце, коли формально злочинна дія може бути спрямоване на боротьбу за право, тобто «правопорушення в ім'я права» [57, c.219]. Таким чином, правосвідомість, будучи, наприклад, природно-правовим, у якийсь момент дозволяє людині робити дії, які ставляться до злочинів, але спрямовані на відстоювання права або захист держави. Фактично ця не злочинне, а навпаки, зріла правосвідомість (природно-правове або легістське), але в певних умовах саме воно штовхає людину на здійснення протиправних дій. Так, наприклад, власник, не домігшись у цивільному судочинстві повернення свого, незаконно утримуваного майна, може викрити його, тим самим формально порушивши закон, але, з іншого боку, прагнучи до встановлення дійсного права (права власності). Або ж партизан, що воює за свою країну в Іраку або Афганістані, для окупантів, звичайно ж, терорист і злочинець, але він захищає свою державу й національне право, тим самим роблячи протидію іншому злочинцеві - окупантові. Другий підвид, це чисто злочинна правосвідомість, тобто таке, котре допускає навмисне порушення права з метою власної вигоди.
Оскільки суспільству все-таки не властиве прагнення порушувати право, такий вид правосвідомості, швидше за все, не можна віднести до суспільного. Злочинна правосвідомість, як правило, може бути індивідуальним або груповим. Правосвідомість держави також може бути злочинним, проявляючись як у зовнішній політиці стосовно міжнародних законів і суверенітетів інших держав, так і у внутрішній стосовно своїх власних законів і природних прав. Факт порушення державою норм міжнародного права не може розцінюватися однозначно для визначення його правосвідомості: правопорушення можуть відбуватися в національних інтересах і можуть ніяк не зачіпати прав громадян або, навпаки, відстоювати їх. Відповідно така правосвідомість держави буде злочинним тільки для «зовнішнього користування», як, наприклад, загальна політика США. Порушення норм міжнародного права також може бути загальною, єдиною картиною, що відображає правосвідомість держави і його злочинну політику як усередині країни, так і на зовнішній арені.
Останній, п'ятий, вид правосвідомості - анархістська (від греч. Anarchia – безвладдя). Така правосвідомість не визнає влади позитивного права
над собою, а також і держави як установителя й охоронника права. Як
правило, такі люди виражають протест проти політики держави (у тому
числі в області права), але не вживають яких-небудь реальних дій.
Носії анархістської правосвідомості визначають свої права власними
бажаннями, без дотримання інтересів і прав інших осіб, можуть порушувати їх або в основному просто не зауважувати. Така правосвідомість не може принести конструктивні плоди, оскільки людина як соціальна істота, змушений жити в правовому просторі, не може усунути право й це
треба враховувати в першу чергу, у тому числі ведучи боротьбу із правом. У боротьбі із правом не можна перемогти, можна тільки виправити його в суб'єктивно кращу сторону. Але для цього треба визнавати право як об'єктивну реальність.
Вважаючи за необхідне розглядати правосвідомість у динаміку, ми пропонуємо ввести поняття «стадій правосвідомості». Стадія (від греч. stadion)- певний щабель, період, етап у розвитку чого-небудь, що мають свої якості, особливості . Стадії правосвідомості - це поступальний розвиток
правосвідомості на будь-якому його рівні: повсякденному, професійному,
науковому. На кожному з них правосвідомість може розвиватися, а може залишатися на нижчій стадії. Цей розвиток відбувається протягом життя як однієї людини, так і багатьох поколінь. Необхідність введення стадій правосвідомості визначається тим обставиною, що це - динамічний процес, що припускає розвиток з віком, життєвим досвідом, під впливом правового виховання, державно-правовий ідеології й інших обставин. Розглянуті ж вище види й рівні правосвідомості не враховують можливості розвитку правосвідомості. Через стадії можна оцінювати правосвідомість індивіда, групи, суспільства й держави, які в певний момент часу можуть стояти на тій або іншій стадії правосвідомості.
Ми виділяємо три стадії. Перша, сама нижча й нерозвинена - покірність праву. Така правосвідомість з'являється як споконвічне й народжується під тиском з боку держави, релігії й всіх підтримуюче право сил. И.А. Ільїн порівнював таку правосвідомість із «правосвідомістю озлобленого раба». Воно покоряється праву сили, а не його суті. Люди, наділені такою правосвідомістю, не здатні усвідомити для себе всю корисність права й правових інститутів. Вони здатні терпіти гніт чужої сили, будь він представлений у формі правових чи проявів ні, сприймаючи сформовану ситуацію як належне, не намагаючись домагатися своїх прав. Вони покірно платять податки й уважають, що держава саме повинне про їх подбати. Але при виникненні конфлікту, коли, наприклад, який-небудь чиновник їх за що-небудь штрафує, як правило, навіть не намагаються скаржитися й домагатися відновлення своїх порушених прав, виправдуючи себе тим, що, мол, однаково від держави нічого не доможешся.
Але в той же час ці люди здатні самі на не правові вчинки: вони можуть спокійно взяти те, що «погано лежить», виправдуючи себе тим, що раз держава про їх не піклується, значить взяти в держави - свята справа. Ставши маломальським чиновником, така людина неодмінно, починає принижувати інших, таких же, як він, тим самим підтримуючи й у них ідею несправедливості правового регулювання й неможливості домогтися чого-небудь правовим способом. Таких людей у сучасній Росії безліч. Вони зустрічаються майже на будь-якому рівні соціальних і професійних сходів. Люди з «рабським» правосвідомістю, терплячі й боягузливі із сильними й злісні й принижуючі стосовно слабкого. Така людина, не користуючись повагою на роботі, що принижується начальником, буде продовжувати принижуватися перед ним, а не боротися за свої права, свою же злість буде вихлюпувати на ті, хто ще слабкіше його: дружину й дітей. Така правосвідомість «приховало в собі волю до безправ'я й упевненість у тім, що силі все дозволено»[58, c.186]. Однак як тільки така людина, будучи, наприклад, чиновником, одержує відсіч у відповідь на спроби принизити когось, він відразу ж міняє своє відношення. Він бачить чужу силу й боїться її. Люди мають таку правосвідомість зовсім не тому, що вони не знають своїх прав, а в силу характеру, виховання й домінування такої правосвідомості в суспільстві.
Друга стадія правосвідомості - усвідомлення права. Перехід на неї обумовлений розумовою діяльністю через розумне усвідомлення цінності права і його необхідності. Право повинне бути «усвідомлено думкою й перевірено досвідом, але й визнано волею людини»[58, c.180] . Люди, що володіють такою правосвідомістю, усвідомлюють всю корисність права, у тому числі й для себе, і, як правило, поважають його. Якщо ж право, на їхню думку, за якимись причинами, не гідно поваги, а боротьба з ним і за нього внаслідок обмежень, пов'язаних з характером, виявляється неприйнятної, вони залишаються вірними тому праву, що є, можливо, роблячи іноді спроби його зміни в кращу сторону, беручи участь у наукових суперечках, а якщо зможуть пробитися, то й через право творчості й т.д. Як писав И.А. Ільїн «тільки вільне визнання права не принизливо для людини, тільки воно може гідно дозволяти завдання право творчості» . Люди, що перебувають на такій стадії права, законослухняні, але, як правило, пасивні в тих випадках, коли необхідно боротися за свої права.
Боротьба за право - це вища стадія правосвідомості. Її досягнення обумовлене в першу чергу розумовою діяльністю - усвідомленням необхідності такої активної боротьби, на відміну від усвідомлення права. Причому така боротьба, що починається з виступів за «право в суб'єктивному змісті» (тобто за підтримку й здійснення справедливих повноважень, обов'язків і заборони), у підсумку є боротьбою за «право в об'єктивному змісті» (тобто за відновлення правових норм), вони взаємно припускають і обґрунтовують одне інше. Ідея того, що боротьба за право - обов'язок кожного громадянина своєї держави, уперше була висловлена ще в 1872 р. Рудольфом фон Ієрингом у книзі «Боротьба за право». Підтримуючи багато хто його ідеї, ми вважаємо, що будь-яке правове суспільство в підсумку повинне прагнути, до того, щоб гнітюче число його членів перебувало в стадії боротьби за право. Тільки суспільство з такою правосвідомістю може бути гарантом переваги в державі права, а не беззаконня[59, c.181].
Правда, знаходження людини на тій або іншій стадії правосвідомості не визначає наявності або відсутності в нього правового нігілізму. Так людина, будучи в стадії боротьби за право, може не вірити, що держава й право здатні його захистити, і прибігати до не правових методів для того, щоб відстояти свої права. Тим ні менш, стадія суспільної правосвідомості визначає, чи буде нігілізм прийматися як щось неминуче або ж суспільство буде з ним боротися.
Таким чином, стадією правосвідомості є певний щабель у розвитку правосвідомості індивіда, суспільства або держави, визначальне відношення до ідеї права й до боротьби з неправому в цей момент часу.
Зазначені стадії допомагають проаналізувати вплив джерел, що формувала особливості української правосвідомості, через зіставлення їх з вищою стадією - боротьбою за право.
Таким чином, у даній главі були розкриті основні елементи теоретичної основи правосвідомості. Були запропоновані додаткові, а саме: 1) видова типологізація правосвідомості заснована на принципі чисельності суб'єктів доповнена правосвідомістю держави й міждержавним (міжнародним) правосвідомістю; 2) запропонована класифікація видів по ступені сприйняття права суб'єктами, у неї входять: природно-правове, легістське, маргінальна, злочинна й анархістська правосвідомість.
Для визначення поступовості в розвитку правосвідомості запропоноване й обґрунтовано введення поняття стадії правосвідомості, у наступному складі: покірність праву, усвідомлення права й боротьба за право.
Визначено авторське розуміння правосвідомості.
Далі в роботі розглядаються найважливіші, на наш погляд, фактори, які впливали або впливають на формування етнічних особливостей української правосвідомості. Акцент на національній ознаці робиться для характеристики відносини до права й держави більшості народів проживаючого на території сучасної України. При цьому не визначається як абсолют, що ці особливості властиві тільки українській нації. Представники народів, що не відносяться до етнічних українців, але в силу тривалості проживання (протягом багатьох поколінь), відсутності національної агресивності, схожої релігії або ще з яких причин, що повністю асимілювалися, але при цьому національні риси, що зберегли певні, розглядаються в нерозривному зв'язку з українським народом.
 
Розділ 2. ГЕНЕЗИС ЕТНІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ
2.1. Формування правосвідомості в слов'ян у дохристиянський період
Як було доведено в першому розділі справжнього дослідження, одним з найважливіших факторів особливих рис, що впливають на формування, суспільної правосвідомості, це етнічні й національні особливості, властивого даного народу. Розглядаючи україно-слов'янський етнос у його державному розвитку, стає зрозуміло, що дуже важливим, можна сказати переломним, історичним фактором, що робить істотний вплив на формування специфічних особливостей української правосвідомості, з'явилося прийняття Україною християнства. Безумовно, будь-яка релігія впливає на світогляд і свідомість населення. За словами І.О.. Ільїна, «релігія має здатність і покликання визначати особистість і долю людини, преобразуя весь його характер, весь його світогляд і всю його життєву діяльність. Природно, що вона здобуває вирішальний вплив і на його правосвідомість, і на його державний образ дій» [60, c.389].
Розглядаючи існуючі (існуючі) релігії як найважливіший фактор, що впливає на формування правосвідомості народу, вбачається за необхідне здійснити необхідним розподіл української історії на дохристиянський період і період християнського впливу.
У даному параграфі розглядаються вірування слов'ян (українців,росіян), які відбилися в етнічних особливостях свідомості українського народу, а також вплинули на чужу - християнську - релігію, що, убравши в себе багато чого з національної духовності, була прийнята народом, незважаючи на її сторонність. Безперечний той факт, що людина в силу своєї природної слабості. внутрішньо бажає вірити в щось, будь те «світле майбутнє» або «всесильний бог», що створив цей мир і керуючий їм, або пантеон богів, кожний з яких управляє своїм елементом природи. Всі віри й релігії тримаються винятково на слабості людини й на його бажанні бачити в комусь або чимось незбагненному для свідомості причину своїх лих і нещасть, тільки не в самому собі, сподіватися й уповати на допомогу «божу», тільки не на свої власні сили. «Соціальних корінь релігії визначалися як несвобода людей, їхнє безсилля перед особою об'єктивних стихійних умов життя... Соціальною основою релігії вважалася обмеженість людської практики. Страх створив богів. Страх, скорбота, горе, самітність, розпач - створюють часто ґрунт для засвоєння індивідом релігійних вірувань. Причому ці негативні емоції повинні бути стійкими, тобто породжуватися загальними цілями й умовами життя: почуттям непевності в завтрашньому дні, острахом майбутнього безробіття, убогості, позбавлень, війни й екологічної катастрофи. До релігії веде й страх смерті» [41, c.317]. Тому твердження деяких наших сучасників (наприклад, В.А. Істархов, B.C. Козаків, И.И. Асів і ін.), що прагнуть різними способами вплинути на відродження слов'янської древньої віри, які говорять про те, що слов'яни-язичники не вірили сліпо у своїх богів, а тільки лише славили їх, нічого не просячи, швидше за все, не відповідають істині. Ці твердження можуть бути спростовані дослідженнями стародавності, проведеними, наприклад, академіком Б.А. Рибаковим: «И язичество, і християнство рівною мірою засновані на вірі в надприродні сили, «керуючі» миром. Сила й живучість християнства складається у використанні древнього язичеського подання про загробний світ, «про друге життя» після смерті. У сполученні з досить давнім дуалістичним поглядом на мир як на арену боротьби парфумів добра з парфумами зла думка про загробний світ породила вчення про такий же дуалізм в «потойбічноїжиття», про існування «раю» для добрих і «пекла» для злих. Християнство не можна протиставляти язичеству, тому що це тільки дві форми, два різних по зовнішності прояву однієї й тої ж первісної ідеології» . З наведеної цитати можна зробити висновок, що язичество й християнство мають ту саму основу - людську слабість: перед силами природи, могутнім ворогом, старінням, хворобою, неминучістю смерті й т.д. Тому людина, як слабка істота, створює для себе різні ілюзії, віру, що, на його думку, може допомогти або нашкодити йому. Відповідно з'являються боги зла і добрі, у яких необхідно регулярно просити допомоги, захисту або пощади.
Однак зовсім зрозуміло, що релігія релігії - ворожнеча. Тим більше якщо мова йде про співвіднесення штучної й еволюційної релігій.
Безперечно, що головна соціальна функція релігії - керування масами. Релігійні діячі направляють свій психічний вплив на людей залежно від переслідуваних цілей. Жерці, виходячи із цих цілей, вселяють народу або, що жити й умирати страшно, або, що смерть це рятування від земних проблем, або природний результат життя, якого не слід боятися, а треба просто жити й насолоджуватися життям, і т.д., у різних варіаціях. Якщо ж релігія державна, неважливо, оголошене це офіційно чи ні, то її природне завдання - підтримувати позитивне відношення до цієї держави з метою втримання народу в підпорядкуванні[133, c.174].
Слов'янське язичество, на відміну від християнства, є рідною (національної) релігією, що еволюціонувала протягом тривалого часу відповідаючи інтересам роду, нації й конкретного індивіда як їхньої частини. Язичеські вірування еволюціонували протягом багатьох сторіч і прийшли вчасно зіткнення із християнством уже у високорозвиненому виді, з коріннями, що йдуть із кам'яного віку.
"Язичництво", як відомо, - украй невизначений термін, що виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського, дохристиянського. Цим терміном повинні були покриватися самі різнорідні й різний історичний рівень релігійні прояви: і міфологізована релігія античного миру, і подання первісних племен, і дохристиянські вірування слов'ян, фінів, германців, кельтів або ж домусульманська релігія татар» [4]. Тому язичество розглядається істориками в нерозривному взаємозв'язку всіх язичеських вірувань: від високорозвиненої давньогрецької або давньоримської релігій, до, скажемо, сучасних чукотських шаманських обрядів. «Слов'яно-українську частину великого загальнолюдського язичеського масиву в жодному разі не можна розуміти як відособлений, незалежний і тільки слов'яни властивий, варіант первісних релігійних подань. Вичленовування слов’яно-українського відбувається лише по етно-географічному, локальному принципу, а не по яких-небудь специфічних рисах, які можуть виявитися (а можуть і не виявитися) у процесі наступного розгляду» [132, c.782].
Язичеські боги, як правило, уважалися прабатьками народу-носія релігії. Вони безпосередньо втручалися в життя людини, перебували поруч із ним, допомагали, захищали. Отже, люди вважали себе прямими нащадками своїх богів, почитали їх як предків, але не раболіпствували перед ними. Боги ж, будучи предками, захищали своїм онукам і правнукам. Тому характер взаємин древніх слов'ян і їхніх богів був принципово іншим, ніж у християнстві. Боги не просто жили десь удалечині, вони постійно втручалися в справи людей, допомагали ім. Безумовно, стороннє християнство перейняло ідею безпосередньої допомоги різних надприродних істот людям у їхніх ратних справах. У результаті на православних християнських зображеннях різних баталій стали з'являтися святі або ангели, які разом з російським військом ішли в бій. Звичайно ж, цей прояв українського язичества, а не власна ініціатива християнства, що, по своїй суті, було проти будь-якої боротьби.
Зараз при спробах відродження язичества в Україні найбільше культивується та обставина, що язичество розвивалося разом з людиною, а оскільки останньому доводилося постійно боротися за своє існування, він повинен був бути сильним, щоб вижити. Коли мова йде про виживання при боротьбі, скажемо, з хижаком - ясно, що отут уже не до молитов. Тому язичество вселяло людям, що вони повинні бути сильними, боротися з будь-яким ворогом, проявляти відвагу. Боги були прикладом цієї сили, уява людей малювало їх як ідеал сили й краси, до якого повинен прагнути кожна людина. Язичеські боги створювалися людьми як відповідь на зовнішній вплив агресивної природи, тому, природно, що боги повинні були збуджувати в людях бажання бути сильними, здатними боротися із зовнішніми погрозами. Боги часто беруть участь у боях разом зі своїми нащадками, допомагаючи їм (звичайно, духовно). Якщо слов'яни почували свою провину перед богами, то вони викупали її не тільки молитвами, але й конкретними справами й відповідними случаю жертвами. Слов'яни жили по своїй волі, але прагнули погоджувати її з волею богів.
Таким чином, язичеські боги, як обожнені сили природи, могли лише допомагати людям, які в них вірували, але ніяк не визначати їхню долю. Боги, а по суті, лише віра в них надають людям духовну силу, що не можуть зупинити ніякі перешкоди. Християнство ж пропагує ідею долі, що християнський бог може по своєму бажанню змінити, якщо людина йому не сподобався. Тим самим християнські священики прищеплювали й прищеплюють людям богобоязнь, тобто бог стає вже не заступником, а доглядачем і катом. А сама головне, людина, що ввірувала в долю, тобто в те, що за нього все визначено, уже не бореться, адже це не має змісту. Візантійський письменник і історик VI століття Прокопій з Кесарів так пише про слов'ян і антів до християнізації: «Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона стосовно людей має яку-небудь силу, і коли ним от-от загрожує смерть, чи охопленим хворобою, або на війні потрапивши у небезпечне положення, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, негайно ж принести богові жертву за свою душу. Обійшовши смерть, вони приносять у жертву те, що обіцяли, і думають, що порятунок ними куплене ціною цієї жертви» [127, c.297-298].
Язичество повинне було збуджувати в людях войовничість, відвагу, що так необхідна в боротьбі з ворогом. У билинах, міфах, сказаннях збуджувалася й прославлялася сила воїнів, що оберігають рідну землю, свій рід. Почуття необхідності захищати свою землю підпитувала і тим, що боги допомагають і що самі воїни з «святою» кров'ю - нащадки цих богів. Але підсумок очевидний: воїн, натхнений ідеєю, що йому допоможуть і його предки, і боги, ішов у бій з більшим ентузіазмом. Він захищав свою землю - святу Русь, боровся за майбутнє й сьогодення свого роду, за землю, за якої воювали його предки. І не зрячі тоді говорилися, що там, де пролито кров наша, - там земля наша. Вороги русов захоплювалися ними й боялися їх. Так, письменник і вчений IX в. патріарх Фотій в «Сказанні» описував напад русов на Константинополь: «Нас наздогнала й опанувала нами таке лихо... Вона була несхожа на інші напади варварів... Нахабність цього нападу, і надзвичайна його швидкість, і нелюдськість варварського народу, і його суворі вчинки, і жорстока натура - показують, що цей удар був посланий з неба як бура... Народ, про яке так часто говорили, той, котрий перемагає всіх суворістю вдачі й прагненням убивати - так звана Русь» [20, c.21]. Християнство і язичество, незважаючи на схожих корінь, мають різний вплив на духовний стан, волю людини. Можна з усією очевидністю затверджувати, що язичеські боги були покликані підсилювати волю людини, у тому числі до перемоги, волі. Християнство ж, спрямоване на твердження необхідності підкорятися силі, безумовно, придушує волю.
Для наших предків взагалі не було нічого цінніше волі, причому слов'яни так само ревно оберігали волю й представників інших народів. От як описує їхнє відношення до волі невідомий автор VI-VII рр., іменований у науці Псевдо-Маврикій, у військово-політичному трактаті «Стратегикон»: «Племена слов'ян і антів подібні по своєму способі життя, по своїх вдачах, по своїй любові до волі; їх жодним чином не можна схилити до рабства або підпорядкування у своїй країні. Вони численні, витривалі, легко переносять жар, холод, наготу, недолік у їжі... Вони, що перебувають у них у полоні, не тримають у рабстві, як інші племена, протягом необмеженого часу, але, обмежуючи (строк рабства) певним часом, пропонують їм на вибір: чи бажають вони за відомий викуп вернутися восвояси або залишитися там (де вони перебувають) на положенні вільних друзів» [76, c.252]. На наш погляд, саме негативне відношення до рабства в слов'ян з'явилося причиною того, що в Україні ніколи не було рабства, а зовсім не кліматичні умови, як це звичайно затверджується.
Будь-який бог - це, природно, типовий правовий ідеал для людини, це те, до чого людина повинен прагнути. По одному лише вигляді зображуваного бога можна зрозуміти внутрішню суть будь-якої релігії, те, до чого вона веде. Язичеські боги - сильні й гарні, вони часто збройні, борються й т.д. Оскільки про зображення російських богів подбали християнські священики, щоб вони не дійшли до нас, можна звернутися до античної й римської язичеської міфології, як найбільш просунутої у творчості, щоб зрозуміти це. Досить глянути на зображення древніх богів і героїв, подібних до богів, щоб переконатися в їхній силі. Древні не соромилися зображувати оголених богів і героїв, демонструючи їхню силу й красу. Русяві були під стать своїм богам. От як наші предки представлялися сучасникам: «Я бачив русов, коли вони прибутку по своїх торговельних справах і розташувалися в ріки Атол (Ітіль). Я не бачив (людей) з блеє зробленими тілами, чим вони. Вони подібні до пальм, біляві, червоні особою, білі тілом. Вони не носять ні курток, ні каптанів... І при кожному з них є сокира, меч, і ніж, з усім цим він не розстається» [68, c.141-142].
Українське (як і грецьке, і римське, і будь-яке інше) язичество, на відміну від християнства, виховувало гордим, сміливим, життєрадісним, сильних духом, незалежних особистостей, людей честі й достоїнства, що не терплять знущань над собою й уміють за себе постояти. Кожна українська людина, поза залежністю від покликання, у першу чергу повинна була за духом бути воїном, здатним якщо буде потреба захистити самого себе, дружину й дітей, близьких, народ, Батьківщину. Русяві робили серйозні навали на околишні держави, і їх мало хто міг зупинити. Наші предки були сильні й духом, і тілом, і богами своїми. Зараз в українському дусі можна на превелику силу знайти лише слабкі відгомони тої могутності, яким ми володіли, поки жили за законами Права, а не по християнській пораженській моралі. Сучасники в VIII в. так описують прихід північноросійської раті: «...приходить більша рать русов з Новгорода. Князь Бравлин сильний дуже, зачарував (землю) від Корсуня до Корч, з великою силою прийшов до Сурожу. Десять днів билися сильно між собою й через десять днів увійшов Бравлин, силою зламавши залізні ворота, і, увійшовши в місто, вийняв меч свій» [21, c.24].
Близькість богів до людей властива будь-яким язичеським релігіям. При цьому люди часом можуть самі впливати на богів. «Так уразив Ареса мідним списом герой Діомед під стінами Трої» [70, c.50]. А вуж боги втручаються постійно: те вони допомагають у бої, то вбивають за людей різних чудовиськ. Українські боги - родоначальники українців, а раз так, то якогось преклоніння перед ними, яке б принижувало достоїнство українців, бути не могло. На відміну від християнства, українці не принижувалися перед своїми богами, не стояли перед ними на колінах, рабськи не гнули спину, ніколи не цілували руки жерцям. Вони, розуміючи всю перевагу своїх богів, у той же час почували природне споріднення з ними. По Біблії, євреї теж походять від свого бога і є «богообраним» народом, що цілком природно. Однак християнський бог так далекий і незбагненний, що ні про яку близькість із людьми не може бути й мови. Допомагає він людям дуже рідко, та й то тільки своєму «богообраному народу».
Язичеські боги сприймалися людьми як частина природи й суспільства, християнський же бог - абсолютно надприродна істота, далеке й незбагненне. Римляни, греки, слов'яни й ін. - усі харчували любов і повага до своїх богів, навіть якщо ті гнівались. Іноді вони просили підтримку в них, але, як правило, боги самі їм допомагали, якщо хотіли. Таким чином, у часи язичества керувалися самим правильним і історично обґрунтованим принципом, що був озвучений Ф. Ницше і який повинен залишатися незмінним у будь-якому людському суспільстві: «допомагай собі сам: тоді допоможе тобі й кожний» [97, c.753]. У християн же основне почуття стосовно їхнього бога - це страх. Абсолютно вірне зауваження Дени Дідро: «Відніміть у християнина страх перед пеклом, і ви віднімете в нього віру» [23, c.267]. Біблія й християнські священики проповідують, що людина повинен боятися бога, його гніву, коритися всьому, що виходить від бога, а це державна й церковна влада, відносини раба й рабовласника, і т.д. Отже, все те, що є в наявності в цей момент, і те, що влаштовує церква, богоугідно, а виходить, цьому треба коритися й не намагатися нічого змінити.
Головна відмінність християнства від язичества в тому, що «свій історичний шлях воно проходило в умовах різко антагоністичного класового рабовласницького суспільства, а потім у важкій обстановці кризи й переходу до феодалізму. Природно, що первісна сутність тих культів, з яких зложилося первісне християнство, ускладнювалася й видозмінювалася: релігія соціальних низів, що обіцяла рабам розрада в майбутнім загробному житті, була використана рабовласниками, вклавши ми в неї зовсім інші ідеологічні мотиви» [133, c.174]. Звичайно ж, своєю основною метою християнство, принаймні, у тім виді, у якому воно прийшло на Україну, ставило завдання усунення між класових конфліктів на користь влада імущих і зміцнення в народі віри в державу як у породження бога. «Християнство відрізнялося від язичества не своєю релігійною сутністю, а тільки тією класовою ідеологією, що нашарувалася за тисячу років на примітивні вірування, що йдуть коріннями в таку ж первісність, як і вірування древніх слов'ян або їхніх сусідів» [133, c.174]. Але християнство, будучи засновано на стражданні, довгий час не могло завоювати домінуючого місця в українському суспільстві через відсутність сильних страждань народу. У нас не було рабства, люди жили в громадах, які князі без причин не торкали, тим більше що общинники були збройні тим же зброєю, що й дружина, тому могли вчинити гідний опір, будучи виховані на язичеський лад, а виходить, готові до відбиття ворога. Таким чином, у державі були відносний спокій і тиша, який не було в Римській імперії, коли християнство зароджувалося. Тому християнство не могло почати домінувати в Україні до загальних великих страждань, початок яким поклали монголо-татарські войовничі походи. Тільки на тлі цієї загальної катастрофи християнство з йогобрехливою сутністю знайшло собі шлях до серць людей, що напружувала всі сили в боротьбі за свою волю. І тільки в той період, коли розпач відвідав людей, християнські церковники, скориставшись ситуацією, впровадили свою основну ідею про непротивлення злу, обіцяючи благо після смерті. «Християнське вчення про блаженне посмертне буття «на тому світлі», як нагорода за терпіння в цьому світі, поширилося в селі після татарських походів на Русь й у результаті первісних рішень про невідбутність іноземного ярма» [140, c.773]. Ще невідомо, якби розвивалася історія, якби князі на догоду своєї владної користі не впроваджували християнство, з його пораженською ідеологією, а більше підтримували й розвивали язичество з його прагненням до волі й боротьби з ворогами. Хто знає, якби величезні засоби не витрачалися на будівництво церков і монастирів, а направлялися на створення й озброєння армії, те, може, монголо-татарське ярмо було б скинуте значно раніше.
На цьому тлі необхідно визначити, які ж основні риси мало язичество, і що воно породжувало в російській свідомості. Головне, що визначає язичеські вірування, - це те, що вони завжди носять етнічний і національний характер. Це й зрозуміло, тому що кожна «еволюційна» релігія створювалася споконвічно тільки для внутрішнього користування, а відповідно шановані рідні боги повинні були захищати свій рід. Безперечно, що й християнство у своєму споконвічному виді - це теж національна релігія. Точніше сказати, національний іудаїзм, від якого відбулося християнство. Варто привести лише кілька прикладів з їх «основного закону», щоб зрозуміти це. Причому й Старий, і Новий завіт пронизані іудейським націоналізмом. Так, Біблія приписує наступні слова християнському богові: «нині ж так говорить Господь, що створив тебе, Іаков, що влаштував, Ізраїль: не бійся, тому що Я надолужив тебе, назвав тебе по імені твоєму; ти Мій. Чи будеш проходити через води, Я з тобою, - через ти ріки, вони не потоплять тебе; чи підеш через вогонь, не обпалишся, і полум'я не обпалить тебе. Тому що Я, Господь, Бог твій, Святий Ізраїлів, Рятівник твій; у викуп за тебе віддам Єгипет, Ефіопію й Савію за тебе. Тому що ти доріг в очах Моїх, багато цінний, і Я возлюбив тебе, то віддам інших людей за тебе, і народи за душу твою» (Ис 43: 1-3) [7, c.711]. Далі: «... Про інші ж народи, що пройшли від Адама, Ти сказав, що вони ніщо, але подібні до слини, і вся безліч їх Ти вподібнив краплям, що капають із посудини» (3 Езд 6: 55-56) [7, c.972]. «Не їжте ніякої мертвечини; іноземцеві, що трапитися в житлах твоїх, віддай її, він нехай їсть її, або продай йому, тому що ти народ святої в Добродії Бога твого» (Втор 14:21) [7, c.184]. І далі в тім же дусі.
Таким чином, видно, що Старий завіт - це історія (швидше за все вигадана) єврейського народу, що повчає, знову ж євреїв, як треба правильно жити. У цьому немає нічого дивного, протиприродного: кожна релігія як основа будь-якої соціальної тканини суспільства повинна мати національну основу, тому що народ, що створював її, мав намір використовувати неї в першу чергу для власних потреб. Але в іудаїзмі через різні причини виявився новий плин - християнство, що спочатку також було національним.
У християнстві є важливий елемент, що дуже сподобався різним правителям - це вимога смиренності, богобоязни, покірності й недоказова ніким надія на майбутнє гарне життя після смерті. Це те, що було належним чином оцінено рабовласницькими й феодальними правителями й дозволило християнству поширитися на значній території. Але по суті своєї християнство - така ж національна релігія, як і іудейство. От кілька прикладів з Біблії. «І от, жінка Хананеянка, вийшовши з тих місць, кричала Йому: помилуй мене, Господи, син Давидов, дочка моя жорстоко біснується. Але Він не відповідав їй ні слова. І учні Його, приступившись, просили Його: відпусти її, тому що кричить за нами. Він же сказав у відповідь: Я посланий тільки до загиблих овець будинку Ізраїлева. А вона, підійшовши, кланялася Йому й говорила: Господи! допоможи мені. Він же сказав у відповідь: недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. Вона сказала: так, Господи! але й пси їдять крохи, які падають зі стола панів їх» (Мф 15: 22-27) . Тут Ісус ясно говорить, що має намір «рятувати» тільки іудеїв, інших же він порівнює із псами. Євреям же він говорить «Я послав вас жати те, над чим ви не трудилися: інші трудилися, а ви ввійшли в працю їх» (Ин 4:38) [8]. Ісус висловлює наміри дотримувати й підтримувати старозавітні закони, а виходить, і сам їхній національний зміст: «Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, але виконати» (Мф 5:17). Таким чином, видно, що християнство - це споконвічно національна релігія іудеїв. Їхній бог, правова свідомість покликані допомагати їм і захищати.
У період пізнього дохристиянського язичества, коли давня Україна ставала сильною войовничою державою й одночасно зіштовхувалася із впливом християнства, відбувається видозміна українського язичества. Рідна релігія перестає бути «сільською», а стає державною релігією із чітким оформленням і ієрархією богів. «Грецьке християнство застало в 980-е роки на Русі не просте сільське знахарство, а значно розвинену язичеську правову культуру зі своєю правовою міфологією, пантеоном головних божеств, жерцями й, цілком ймовірно, зі своїм язичеським літописанням 912-980 рр.» [8].
Підбиваючи підсумок, здається, можна сміло затверджувати, що українське язичество формувало в українських людях прихильність своєму роду, націям, родині, тобто формувало стійке правове усвідомлення рідних надійних коріннів, які підтримували людину, створювали духовну родову єдність, що духовно допомагає української людині у важку мить.
Українська міфологія, билини й т.д., у тому числі й ті, які перейняло православне християнство, прославляють доблесть, силу, волю до перемоги українських воїнів. Язичество через різні причини, у тому числі через постійну боротьбу його носіїв із силами природи, завойовниками й іншими ворогами, не могло не прославляти ці якості. Відповідно така релігія виховувала силу й волю до боротьби. Від язичеського періоду нам залишилася сила духу, що, будучи захована глибоко усередині, штовхає нас досі на доблесні справи.
Християнство ж штучно відривало русов від національно-родових корінь. Однак абсолютний космополітизм досягнуть церквою не був по об'єктивних причинах: їй не хотілося, що її скинули разом з переможеною Російською державою, тому церква змушена була якоюсь мірою підтримувати національну духовність.
Однак, незважаючи на те, що християнство акумулювало в собі національне язичество, воно все-таки було чужим за духом, що не могло не виливатися в духовний конфлікт русов - людей, внутрішньо духовно вільних, але змушених протягом поколінь віддавати цю волю замість «загробного щастя». Ми вжае раніше також писали про те, що ідейно за часів ще Київської Русі та ще раніше до Київської Русі, - існували стійкі розвиткові природні передумови, тенденції та центри тяжіння до виховання у давньому українському суспільстві мусульманських правових традицій. Але у підсумку язичество залишило нам у спадщину «русифіковане» християнство й глибоке внутрішнє бажання, що зрідка виникає в українській людини, боротися за правду й свої права.
Ми допускаємо, що якщо на новому витку історії сучасні неоязичні організації зможуть повноцінно відродити цей рух у його споконвічній чистоті, то українська правосвідомість, створювана язичеською правовою ідеологією, буде перебувати на значно більшій висоті, ніж зараз, - на стадії боротьби за право разом з ввільним існуванням стійкої тенденції до розвитку природного мусульманського права в сучасній Україні. Безумовно, християнство - це саме та релігія, що потрібна класовій державі для придушення волі народу до боротьби за своє право. Однак «заслугою» християнства можна вважати те, що воно не дозволило язичеству стати повноцінною державною релігією й дискредитувати себе, тому про нього залишилися спогади тільки як про релігії, що дає людям силу духу, а це дозволяє сподіватися на його відродження в новій обстановці. А християнство, як чужа релігія, на хвилі наростаючого націоналізму може бути цілком безболісно відсунуте на другий план.
 
 
2.2. Роль християнського віровчення у формуванні української правосвідомості як національної
Вище було представлено коротке зіставлення християнської релігії, християнської правової свідомості зі споконвічним українським язичеством у плані їхнього стійкого, але різнолінійного впливу на правосвідомість свідомість людини й можливості виховання в ньому вищої стадії правосвідомості (вищого та найвищого циклів соціальної активності української правової свідомості та культури) в межах кожної із цих релігій. Був доведений позитивний вплив саме язичества на формування української правосвідомості, близької до стадії боротьби. Однак сьогодні язичество можна розглядати лише з позиції історичного впливу на людей і християнську релігію, оскільки християнство за тисячоріччя існування на Україні практично повністю усунуло вплив попередньої правової ідеології на правову свідомість людей. Говорити ж про відродження язичества на новому витку історії поки не доводиться: для того щоб оновлена віра початку впливати, навіть при тому, що багато хто з істинних українців готові, може бути, її прийняти, необхідні десятиліття й посилена, самовіддана діяльність лідерів, чого поки не спостерігається. Тому можна з усією очевидністю констатувати, що християнська релігія протягом дуже тривалого часу, аж до Жовтневої революції, робила й продовжує робити дуже сильний радикалізуючий вплив на формування української правосвідомості [98, c.95]. Причому через відсутність державної ідеології слабкі люди самі спрямовуються в церкву за розрадою. Тому на християнстві варто загострити особливу увагу з метою з'ясування причин сьогоднішнього вкрай низького та кризового циклу соціальної активності української правової свідомості.
Бажаючи розібратися в сутності християнства й причинах його далеко не завжди правильного впливу на українських людей не можна обмежитися аналізом лише східної (православної) галузі християнства, необхідно заглянути в саму суть цієї релігії. Очевидно, що православне християнство відрізняється від будь-якого іншого лише національними особливостями, прихованими в процесі асиміляції, і тим, що воно завжди перебувало в підлеглому положенні в держави й не мало можливості претендувати на керування нею, хоча увесь час намагалося. Але, зрозуміло, що не ці особливості роблять свій вплив на людей, а сама християнська, типово правова за суттю ідеологія, її основа. Щоб її зрозуміти, необхідно заглянути під шар православної завіси, необхідно виявити сутність християнства в не завуальованому, так сказати, у класичному виді. Визнаючи вірність зауваження про те, що «християнська віра та правосвідомість із самого початку потребує жертвопринесення: приношення в жертву всієї волі, всієї гордості, всієї самовпевненості духу й у той же час віддання самого себе в рабство, самоскалічення» [96, c.603], ми повинні зрозуміти, як така релігія була прийнята людьми. Щоб зробити це, необхідно розібрати правову мету християнства й шляхи, якими церква їх домагалася. Перше, із чим повинна була зштовхнутися нова християнська релігія та правова свідомість, - це з іншою, язичеською, політеістичною релігією, у котрій вистачало місця багатьом богам та вони один одному не заважали. Споконвічне християнство мало такі об'єкти поклоніння, які можна було запропонувати віруючим, тільки загальних персонажів: загального бога, Христа-Рятівника, богомати й кількох апостолів. Всі ці персонажі перебували на самому верху релігійної ієрархії, тобто досить далекі від миру людей. Язичники ж, яких християни бажали або відсторонити, або ж приборкати до нової віри, мали богів на всі випадки життя, окрім головних. Ці боги допомагали людям у повсякденних справах, тому для кожної конкретної ситуації існували свої боги, відповідно за дріб'язками головних богів не турбували. Християни ж спочатку не мали
проміжної ланки між верховними богами й людьми. Тому
віруючі повинні були молитися своїм самим верховним богам. Це було
особливо неприпустимо, тому що, за твердженням церкви, головний бог -
надзвичайно всемогутній, і турбувати його за дрібницями просто
недозволено. Тому нова релігія стала прагнути створити собі сонм
святих, переслідуючи дві типово правових мети. Перша - це створення кола осіб – штучних першосуб’єктів української правової свідомості та культури, - яких малоо хто бачив такими, якими їх створили керівники православної церкви, - як
проміжної ланки між далеким і незрозумілим богом і земними
людьми, ці святі повинні були нібито стать заступниками за людей перед
далеким невидимим богом, а також допомогти витиснути язичеських богів. Друга правова мета - показати
народним масам – типовим масовим первинним суб’єктам української правової свідомості та культури, - таку правову мету, до якої люди повинні були прагнути – це правова святість, а
також канонічно-правові засоби її досягнення: покаяння, аскетизм, смиренність, постування,
молітвенність, самопожертва, безкорисливість, любов до ближнього та інші такі типово правові, а фактично релігійно-законодавчі якості, за які нібито зараховували до лику святих. Однак обидві правові мети часто затьмарювалися амбіційним бажанням високопоставлених церковних чиновників – типових вторинних суб’єктів української правової свідомості - залишитися в історії.
Церква прагнула створити зовсім новий сонм святих, не гидуючи нічим: первісні списки святих Древньої Церкви становили старозавітні патріархи й пророки, новозавітні апостоли й чоловіки апостольські, а також потерпілі за Христа свідки-мученики; всіх їх можна віднести до єдиного розряду християнських святих. Їх, на наш погляд, не слід розглядати разом з іншими, оскільки це біблійні персонажі, а виходить, швидше за все, вигадані.
Найцікавіше створення нових «святих». Християнська церква, як стандартне корпоративне угруповування, перевіряла своїх сподвижників по «кривавій жертві», тобто ті, хто пролив свою кров за релігію, ставали «святими», що ставилося в приклад іншим віруючої, щоб і вони були готові віддати своє життя за віру. Причому ніякі попередні діяння даного християнина не приймалися в увагу: До таких зараховувалися всі потерпілі за Христа, вони без розслідування їхнього життя вносилися в списки святих уже в силу їхнього подвигу — очищення мученицькою кров'ю . Таке виробництво «святих» церквою було поставлено на конвеєр, так що іноді Церкву, уже свідомо знаючи про майбутній допит арештованого християнина, направляла до нього на суд як до святого спостерігача, зобов'язаного записати подвиг свідчення допитуваного. При деяких єпископських кафедрах для цього призначалися навіть особливі особи.
При цьому поряд з тими, хто «очищався мученицькою кров'ю», усе тати ставали святими автоматично, у силу своєї посади, «понад тридцять перших тат, прилічених до лику святих тому, що все вони померли мученически, до святим віднесені двадцять шість тат, що випливали один за одним із 296 по 526 рік... Абсолютно ідентично обстояло справа й в інших Помісних Церквах. Так, календар Карфагенской Церкви, що ставиться до початку сьомого століття, перераховує поряд із днями шанування мучеників і дні смерті карфагенських єпископів, «яким щорічні пам'яті святкує Церква... [124, c.12-13].
Внаслідок такої активної діяльності по виробництву «святих» до кінця IV с. н.е., після епохи гонінь, «календар був повний», тобто число святих у році збільшилося настільки, що не було ні одного дня, що не має пам'яті свого святого. За по перевазі більшість із них було мучениками. Про це говорить Астерій, єпископ Амасийский: «От, весь всесвіт наповнює коло подвижників Христових, немає місця, ні пори року без пам'яті їх. Тому, якби який-небудь аматор мучеників захотів святкувати всі дні страждання їх, то для нього не було б жодного дня в році несвяткового.. .»[125, c.11-12] .
Створення «святих» православною церквою відрізнялося від католицької правової традиції та свідомості. Незважаючи на те, що вчасно приходу на Русь Візантійська церква мала вже цілком сформований список всесвітніх святих, святкуючи кожною Помісною Церквою, української церкви для її більшого відокремлення від Візантії необхідно було створення своїх святих. Але, оскільки християнство прийшло на Русь дуже мирно й відразу стало державною релігією, те відповідно ніяких гонінь відносно церкви не було (гоніння до хрещення Русі не варто взяти до уваги - вони були дуже незначними й непомітними через нечисленність християн і їх інородності), українським церковникам доводилося йти іншим шляхом, ніж їхнім римським колегам, Особливо з урахуванням сильного впливу українського язичества, з яким вони прагнули злитися. У результаті цього українські та\ або слов’янські «святі» або пророки - це в першу чергу давні боги, що змінили імена у зв'язку з новою вірою. Так, Перун «після християнізації уподібнений пророкові Іллі»[135, c.412], культ Роду й «породілей дорівнювали до християнської Богородиці» [136, c.177]. У божественній ієрархії християнський «Бог-Батько» зіставлявся з язичеським Стрибогом (або Сварогом), « Бог-Син» - з язичеським Дажь богом, сином Свароговим. При цьому християнська церква перейняла більшість язичеських свят (до новорічних Святок були присвячені Різдво й Водохрещення, день бога Ярили став Троіциним удень і т.д.). Не дивлячись на те, що язичницька правова свідомість набагато ближче до інших світових релігій та релігійних правових свідомостей та культур, окрім язичеських «святих» у православний сонм увійшли князі та інші воїни, що воювали за Україну-Русь або за правові інтереси церкви, такі як, святі князі Борис і Гліб, князь Київський Мстислав (Феодом), князь Новгородський Всеволод (Гаврило), князь Чернігівський Михайло й боярин його Феодом, князь Олександр Невський, князь Тверський Михайло й ін. Однак Володимир, привівши християнську правову свідомість на Україну-Русь, «досить довго (більше 200 років) не користувався загальноцерковним шануванням, незважаючи на його заслуги перед Церквою» [126, c.19]. При цьому можна помітити, що багато князів увійшли в історію під своїми язичеськими іменами, доповненням до яких виступали християнські. Це є одним з підтверджень слабкого впливу церкви, церковної правової свідомості та культури на спосіб життя й думок українських та слов’янських князів до татаро-монгольського часу та їх войовничих походів, князів зводили в ранг святих, розраховуючи на їхню вдячність.
Ще одна категорія українських і слов’янських святих - православні просвітителі, такі як Сергій Радонежский, євангеліст Лука й ін., які, безперечно, є найбільше «святими» для церкви із всіх, але вони займають дуже незначне число в багатолюдній юрбі «святих». Найбільше ж число «святих» у українському та слов’янському православ'ї, як, в тому числі, і в католицькій церкві, католицькій правовій свідомості та культурі, - це канонізовані високопоставлені церковні чиновники, що цілком природно для церкви (наприклад, преподобний Серафім Саровский, священомученик Патріарх Гермоген і святитель єпископ Білгородський, Димитрів єпископ Ростовський, Митрофан єпископ Воронезький [126, c.23-24] і ін.), і безліч «святих», які займалися самокатуванням заради святості, у тому числі різні блаженні і юродиві. Однак церква в основному прославляє саме церковних чиновників. Інші ж «святі» з народу, яких чимало, церквою особливо не відзначаються й іменуються, наприклад, «подвижники з патериків» або «30 міроточивих глав невідомих святих»[126, c.33]. Про «святителів» же із числа церковних чиновників пишуться різні житія (життєпису).
Таким чином, у православній церкві, в православній правовій свідомості та культурі як і у католицькій, зведення в ранг «святих» - типово штучних, індивідуалізованих вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури втримується в дусі церковної, типово правової ієрархії. Слід зазначити, що християнська правова свідомість вміла чекати й застосовувати силу підтримуючих його держав, становлячись часто державною релігією як державною релігійною та правовою водночас ідеологією. Але, оскільки християнська правова свідомість як типово законодавча, було надзвичайно вигідна для влади, нехай не відразу, але часто світські правителі були готові для зміцнення власної влади пожертвувати рідною вірою. Взагалі християнська правова свідомість нав'язувала багато штучний правових ідей, ідеалів та традицій народам для ствердження й зміцнення будь-якої державної влади. Однак спрага влади християнських сановників значно перевершувала таку у світських правителів.
Теоретики християнства, християнської правової свідомості (зазвичай без вживання такого терміну) всіляко обґрунтовували пріоритет церковної влади над світською. Так, Іоанн Солберийский (єпископ Шатра) писав, що самодержець зобов'язаний підкорятися духовним наставникам, тому що «меч государ приймає з рук церкви, оскільки сама вона зовсім не має меча крові. Точніше, має і його, але користується ним через руки государя, якому передала влада примушувати людські тіла, залишивши своїм рішенням (auctoritate) за собою влада духовним, призначеним татам. Адже государ є служитель священства, що виконує ту частину обов'язків, що здається невартої рук священика» . Опираючись на навчання А. Августина про те, що «щире царство - не від миру цього й глава його Христос, представником якого є Тато Римський, вартий незрівнянно вище світських правителів і вручаючи політичну владу монархам від імені Бога» [1, c.355-356], тато Григорій VII видав «Dictatus Papae» (1075 р.), відповідно до якого тільки він один мав право розпоряджатися знаками імператорського розходження, зміщати монархів з їхніх престолів і звільняти підданих від присяги на вірність, принесеної своєму государеві [162, c.98-99].
Фома Аквінський, навчання якого в 1879 р. було визнано єдино вірною ідеологією, а практично теоретичною правовою ідеологією та свідомістю римської католицької церкви, стверджував, що влада государя не абсолютна, вона підкоряється духовному сану священнослужителів, тому що правителі вирішують приватні завдання порятунку людських душ, а церква - глобальні. «Адже ті, кому належить турбота про попередніх цілях повинні підкорятися тому, кому належить турбота про кінцеву або цільову правову мету, і визнавати його влада» [2, c.242].
Оскільки в самому християнстві, в самій християнській правовій свідомості та культурі ніякої єдності й братерства їх суб’єктів немає, існують безліч сект і конфесій, секстанських і конфесійних релігійних правових свідомостей, кожна з яких намагається сформувати власні пріоритети та стверджує, що саме вони є, а не інші, вірними послідовниками Христа, то іноді відбувається досить пізнавальна критика прихильників одних конфесій іншими. Так, православний Ієромонах Діонісій критикуючи апостасию (дезертирство) католицької церкви, пише: «Їх ціль {римських тат.) захопити виноградник Божий у свою власність і панувати над ним заради своїх земних цілей» [47, c.7]. Однієї ж із причин ствердження папства на Заході автор уважає «саме перекручене розуміння ідей про пастирство, як про владу над підлеглим народом. Звідси зложилася вся струнка система Римської Церкви, де кожний її функціонер, за умови слухняності системі одержує свою частку типово правової влади. Прагнення «не утруждать себе та за можливості принизити мірянина» (Митр. Антоній) визначило всю пастирську практику латинського духівництва та його релігійної правової свідомості та культури» [47, c.7].
Основну ж рису католицької церкви, католицької правової свідомості та культури автор вбачає у її прагненні «до землі, до земного панування й успіху. Цю рису ми можемо помітити в Західній Церкві ще в часи Григорія Турського, перечитуючи його хроніки VI століття. Але, якщо тоді можна було говорити лише про охолодження правового інтересу до предметів небесних за рахунок зростання земних, то згодом рівень цих останніх незмінно зростає. Боротьба із західними королями за владу проходить через всю історію середньовічного папства. З нею тісно конкурує боротьба за економічну могутність і перевагу, за придбання безлічі вотчин і прибутків» [48, c.8].
Звичайно, критика католицької церкви, католицької української правової свідомості та культури досить обгрунтована, але якщо хтось скаже, що в православній церковній правовій свідомості все не так, то це буде неправдою. Українська та інші слов’янські православні правові свідомості не далеко пішла від католицької: ті ж обжерливість, сріблолюбство, хабарництво, лицемірство, святенництво церковних сановників, така ж боротьба за владу, за керування владою світської, за розширення повноважень, вотчин, данини й т.д., те ж прагнення влізти в справи кожного - все це є й завжди було в українській та російської церкви.
У східній (православній) церковній правовій свідомості та культурі із часів Візантії було в наявності соціальна нерівність, і ніякими євангельськими заповідями про «рівність» верхівка ніколи не керувалася: ці казки призначалися тільки для народу. Так, «візантійський імператор розглядався як представник самого бога на землі. Пишний і величний церемоніал богослужінь був спрямований на освячення існуючих класових порядків. На стінах церков зображувалися «святі» імператори, патріархи, представники знаті. Церковний простір звичайно був поділений на два яруси - унизу юрбилися прості люди, а на хорах містилися владики й вища знать» [137, c.175]. Те ж було й на Русі після прийняття християнства. Монастирі були великими землевласниками-феодалами, володіли селами, вели оптову торгівлю «позичали гроші під лихварські відсотки й завжди перебували в самій гущавині життя, беручи безпосередню участь у повсякденній «суєті мирській» і у великих правових подіях. Ігумени монастирів нарівні с єпископами виступали як дипломати, судді, посередники. У монастирях існувала різка нерівність між бідняками без роду, без плем'я й вихідцями з боярського або купецького середовища» [138, c.188].
Безперечно, що таке багате господарське життя монастирів не могло не впадати в око всьому населенню, у тому числі й самих ченцях, у середовищі яких був в наявності аристократичний прошарок, урятований від чорної роботи. Тому церква була змушена вживати заходів до своєї популяризації української правової церковної свідомості та культури, особливо в перші століття, коли церковна влада була ще дуже неміцною. Необхідно було створення такої декоративної завіси, що прикривала б класову сутність монастирів і відволікала увагу городян і селян. «Такою завісою були «блаженні», «юродиві» - психічно ненормальні, недоумкуваті або покалічені люди, недоліки яких безсоромно виставлялися напоказ всім відвідувачам монастиря» [138, c.178].
Церква прагнула втручатися в справи кожного. Так вона на зразок типово світського «мала свій особливий суд і спеціальне законодавство, за допомогою якого владно й безцеремонно втручалася в сімейне й інтимне життя, у думки й норми поводження людей... церковники прагнули регламентувати весь побут і постійно впливати на своє "череду"» [138, c.189]. Таке постійне втручання в справи людей не могло не викликати невдоволення. Народ та народна правосвідомість були змушений це терпіти, тим більше що принцип «християнство - у місті, язичество - у селі» довгий час не порушувався, але «князівсько-боярські кола були вкрай незадоволені втручанням церкви в їх власний традиційний побут» [139, c.779] і починали всіляко противитися церковному впливу.
Причому українську правову свідомість знаті, і народу дратувало в християнській церкві та її правовій свідомості не тільки прагнення управляти, але і наявна невідповідність норм моралі, що вона нав'язувала всім іншим, тому, як поводилися самі священики. Так в XII - XIII вв. у соціальних верхів українських князівств змінилося відношення до церкви й духівництва. Ставши частиною державного апарата, частиною української державно-правової свідомості й державно-правової свідомості феодального класу (монастирі), українське духівництво дуже незабаром виявило цілий ряд негативних життєвих якостей (обжерливість, сріблолюбство, майже офіційне хабарництво, лицемірство й т.п.) і, природно, втратило свій авторитет "світильників нової щирої віри". Це зумовило зниження авторитету церкви, церкової правосвідомості. З'явилися літописці, що звільнилися від церковного провіденціалізму, що пояснював всі події тільки проявом божественної волі.
Конфлікти князівсько-боярських кіл, їх правових свідомостей та культур з вищим духівництвом почалися тоді, коли церква стала прибігати до показного аскетизму й різко втручалася в стійкими, освяченими століттями палацовий побут, що включав у себе й древні язичеські свята. «Наскільки міцно ці прадідівські бенкети були затверджені у святковому церемоніалі, ми можемо судити по тому, що два свята, що не мають абсолютно ніякого відносини до християнства, - "новий рік" (церковний рік починався 1 березня) і "масниця" продовжують існувати (втративши, зрозуміло, свою язичеську сутність) аж до наших днів... Тому церковна заборона скоромної їжі в тих випадках, коли свято доводилося на пісний день (середовище або п'ятницю), викликало крайнє невдоволення князів і аристократії таким зайвим ригоризмом митрополита й частини єпископів. Виникли суперечки про "мясоядении", з якими сучасники іноді навіть зв'язували війну 1169 р. проти Києва» [141, c.779-780].
Незважаючи на те, всі люди хрестилися ще в дитинстві, вони зберігали також і язичеські імена, під якими були відомі сучасникам і нащадкам. Так, Б.А. Рибаков приводить у приклад імена київських князів Василя Андрійовича й Пантелеймона Федоровича – видатних первинних суб’єктів української правової свідомості та культури, які ввійшли в історію формування української правової свідомості та культури під своїми язичеськими іменами: Володимир Всеволодич Мономах і його онук Ізяслав Мстиславич. Що ж стосується самого народу, те дуже довгий час він був хрещений лише формально. Люди продовжували вірити у своїх рідних богів і поклонятися їм, а церковники скаржилися на те, що їхні храми пустують: якщо будь-який танцюрист, або музикант, або комедіант покличуть на грище, на збіговисько язичеське, те всі туди радісно спрямовуються й проводять там, розважаючись, цілий день. На грищах немає ні даху, ні захисту від вітру, але нерідко й дощ іде, дме вітер, мете заметіль, але ми до всього цього ставимося весело, захоплюючись видовищем, згубним для наших душ. А в церкві й дах є, і приємне повітря, але туди люди не хочуть іти.
Ключовим же епізодом ствердження української християнської правової свідомості та культури в Україні стала татаро-монгольські войовничі походи та встановлення влади. Такий зовнішній вплив змусив всі шари суспільства об'єднатися й підтримати церква. Якби не ці походи, то ще невідомо, чи утрималася б українська християнська правова свідомість за цих часів. Але й після войовничих походів монголо-татарського війська українська язичеська правова свідомість залишала свої слід в історії й відповідно впливало на правову свідомість людей. Так, ще Іван IV (Грозний) Стоглаві (глава 93) критикував те духівництво, що не може впоратися з пережитками язичества в слов’янському побуті.
Таким чином, незважаючи на всю силу й традиційність української язичеської правової свідомості та культури, християнство та християнська правова свідомість та культура виграло так само як і у всіх європейських державах. «Використовуючи термінологію київського митрополита Іларіона, що написав у середині XI в. «Слово про закон і благодать», можна сказати, що державна влада імперій і королівств для свого твердження в країні й для воєн із сусідами широко використовувала біблійний «закон», а народним масам надавала євангельську «благодать» з її найсильнішим стрижневим аргументом - відновленням справедливості в майбутнім потойбічному житті» [143, c.457].
У чому ж особлива «благодать», що допомогла християнству, християнській правовій свідомості та культурі зокрема, незважаючи на всю суперечливість першоджерела (Біблії), його націоналістичну сутність, захопити, так чи інакше, всю Європу?
Перша й найголовніша причина такого поширення, звичайно ж, у підтримці християнства, християнської правової свідомості та культури державою, як особливо вигідної для нєї релігії. Ця вигода була настільки сильна й очевидна, що, незважаючи на всі протиріччя зі світською владою та правосвідомістю, церква, церковна правова свідомість і культура за рідкісними винятками, завжди підтримувалася. Причому, з огляду на етнічні розходження, християнська церква, християнська правова свідомість свідомість були готова в будь-який момент видозмінитися відповідно до конкретної обстановки й запропонувати себе в іншому виді, наприклад у протестантському або православному варіантах. При цьому суперечки між різними плинами в церкві відбуваються лише через рівень впливу на тієї або іншої території, а будь-які теоретичні нюанси: наприклад, як правильно хреститися: праворуч ліворуч або навпаки, звичайно ж, не мають істотного значення для розумної людини. Християнство і християнська правова свідомість та культура утішали пригноблених і слабких обіцянкою після смерті, тобто в «інший світі», в «царстві мертвих». Але для того, щоб одержати цю розраду, було поставлено багато умов. При цьому віруючі, природно, не замислювалися над тим, чому такий «добрий» і «всемогутній» бог вимагає виконання якихось умов, судячи при цьому не за справами, а за помислами. Тим більше що нібито Ісус уже надолужив всі наші гріхи, а виходить, за нормальною логікою, всі ми - уже безгрішні й відповідно для всіх приуготован рай. Але якби так не було, християнство давало пригнобленим надію на розраду: «Надії на це, здавалося б, допомагали жити, давали нещасним сили. А насправді роззброювали. Сили - ті йшли на терпіння. А боротьба за реальне поліпшення життя тут, у єдино реальному світі, оголошувалася безбожною, злою справою» [104, c.60]. Не можна ніколи забувати, що християнство - це корпоративно-класова релігія, розрахована на наявність класів та їхнє протистояння. І тільки на цьому протистоянні вона здатна грати, природно, на користь імущих, адже в них більше грошей і вони можуть бути щедрішими до церкви, чим ті, у кого грошей немає. Із часом християнські православні чиновники усе більше відривалися від народу, усе більше процвітали їхня обжерливість, сріблолюбство, хабарництво, лицемірство й святенництво.
Звичайно, основна проблема була в самій релігії - вона допускала все це, оскільки проповідувала терпимість, можливість покаяння. Ні для кого не є таємницею, що християнська правова свідомість діє за принципом «чим більше злодіянь зробив, тим більше треба покаятися», принесе при цьому більше грошей церковній скарбниці. Абсолютно прав був Л.М. Толстой, коли писав, що «у періодичному прощенні гріхів на сповіді бачу шкідливий обман, що тільки заохочує аморальність і нищівне побоювання перед гріхом» [152, c.203].
Якщо ж у монастирі йшли аристократи, то, зрозуміло, що вони йшли за владою, більшої, ніж у них була, і, безумовно, одержували неї, також за винагороду. Українська церква, безумовно, «потрібна державі як значна ідеологічна сила, що підкріплює авторитет влади, владної української державно-правової свідомості та культури, що повідомляє гріховним будь-яке порушення існуючого порядку, як богоустановленого...» [144, c.774] При цьому християнська правова свідосмість та культура, в першу чергу атрофує волю, вбивачи бажання боротися за свої права, робить людей духовно слабкими, «жебраками духом», перетворює людей в овець із череди церковного, вільних українців - у рабів господніх. Головне, що цікавило державу, - це непротивлення влади, що забезпечувала церква, церковна правосвідомість та культура. Але для вірності додавалося й непротивлення будь-якому злу.
Християнство - релігія, зміст релігійної правової свідомості та культутри, споконвічно створені для керування масами, підвладними: рабами, кріпаками й т.д. Християнство проповідує покірність долі й місцю людини в суспільстві в силу народження або життєвих обставин.
У результаті тисячолітнього впливу християнської релігійної правової свідомості та культури український народ став богобоязливим, здебільшого перестав пручатися насильству, що особливо виходить від держави. Люди не звикли, та, в основному, не здатні боротися за свої права, покірно приймаючи все, що виходить «зверху». Саме така українська правосвідомість дозволила у великому ступені спокійно прийняти нову Радянську владу, що скинула, у тому числі й християнський вплив, без якого б те не було активного опору. Тому церква в післяреволюційний період, прямо ставши на сторону контрреволюції, не знайшла собі досить активних прихильників, щоб зупинити революцію. Люди втратили здатність до опору.
Аналогічна ситуація спостерігається й зараз, після катастрофи Радянської влади, коли захист держави зник, українці здебільшого, зневірились, але не ринулися захищати свої права всіма доступними засобами, а спокійно стали чекати, коли й на них звалиться щастя, не бажаючи розуміти, що за нього треба боротися, воно приходить тільки до того, хто до нього прагне.
Церква дає зараз людям тільки поради, але навіщо вони потрібні? Якщо тебе ограбували, зґвалтували дружину, як це часто бувало на національних окраїнах після розпаду Радянського Союзу, то тут не порада потрібна, а вироблення глибокого почуття ненависті до кривдника, оскільки прощення спонукає до продовження протиправних дій. Або якщо тобі не виплачують по півроку зарплату, а твоїй дитині нема чого є, то про яке прощення й терпіння може йти мова? Необхідно йти в суд, де вирішувати справа, а якщо не допоможе, то варто використовувати інші важелі, аж до звернення до міждержавних організацій з захисту прав і свобод людини. Тому як історичний фактор, що формує типову українську світську правосвідомість, християнство як зміст української релігійної правової свідомості зробило надзвичайно шкідливий вплив на український народ. Сформоване за допомогою християнства українська релігійна правосвідомість максимально віддалена від стадії конкурентної боротьби за право, тому що його основна доктрина - це непротивлення злу, що особливо виходить від держави та її державно-правової свідомості та культури, тому що вся влада – готувались від бога. Відповідно українська правосвідомість, що перебуває під впливом християнства і християнської правової свідомості та культури, буде, як правило, залишатися на стадії покірності праву. Сьогоднішні спроби відродити українською державою християнство, української християнської релігійної правової свідомості, у тому числі через неконтрольоване насадження його в школах, вузах, інших навчальних закладах, зокрема у дитячих садочках Криму, де виховуються діти різних національностей, що мають нехристиянські правові цінності та нехристиянську правову кульутру, не рахуючись, в першу чергу, з іншими міцними релігійними правовими свідомостями та культурами, у першу чергу, з мусульманською правовою свідомістю та культурою кримських татар, є надзвичайно шкідливими для розвитку як української, російської, так й будь-якої іншої правосвідомості й зараз, і в майбутньому.
 
2.3. Вплив комуністичної ідеології на українську правосвідомість
Політико-правовий режим, що виник після Жовтневої революції, безумовно, відрізнявся своєю багатогранністю й визначити його в одній роботі, тим більше в одному параграфі складно. Але, тому що у відношенні до нашої роботи нас цікавить тільки вплив комуністичних правових ідей і радянської правової ідеології на українську правосвідомість українського народу, то, гадаємо, можна звузити цей аспект, звертаючи увагу на три елементи: 1) взаємини української соціалістичної правової свідомості та християнської у боротьбі за вплив на маси; 2) національну політику соціалістичної держави; 3) виховання української радянської правової свідомості та культури. За короткий проміжок свого існування українська радянська соціалістична правова свідомість та культура, радянська правова система перетерпіли безліч змін і еволюції, розвивалася як у позитивну, так і в негативну сторону. Тому будь-яке однозначне визначення тих або інших елементів, що відносяться до цієї системи, буде не зовсім коректним. Нами зроблена спроба визначення ступеня впливу на українську правосвідомість кожного із зазначених елементів, з погляду самої правової ідеології. Щоб уникнути зайвих питань, вважаємо потрібним визначити поняття. Під комуністичними правовими ідеями ми маємо на увазі теорію, сформульовану теоретиками комунізму; під радянською правовою ідеологією - ідейну правову політику керівників та ідеологів Радянського Союзу.
Як уже вказувалося вище, християнство та християнська правова свідомість та культура - це сугубо корпоративні елементи релігії, та без корпоративної (класової) боротьби вона не представляє ніякого інтересу. Можна навіть затверджувати, що християнство, християнська правова свідомість та культура – релігія, правова свідомість та правова культура підлеглих, тому, як показує історія, коли стала руйнуватися українська феодальна правова свідомість та культура, і почала формуватися капіталістична, вплив християнської правової культури став слабшати, з'явилося багато філософів, що стали розвінчувати вплив церковної правової свідомості, особливо наприкінці XIX - початку XX століть. Наприклад, К. Маркс, Ф. Ницше, Р. Иеринг і ін. формували революційну правову свідомість та культуру. Це зумовлювалося тим, що народ став менше страждати й більше боротися за свої права. В Україні ж такого розуміння самостійно, у загальному-те, не виникло, тому що на рубежі століть вона продовжувала залишатися за ідейно-світоглядною суттю, в основному, феодальною державою з українською феодальною державно-правовою свідомістю та культурою. Хоча й до революції вже готувались нечіткі, але впевнені відхилення убік від класичної християнської православої правової свідомості та культури. Так, Л.М. Толстой писав: «Я переконався, що вчення церкви є теоретично непідступною й шкідливою неправдою, практично ж збори самих грубих марновірств і чаклунства, що приховує зовсім весь зміст християнського вчення... Всі таїнства я вважаю низинним, грубим, невідповідним поняттям про бога, а християнське вчення чаклунством та, окрім того, порушенням самих прямих вказівок Євангелія» [151, c.199-207]. І.О. Ільїн написав цілий трактат «Про опір злу силою», де розвивав проблему необхідності боротьби зі злом [61, c.31-200]. Причому й Толстой, і Ільїн вважали себе православними християнами, вони визнавали цю віру як щиру, але бачили в ній наявні недоліки й не могли не вказувати на них.
Але все ж таки глобально в Україну атеїзм прийшов тільки з Жовтневою революцією. Тому тут послаблення впливу християнської правової свідомості та культури було не еволюційним, а революційним (у всіх змістах). Радянська правова ідеологія зіграла особливу роль при витисненні християнства зі свідомості людей не тільки в нашій країні, але й в усьому християнському світі. Десь більшою мірою, десь у меншої, але християнська правова пораженська ідеологія була сильно «порвана» зіткненням з комуністичним атеїзмом.
Комуністична правова ідея, що припускає рівність і відсутність класів, а виходить, і класової боротьби при соціалістичному ладі, не потребувала християнської підтримки, таким чином, християнській правовій свідомості та культурі в новій соціалістичній державі просто не було місця. Звідси всім відомі нападки комуністичних правових ідеологів на церкву, самим м'яким з яких було знанний вислів К. Маркса про те, що релігія - це опіум для народу. В.И. Ленін виражався значно жорсткіше, а його послідовники - тим більше. Так Ленін, вказував, що «релігія - рід духовної сивухи, у якій раби капіталу палять свій людський образ, свої вимоги на скільки-небудь гідне життя» [104, c.60]. Саме через класову сутність і допомогу при керуванні незаможними масами християнство стало активно підтримуватися новою українською державою після припинення впливу радянської ідеології, коли почалося активне розшарування суспільства.
Таким чином, церква, церковна правова свідомість та культура при зіткненні з більш агрессивною, але правовою вірою в комунізм, безумовно, мають багато загальних коріннів і схожі ідеологічні основи, були приречені. Християнство, християнська правова свідомість та культура було зовсім не потрібними й заважали успішній реалізації комуністичної правової ідеї, та радянські правові ідеологи почали діяти тими ж засобами, що й християнська церква, коли вона прийшла на українські терени. Український же народ, розтлінний християнською правовою свідомістю та культурою нездатний активно захищати слабкі християнські правові ідеї, покірно сприйнявши знищення церков.
Звертають на себе увагу наступні однакові моменти правової ідеологій християнства як типового змісту християнської правової свідомості та культури й комунізму як типового змісту комуністичної правової свідомості та культури.
1. Кожна з них для досягнення своєї правовох мети - перемоги - опиралася на самі нижчі верстви населення: християнство - на рабів, комунізм - на пролетарів. В Україні, де соціалістична революція перемогла, пролетаріат перебував у вкрай важкому положенні. І рабам, і пролетарям було нема чого втрачати, крім, як тоді говорилося, своїх ланцюгів. Таких людей у суспільстві була значна кількість, і вони були незадоволені своїм положенням або могли стати незадоволеними, якщо з ними відповідним чином попрацювати, збудивши в них ненависть.
2. І християнство, і комунізм опиралися на нижчі верстви населення, які в переважній більшості були інтелектуально нерозвиненими або неосвіченими. У цих правових ідеологій були причини побоюватися впливу національної інтелігенції. Інелігенція та інтелігенти завжди небезпечні для будь-якої ідеологічної диктатури, якими, звичайно, є християнство й комунізм. Тому хода кожної з них по нових територіях ознаменувалися знищенням національної інтелігенції, «культурними революціями», спаленнями бібліотек, різними гоніннями на людей, інтелектуально більше розвинених, чим інше населення, і т.д. Християнство підтримувало тільки вибраних і ідеологічно благонадійних людей, що мало основною метою впровадження власної правової ідеології у правову свідомість молодих людей, тим самим створюючи з них вірних послідовників. Загальна грамотність при комунізмі пояснюється легко: сучасний світ вимагав грамотних людей, тим більше в постійному оточенні економічно більше розвинених ворогів. Тому комунізму, що знищив стару інтелігенцію, було необхідно створити нову з неписьменних досі робітників і селян, відданих нової ідеології.
3. Християнству й комунізму властива крайня нетерпимість до всякого інакомислення. Християни, не бажаючи вступати в суперечки, спалювали на багаттях, забороняли літературу, піддавали анафемі, створювали войовничі ордени, які вогнем і мечем розправлялися з «невірними». Комуністи ж розстрілювали інакомислячих, виселяли, відправляли в спеціальні психіатричні лікарні й т.д.
4. Обом правовим ідеологіям властиво швидке внутрішнє розшарування після приходу їхніх носіїв до влади. Функціонери й сановники швидко відділяються від їхніх мас, що підняли. Мало того, що їхні високі чиновники ставали недоступними для народу, вони взагалі починали жити по іншим правилам. У результаті виявляється подвійна мораль: зовнішня, котру пропагували трудящим масами; і внутрішня, котра реально застосовувалася функціонерами ідеологій для себе.
5. Обидві правові ідеології проповідували інтернаціоналізм (космополітизм), тобто прагнули відірвати народ від його національних коріннів, прив'язавши лише до даної правової ідеології. Безумовно, що в насадженні інтернаціоналізму християнство й комунізм в Україні частково зазнали невдачі, оскільки були змушені самі видозмінитися й на певному етапі прийняти державно-національне фарбування з метою ідейно-правового одухотворення народу, носія цих правових ідей на свій захист від зовнішньої агресії. Звичайно ж, такі кардинальні зміни в правовій ідеології могли відбутися тільки в результаті зовнішньої погрози знищення народу, а виходить, і самої правової та, особливо, державно-правової ідеології. Наприклад, типово правова ідея світової революції була відсунута на другий план, а в підсумку й забута, коли погроза втрати комунізмом свого єдиного плацдарму - Росії - стала досить очевидної. Так ні про яке інтернаціональне братерство не може бути й мови, якщо згадати про чудову роботу радянської розвідки або про війни, які Радянський Союз вів з моменту свого створення, з Фінляндією, Німеччиною, Японією, постійному протистоянні зі США й НАТО. Але у внутрішній політиці інтернаціоналізм був одним з головних ідейно-правових гасел.
З метою звільнення людей від християнської залежності радянські правові ідеологи прибігали до різних способів агітації, наприклад, за нове, «світле», комуністичне майбутнє. Особливо ефективної була, звичайно ж, система загальної освіти. Само по собі навчання грамоті веде людину у бік від релігійного мракобісся, знайомить із різними добутками, в основному, звичайно, рекомендованими до вивчення антихристиянською правовою ідеологією, грамотній людині відкриваються більші можливості, що також відволікає його від релігії та інше. Другий же аспект радянської освіти - полягав у тому, що у молоді, котра нездатна все об’єктивно усвідомувати, вбивалася комуністична правова ідея, у тому числі переконаність у тім, що християнство - це отрута капіталізму, та й далі в тому ж дусі.
Особливо сильним було розвінчування християнства в довоєнний період, але й після Великої Вітчизняної війни робота із впровадження розвиненого атеїзму не припинялася, вона просто стала менш інтенсивної. Це зміна як і віддалення інтернаціоналізму, пов'язане з інстинктом самозбереження. Коли на початку Великої Вітчизняної війни Радянський Союз програвав війну, радянська влада вдалася до допомоги християнської церкви, щоб підсилити духовну силу солдат із селянства, які усе ще потай вірили в християнського бога. Християнство ж було змушено, незважаючи на свою ворожість до радянської влади, допомогти їй перемогти, виходячи з того ж інстинкту самозбереження, оскільки при перемозі на півязичеської на півпротестантської Німеччини православної церкви теж би не поздоровалось. Після війни церкви більше не руйнувалися, християнській правосвовій свідомості та культурі було дозволено існувати, тривала тільки ідеологічна робота.
На наш погляд, дозволити християнський православної церкви й всім інших релігіям залишитися існувати в Радянському Союзі, було надзвичайно великою й непрощенною помилкою комуністичної правової свідомості та культури. Церква, зберігшись, принесла в пострадянську Україну свою пораженську правову свідомість, ідеологію та культуру. Та й взагалі, будучи за суттю своєї надзвичайно розтлінної, ніякої користі церква принести не могла, скоріше навпаки. А.А. Осипов приводить приклади «неправильного» поводження християнських «святих батьків» різних напрямків у післявоєнний час. Так, «святий батько» Смигла в Ризі організував таємний «будинок побачень», у якому відвідувачів обслуговували дівиці, найняті самим же пастирем церкви... В 1961 р. у Новосибірську церковники пристрілили дитину, насмілившегось ганяти голубів на церковній дзвіниці, і побили його товаришів... У Молдавії в одному з монастирів був знайдений склад зброї, приреченй для диверсійної діяльності проти трудящих. Єпископ Казанський був засуджений за обман держави, за грошові махінації [4]. І так далі нескінченно: і після війни, і зараз, і завжди. Інші ж релігії виступили об'єднуючим елементом для своїх націй і народів, чим сприяли організації відцентрових сил національних окраїн і розвалу Радянського Союзу, що в підсумку вилилося в затяту й відкриту ненависть до російських націй, вигнання, приниження й знищення її представників.
Очевидно, радянське керівництво в післявоєнний період уже не було абсолютно впевнено в повній підтримці його населенням і зберегло християнську церкву як страховку, на випадок ослаблення впливу комуністичної правової ідеології. Тим більш, що на той час послаблена церква вже не могла перешкодити побудові комунізму. Але все-таки, робота, спрямована на вигнання християнської правової ідеології зі світської української правової свідомості людей, не могла пройти осторонь. Нові покоління вже в меншому ступені «боліли» християнством. Атеїзм і віра в те, що радянська людина може домогтися всього самотужки, були досить поширені. Багато сучасних народів, навіть особливо схильні до релігійності в силу певного відставання в соціальному розвитку, зокрема, представники африканського континенту, сталі усвідомлювати шкідливість і непотрібність християнського віросповідання [105, c.37]. Так, наприклад, учений Э. Грейв - Абайиль писав, що «християнська місіонерська проповідь є психологічним і інтелектуальним імперіалізмом білих стосовно аборигенів. Єдино можливе відношення до цієї релігії, єдиний спосіб відновити нормальний стан духу й почати життя знову, звільнившись від далеких думок, теорій і ідей, полягає в тому, щоб у весь голос визнати, що зв'язок із християнською вірою взагалі й з католицизмом зокрема була жорстоким прокльоном у повному змісті цього слова» [19].
У результаті активної пропаганди комунізм сильно «відсунув» християнську правову свідомість й культуру у свідомості людей, але не знищив їх. Сучасної ж спроби відродження, наприклад, української християнської правової свідомості та культури робляться в корисливих цілях в основному державою або продержавними організаціями, щоб знову відтворити в народі стадну правову ідеологію й замінити нею державну, для створення якої необхідно мати надзвичайно високий, геніальний інтелект, яким навряд чи володіє хто-небудь із сучасних чиновників. Втім, як показує історія, такі серйозні типово правові ідеології, як християнство, комунізм, націоналізм, не створюються владою. Правова ідеологія створюється в народі, вона повинна бути досить агресивної, щоб зуміти захопити владу, а також повинна відповідати основним сподіванням народу, щоб стати популярної. Нічого такого влада сама, будучи далекої від народу, «заплилим жиром» від спокійного життя, створити просто не в змозі. Справжня правова ідеологія приходить знизу й, взявши владу, стає державно-правовою – невід’ємною складовою частиною української правової свідомості та культури. Так що на даному етапі в нашої держави вибору немає: тільки звернутися за підтримкою до церкви, що завжди готова надати. Люди ж, які підтримують християнство безкорисливо, просто не розуміють або не хочуть розуміти його шкідливої сутності.
Другий елемент, безумовно, що вплинув на українську правову свідомість та культуру, - це національна політика соціалістичної держави. Сам соціалістичний режим споконвічно будувався як інтернаціональний. Однак приналежність до націй - дуже важливий момент для кожної людини. Нації - це більша родина, вона створює людині корінь, які тримають його й харчують силами рідної землі, де б він не був. Без корінь людини не може жити: йому рано або пізно прийде прищепитися до чужих корінням, тим самим увійшовши в інші нації, інакше він упаде й буде роздавлений життям. Державний устрій, форма держави, релігійна приналежність - все це в будь-який момент може стати іншим. Та й саме місце проживання може змінитися: людина може виїхати із країни або весь народ може покинути свою споконвічну батьківщину за якимись причинами. Завжди залишається тільки одне, що створює зв'язок людини з його коріннями, рідною землею, історією - це приналежність до певних націй. Той, хто втрачає цей зв'язок, втрачає й саму Батьківщину, втрачає себе. Він не може бути патріотом, тому що патріотизм заснований на зв'язку не із землею як такий, а на приналежності до націй, з якої ця людина почуває внутрішній кровний зв'язок і заради блага якої він буде жити й працювати. Кожний у принципі знає, до яких націй він належить, варто тільки звернути погляд углиб себе. Приналежність до націй - це не склад крові або розріз очей, а щиросердечний стан людини, тобто кожний сам визначає для себе те, хто він. Ільїн І.О. дуже вірно помітив, що «націоналізм є любов до духу свого народу й притому саме до його духовної своєрідності» . Тому втрата таких коріннів не може не подіяти на людину, вона, безперечно, стає слабкіше духом і втрачає сили, як легендарний Антей, відірваний від землі. «Національне знеособлення є великим лихом й небезпекою в житті людини й народу. З ним необхідно боротися наполегливо й натхненно. І вести цю боротьбу необхідно з дитинства» [62, c.233].
Головна доктрина раннього соціалізму була спрямована на значне послаблення державновідтворюючої нації, тобто української та українців. Це здійснювалося такими способами: стрімко винищувалася як українська національна інтелігенція, так і саме українське населення (тут, звичайно, можна сказати, що й іншим народам дісталося, але українці винищувалися більш цілеспрямовано), безмірно підсилювалася суверенізація національностей, на шкоду, звичайно ж, українському населенню, тим самим підсилювалася ідея етнічного націоналізму. Таким чином, комуністичні лідери намагались максимально послабити саме великі нації, зокрема українську - і підсилити за її рахунок різні малі, щоб утворився баланс сил, і не одна з націй не могла домінувати.
Інтернаціоналізм - це основна суть комуністичної правової ідеології. Відоме висловлення Ф. Энгельса, що соціалістична революція не може бути організована в окремо взятій країні, а повинна бути тільки світовою, говорить про прагнення до насадження комуністичної правової ідеї у світовому масштабі. Основне гасло «Пролетарі всіх країн, з'єднуйтеся» також говорив про «нескінченну любов» марксизму до всіх народів, що й реалізовувалося на практиці.
В Україні, як й у всьому колишньому СРСР, за зазначеними вище причинами комуністичні ідеологи прагнули створити особливе штучне утворення - радянський народ або радянська нації. Інакше кажучи, було наявним прагнення позбавити нації навіть її ім'я. Офіційна позиція радянської влади відбилася, наприклад, у Радянському енциклопедичному словнику, де сказано, що «після Жовтневої революції в русі соціалістичних перетворень росіяни консолідувалися в соціалістичні нації й разом з іншими націями й народностями СРСР утворили нову історичну спільність – радянський народ» [130, c.1143]. Правда, це «консолідування» ставилося тільки до російських націй. Так, Ленін узимку 1917 р. говорив, виступаючи перед учасниками першого Всеросійського з'їзду військового флоту: «Нам говорять, що Росія роздрібниться, розпадеться на окремі республіки, але нам нема чого боятися цього. Скільки б не було самостійних республік, ми цього страшитися не станемо» [71, c.115]. Чотири роки через, в 1921 р. він констатував: «Ми дали всім неросійським національностям їхні власні республіки або автономні області». Таким чином, можна охарактеризувати радянський тип держави як космополітичний, що заперечував традиційної форми самоорганізації суспільства, що дуже зближає його із традиційним християнством. Росіяни ж особливо, «на етнічних окраїнах, розглядалися РКП(б) як знаряддя імперського колоніалізму, як багатовіковий гнобитель автохтонних народів» [72, c.44]. Зрозуміло, що, завдяки політиці радянської держави, спрямованої на посилення національних окраїн, вони повинні були, за розумною логікою, усе більше прагнути до «доїння» Росії, що вони, природно, і робили цілком успішно. Не так далекі ті часи, коли сама Росія голодувала, але при цьому продовжувала годувати всі республіки, які мали все, про що жителі Росії навіть не мріяли. Добре відомі також підходи до влаштування влади в республіках, причому не тільки державної, але й різних структур, аж до крамниць і дитячих садків: перша особа повинне бути представником автохтонної національності, а друге (адже треба комусь працювати) - росіянином. «На жаль, протягом усього радянського періоду народи багатонаціональної Росії стали розглядати право на допомогу собі, як щось саме собою що розуміє, як свого роду борг російських націй, її обов'язок. Нагадаємо, що під прикриттям тези про радянський інтернаціоналізм і патріотизм у РСФСР залишалося 50% прибуткового податку, у республіках - 100%» [116, c.103].
На пізніх етапах соціалізму зусилля радянської влади з витиснення російських націй зменшилися й процес геноциду сповільнився, але жодним чином не зупинився, проявляється він і зараз, після катастрофи соціалізму. Причому в самому кінці радянського режиму при М.С. Горбачові посилення національних окраїн стало приводити до дезінтеграційних процесам, явним конфліктам на етнічному ґрунті, розпалюваним у національних республіках, почався відчутний відтік російського населення з них. У підсумку російський народ став заручником боротьби різних кремлівських угруповань, московські політичні ігри коштували багато крові російським людям і невідомо, скільки ще будуть коштувати, тому що ті ж ігри тривають і зараз і процесів, які дозволяли б говорити про реальне поліпшення, не помітно.
Першої ж спроби привнесення «національної перебудови й демократії» зверху вилилися в тому що, на 1-м з'їзді народних депутатів СРСР у травні-червні 1989р. було підняте питання про перебудову федерації з урахуванням реального суверенітету. Тоді була закладена основа для розхитування єдності й цілісності республік, які мали у своєму складі автономії. «На вересневому (1989 р.) Пленумі ЦК КПРС, що був присвячений національній політиці партії, М.С. Горбачов розвив правову ідею додання нового статусу радянської автономії, а саме «перетворити деякі автономні республіки в союзні» [121, c.14]. Трохи пізніше, на підставі цих правових ідей у грудні 1989 р. на 2-м з'їзді народних депутатів СРСР була прийнята постанова «Про доручення Верховній Раді СРСР і Конституційної Комісії по деяких конституційних питаннях». Верховна Рада СРСР урахувала рекомендації з'їзду й 26 квітня 1990 р. прийняв закон «Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб'єктами Федерації», що вирівнював правовий статус автономних і союзних республік. Це було додатковим поштовхом до дезінтеграції, союзна влада додала потужне прискорення механізму відцентрових сил.
Про абсолютну неправильність таких правових ідей за відношенням всіх радянських народів говорить головним чином те, що ці процеси дезінтеграції «зверху» відбувалися на тлі міжетнічних зіткнень, чищень, у тому числі й відносно українського й російського населення, і масового відтоку громадян з неспокійних національних республік. Причому в Україну кинулися не тільки росіяни, але й представники інших національностей, які як біженці, що ніколи не жили раніще на території України, стали облаштовуватися на українськй території, створювати власні поселення, робити примусове захоплення й інше відчуження земель, організовувати злочинні національні угруповання.
Кінцевою же крапкою в розвалі Радянського Союзу став, як і повинне було бути, економічне питання, тобто питання приватизації. Так, один з найближчих соратників Єльцина обрисовував економічну сторону необхідності розвалу Радянського Союзу: «Виникло й інше питання: а як не втратити отримане? Адже приватизація почалася не при Єльцині, а при Горбачові. Перші великі гравці з'явилися саме тоді. Приватизація була зазвичай неповнонезаконною, процес-те випереджав всі закони. І тоді стало очевидно, що цю власність треба захищати. А якщо зникає держава, зникає й відповідальність перед його законами. Подібні настрої в 1991 році захоплювали усе більше широкі бюрократичні маси. Наростало розуміння того, що на місці зламаної соціально-правової системи швидко побудувати нову не вдасться. Виходить, можна буде прибирати до рук власність без особливих проблем. Немає правоохоронної системи, виходить, руки розв'язані» [32, c.40-43]. У результаті розпаду Радянського Союзу й наступного триваючого розкладання самої Росії «авторитет Росії на міжнародній арені в значній мірі підірваний; колись одна із двох провідних світових наддержав у цей час у політичних колах багатьма оцінюється просто як регіональна держава «третього миру», хоча як і раніше й маюча значним, але усе більше й більше застаріваючим ядерним арсеналом» [5, c.110-111].
Сьогодні ситуація не краще тієї, що була до моменту розвалу Радянського Союзу: в Україні, як й у Росії також триває посилення національних окраїн, організованих по національно-територіальному принципі, і витиснення звідти російського населення, у самій же Україні держава приділяє українському насленню та українській мові зокрема, значно менше уваги, ніж національним меншостям. Економічні основи також закладені: є маса великих капіталістів, яким федеральна влада явно заважає. Процес боротьби за перерозподіл власності в українських регіонах також набирає силу. Українська влада робить вигляд, що всі добре, розраховує постійним фінансуванням областей купити в них лояльність стосовно Києва, не розуміючи або не бажаючи розуміти того, що тим самим вона тільки підсилюють ці регіони, створює їм економічну базу для відділення, а також можливість шантажу: мол, підтримуйте фінансово або ми будемо вимагати політичної незалежності. Нескінченні дотації національних регіонів України повертають країну до тієї ж ситуації, що була й у колишньому Радянському Союзі, коли республіки жили краще, що годують їхній центр. Так зараз склалась парадоксальна ситуація: у деяких регіонах-донорах дохід на душу населення нижче, ніж в одержувачів допомоги із центра. «У цьому зв'язку не дивно прагнення економічно потужних, українців та росіян за складом населення, країв і областей звільнитися від ролі «донорів» для подібних регіонів, що живуть на дотації республіканського центра» [117, c.103]. Все це свідчить про ознаки економічного розпаду держави.
Зараз деякі соціологи, політологи та інші представники нацменшин ретельно намагаються обґрунтувати правові ідеї про те, що українських та російських націй немає взагалі, а є якась «російська». Ті ж слова модна почути, перш за все, з вуст Президента РФ. Звичайно ж, необхідно протидіяти таким спробам, тому що слов’яни повинні усвідомлювати себе членами єдиної родини, іменованої «російські нації». Але ми живемо на своїй землі, яку називаємо Україна. Адже є український народ, нація, українська держава.
Занадто вже багато націй і народностей можна включити в таке поняття. Можна сказати й український вірмен, і український єврей та ін., та все це буде вірно, тому що це приналежність до держави і його території. Ці народності цілком можуть бути «українськими», традиційно проживаючи тут. Але ми українці, ми самостійні, єдині нації зі своїм власним ім'ям. Радянська або соціалістична нації, що прагнули створити з українців, росіян та інших націй радянські ідеологи, з розвалом Радянського Союзу, зрозуміло, зникла. Те ж саме може відбутися й з розвалом Росії - зникне й «російська» нація. А всі передумови для розвалу Росії очевидно присутні. Куди ж тоді дінуться росіяни: ні землі, ні коріннів, ні нації. Зрозуміло, що наші вороги саме цього й домагаються - спочатку переконати нас, українців, що ми й не нація зовсім, потім роздрібнити територіально, а решта-врешт, в підсумку домогтися того, щоб ми взагалі зникли з карти світу. Так, наприклад, дагестанці, так, втім, і будь-яка інша неслов'янська нації, проживаючи в Росії, ніколи не стануть уважати себе «російською» нацією, вони твердо знають свої коріння й свою національну приналежність.
Зараз дуже важливо пояснити й переконати українців у тому, що всі національності, що мешкають в Україні, українські, що мають свою героїчну історію, непорівнянну не з однієї іншою націями. Якщо ми не правоусвідомлюємо своє братерство й не об'єднаємо зусилля, то Україна може перестати існувати. Якщо український народ не усуне свої внутрішні політичні, правові або релігійні протиріччя й не об'єднається, то Україна, що «виявилася заплутаною в затяжних конфліктах з піднявшимися на захист своїх національних і релігійних інтересів неслов'янськими народами» [6, c.115], навряд чи збереже свою цілісність.
Третій елемент радянської правової ідеології - виховання правосвідомості (правове виховання). «Правове виховання - це заснована на принципах педагогіки цілеспрямована систематична діяльність держави, громадських організацій, трудових колективів, окремих громадян по передачі юридичного досвіду, формування в громадян позитивного відношення до права, правосуддю, законності» [42, 314-315]. Правове виховання є за всіх часів найважливішим фактором формування правосвідомості, особливо, якщо воно ідеологічно з'єднано з дійсним проявом лінії держави. Таким чином, державна пропаганда використовує в агітаційних цілях факти з реального життя, що показують відповідність державно-правової ідеології поводженню людей, демонструючи ефективність правового виховання, а самі громадяни мають можливість реально переконатися в правдивості такої пропаганди й відповідності фактів дійсності. Якщо ж правове виховання (пропаганда) переконує народ в одному, а на практиці представники держави здійснюють зовсім інший підхід до громадян, то таке протиставлення не може не приводити до розчарування в праві й державі, що веде тільки до збільшення правового нігілізму.
Звичайно, правове виховання може здійснюватися не тільки державою й не обов'язково в схваленому нею напрямку, але воно має різні важелі й може організувати правове виховання значно ефективніше, а виходить, домогтися кращих результатів. Держава може використовувати окрім основного, завуальовану пропаганду: кіно, різні кіножурнали, (наприклад, «Ґніт»), які нав'язують думка про ідеальну правову свідомість і висміюють окремі відхилення від правового ідеалу. Державне правове виховання насправжді, а не за вигаданою статистикою, може бути дійсно ефективним тільки при наявності відповідної державної правової ідеології. Правове виховання - це нав'язування власної державно-правової правосвідомості, незалежно від виду: будь та правосвідомість колективна та/або індивідуальна. І якщо правове виховання не має під собою ідеологічної основи, то воно не може бути планомірним, а виходить, і ефективним.
Правове виховання за радянського періоду було, звичайно, на висоті. По-перше, тому, що воно випливало з чіткої правової ідеології, що досить розумно визначала його пріоритетні напрямки. По-друге, правове виховання велося за правильним принципом - показувати народу тільки кращі результати, а те, що відхиляється від норм правової ідеології, - залишалося в тіні. Правоохоронна система діяла досить ефективно, що постійно демонструвалося масам, щоб кожний, хто вирішить переступити соціалістичний закон, знав, що він не сховається від караючого меча закону. Це була правильна тенденція. Масам зовсім не потрібні невдачі правоохоронних органів, їм треба знати тільки про їхні успіхи, необхідно вірити й знати, що держава захищає їх і цей захист ефективний.
На наш погляд, зовсім правильно з позицій правової ідеології й правового виховання було організоване викладання ідеологічних основ соціалізму у вузах, наприклад, наукового комунізму або діалектичного матеріалізму, але поступово воно відійшло від своєї ідеологічної сутності й виконувалося тільки чисто формально, виходячи з освітньої програми. Втративши ж свою ідеологічну сутність, такі предмети виявилися штучними на тлі іншої навчальної програми, сталі сприйматися як зайве навантаження як викладачами, так і студентами.
Оскільки, як було сказано вище, правове виховання організується не тільки державою, але й різними організаціями й окремими громадянами, те, природно, воно може йти в розріз із державною правовою ідеологією й правовим вихованням, відбивати правосвідомість лідерів відповідної організації або конкретної людини. Звичайно, правове виховання, у руслі державної ідеології, теж може коректуватися правосвідомістю особи, що безпосередньо здійснює його. Але оскільки воно не протиставляється загальної тенденції, це може й бути не помітно. Правове виховання, що йде в розріз із державно-правовою ідеологією, повинне виявлятися й усуватися в правових інтересах держави, що радянська правоохоронна система успішно робила. Особливо небезпечно й ефективно вплив іншого, ніж державного, правового виховання у вищих навчальних закладах, тому що студентське середовище, що вважає себе, як правило, кольором націй, краще усмоктує думки, що йдуть у розріз із державними, а виходить молоді й цікаві для сприйняття, чим старі державні ідеї. Державні радянські органи в основному успішно справлялися з інакомисленням у викладацькому середовищі, щоправда, часом з перегинами.
У цілому можна сказати, що радянське правове виховання сприяло підняттю правосвідомості до стадії «усвідомлення права», але стадія «боротьба за право» була, як правило, схована «за хмарами», тому що правова ідеологія переконувала, що соціалізм уже переміг. Але, мабуть, головним фактором, що видаляв стадію «боротьба за право» з обрію радянської людини, було те, що тоталітарна радянська система не могла схвалювати активну боротьбу усередині себе, тому загальний тло було таким, що звернення до суду або адміністративний орган за захистом своїх прав уважалося чи ледве не аморальним учинком і мало фактичним наслідком суспільний осуд.
Результат такого відношення захисту своїх прав, у тому числі до судового, яскраво позначається зараз, коли правова система, прямо скажемо, далека від досконалості й сама по собі не забезпечує захист прав громадян, а вони самі цураються судового захисту. Практика показує, що дуже часто люди воліють взагалі забувати про свої права, аби тільки не звертатися в суд. І це зовсім не тому, що вони з ним хоч раз зіштовхувалися або в них негативне відношення до самої судової системи. На їхню думку, це ж суд і відволікати суддів своїми маленьким правами недобре. Тому потрібні неймовірні зусилля, щоб переконати людей, що суд для того й створений, щоб захищати їхні права, а сучасна правова система в багатьох випадках просто не припускає іншого способу встановлення прав, як, наприклад, відновлення строків спадкування. Причому часто всі переконання виявляються марними, тому що вимовлено магічне слово «суд». Те ж саме відбувається й коли необхідно оскаржити які-небудь акти або дії - люди воліють покірно заплатити який-небудь необґрунтований штраф, ніж написати відповідну скаргу. Тут діє саме вторинний ефект радянського правового виховання: нібито «мудре» держава саме все знає й саме по собі повинне захистити усі права своїх громадян. Саме цей фактор визначає те, що люди, які хоч і не мають яких-небудь прав, але мають наполегливість і їх не гребувати поскаржитися або звернутися в суд, успішно здобувають чужі права.
Всі три перераховані вище позиції визначали й, що саме головне, визначають і зараз українську правосвідомість. Українці на національних окраїнах могли тільки голосити: як же так, ми ж вас так любили, так допомагали, стільки вам побудували, а ви нас виганяєте й убиваєте. Українці воліли бігти зі своїх будинків, замість того щоб поєднуватися й захищати себе й свої будинки. Віра в мудру державу й право створила повну нездатність більшості народів відстоювати свої права, у результаті вони, природно, ще більше порушуються й просто ігноруються як державою, так і будь-яким бажаючої. Це, звичайно ж, привело до дуже різкого правового нігілізму з боку народу. І в підсумку, знекровлений український народ як титульний, що підштовхується державними чоловіками, великою юрбою кинувся в різні храми шукати собі поради замість того, щоб шукати в собі сили для боротьби. Загалом, правосвідомість українського народу в пострадянський період повернулась туди, звідки відбувася початок активного розвитку за часів радянської влади, тільки на новому витку історії та у ще більш пслабленому виді.
Який висновок можна зробити з аналізу впливу радянського періоду на українську правосвідомість і як ці висновки використовувати в майбутньому?
Перше й самій головне в практиці формування правосвідомості в українській державі - це системна правова ідеологія й правове виховання, здійснювана за допомогою всіляких засобів, доступних державі. Правове виховання заслуговує на окрему увагу й вивчення, тут же варто сказати, що, використовуючи його, держава має можливість ефективно проводити в життя свою правову ідеологію й формувати як суспільну, так і індивідуальну правосвідомість свого населення. Сформована за допомогою державного правового виховання правосвідомість буде з великою часткою ймовірності лояльним до держави й права. Однак державне правове виховання може бути ефективним тільки при наявності двох складових: по-перше, воно повинне бути системним і націленим саме на підвищення правосвідомості, а не якийсь проміжний факт, наприклад, щоб народ став платити податки; по-друге, не повинно йти в розріз із дійсним станом справ у державі, зокрема, у правоохоронній системі. Причому перший елемент, звичайно ж, найбільш важливий. Оскільки обидві ці складові мали місце в радянський період, то правове виховання було дійсно ефективним.
У сучасної українській держави немає ні однієї із зазначених складових, причому особливо важливо, що немає системного підходу до правового виховання, та й взагалі правової ідеології. Тому різного роду реклами, що закінчуються словами типу «заплати податки й спи спокійно», ніколи не дадуть належного ефекту.
Другий фактор теж важливий, тим більше що зараз його просто реально не може бути. Адже якщо почати переконувати людей, що все в країні із правом добре, що правоохоронна система діє й стоїть на стражі законних інтересів громадян, то народ, що бачить всю ситуацію в реальності, просто посміється, над такими спробами переконати його й вирішить, що держава в черговий раз намірилося його обдурити. Однак зрозуміло, що відсутність державного правового виховання може бути замінено чиїм-або іншим. Звичайно, недержавні політичні сили зараз ще слабкі й поки не можуть вести антидержавне правове виховання, але цим досить успішно займаються сильні злочинні формування при сприянні українських засобів масової інформації.
На сьогоднішній момент необхідні розробка й впровадження правового виховання, націленого на прищеплювання людям потреби самостійно боротися за свої права всіма законними способами. При цьому потрібно постійно підпитуувать переконання в можливості такої боротьби різними фактами реальних перемог людей, які, хоч і в недостатній кількості, але все-таки є й повинні бути доведені до масової свідомості. Поступово, коли люди в масовому порядку стануть не тільки боротися за свої права, а також домагатися їх, тоді й правовий нігілізм почне відступати.
Звичайно, це можливо тільки при наявності в держави бажання сформувати правову ідеологію – одну зі стержневих частин української правової свідомості та культури з метою підвищення у соціальної активності циклправосвідомості свого народу. Якби то не було, але досвід правового виховання в радянський період дуже є цінним та може бути ефективно використаний у майбутньому.
 
Розділ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСВІДОМОСТІ : СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ
3.1. Сучасна дійсність і нігілістичний характер української правосвідомості
Сучасність визначається нами з моменту руйнування соціалістичного режиму, всього Радянського Союзу й виникнення нової державно-політичної формації нового типу, яким зараз уявляється України. Наш режим невідомий ні теорії, ні тим більше практиці. Його можна ідентифікувати постсоціалістичним раннім капіталізмом. Але точна класифікація його - це завдання державознавців. Для нашої ж роботи має значення те, що як склалось після розвалу Радянського Союзу ситуація впливає на українську правосвідомість населення.
Для сучасної України характерні наступні об'єктивні чинники, що суттєво впливають на формування правосвідомості: а) високоорганізована злочинність, що вразила всі рівні суспільства; б) зближення злочинних елементів з деякими представники влади; в) неефективні дії правозастосовних органів, які не сприяють захисту прав населення; г) минула злочинна приватизація, у результаті якої відбулося різке розшарування суспільства; д) відсутність національної гордості й інстинкту самозбереження в більшості українських народів. Всі зазначені фактори так чи інакше пов'язані зі злочинністю, у тому числі й останній, тому що слабкість населення провокує прояву злочинності. Можна впевнено сказати, що злочинність - це основна прикмета та характеристика пострадянського періоду існування України.
Організована злочинність, що вразила сьогодні всі рівні влади й суспільства, як така існувала в Україні дуже давно, у тому числі й до революції. Як відомо, при послабленні державної влади будь-яка злочинність, а особливо організована, стрімко розвивається. Так було й після революції й після другої світової війни, це спостерігається й зараз, після розвалу радянської влади. Але, на думку багатьох дослідників, різкий стрибок злочинності наприкінці 80-х - початку 90-х рр. минулого сторіччя був викликаний діями правлячої партійної верхівки.
Так, І.А. Іванников вважає, що в результаті антиалкогольної компанії й «продовольчої програми» був створений штучний дефіцит, у результаті чого за товарами вишикувалися черги, підсилилася спекуляція, і чиновники, що мали відношення практично до будь-яких груп товарів, могли нарощувати свій капітал, не встаючи з місця. За роки перебудови відбулися різке збільшення чисельності стану підпільних багатіїв, наростання їхнього капіталу. Звичайно ж, такий тіньовий капітал не міг бути афішований при радянській владі, не міг він і офіційно працювати. Це не влаштовувало тіньових капіталістів, природно, їм була необхідна перебудова всього суспільства й держави, щоб ситуація змінилася. Нові капіталісти прагнули «легалізувати свої нагромадження, змусити бідний народ працювати на себе» [43].
Але, звичайно ж, що збільшується капітал тенівіков не міг залишитися непоміченим тими, у кого грошей не було, але їм дуже хотілося їх одержати. Найбільш активна молодь стала створювати злочинні угруповання з метою привласнення частини прибутку з тіньових капіталів і обігу їх у свою користь. Багато хто з тих перших угруповань діють і понині. Злочинні бойові угруповання споконвічно створювалися на різних основах. Були «злодійські» угруповування з типово делінквентною правовою свідомістю, які формувалися на основі вже існуючих груп, якими управляли «авторитети», і були змушені жити «за поняттями» і злодійським законам. Такі угруповання сильніше, ніж молоді, в організаційно-ідеологічному відношенні й слабкіше - у бойовому.
Організовували злочинні угруповання й самі тінівіків, які створювали й фінансували бойові формування для своєї охорони й захоплення територій конкурентів. Багато хто з таких угруповань, підрослих і відчувши силу, шукали самостійності й знаходили неї, відділяючись від теневіків.
Треті групи - можна сказати, самі незаможні споконвічно. Вони формувалися на основі двірських, спортивних і інших організацій. Це найбільш боєздатні й активні злочинні групи, що діють в основному за допомогою насильства прагнучі до первісного нагромадження капіталу. В основному це так звані, «беспределыщики». Особливістю такого типу злочинних угруповань є висока ймовірність їхнього виникнення знову, незважаючи на устояний до теперішнього часу злочинний порядок, особливо коли є яскравий приклад старших товаришів. Безліч активної молоді зараз залучається у вже існуючі угруповання, але це не виключає можливості зародження нових. З появою відповідного лідера така можливість зовсім не виключена.
Розвиток злочинності та її оформлення в різні організаційні форми відбувалися при повному ігноруванні правоохоронних органів. По закінченні часу й припиненні міжусобних воєн злочинні угруповання, сформовані на різних основах, часто зливаються в суперугруповання.
Таким чином, у роки перебудови злочинний світ «став нахабніти, лізти із всіх нір, проявляти себе в різних формах організованої злочинності, рекету» [94, c.32]. У цей час тіньовий бізнес і організована злочинність, що зароджується, стали впливати на політику й духовне життя. «Криміналізації радянського суспільства сприяли телебачення й «жовта преса», які пропагували еротику, виступали на захист сексуальних меншостей, осміювали патріотизм, очорняли російську історію, нав'язували населенню країни далекі цінності» [43]. Хвиля організованої злочинності, що розростається, розпочата наприкінці 80-х рр. під час реформ М. Горбачова, досягла свого піка в пострадянський період правління Б. Єльцина. З 1989 по 1999 р. кількість злочинних формувань збільшилося в 25,7 разів .
Одна з головних особливостей організованої злочинності - це її зрощування із владою. У пострадянському світі це проявляється дуже чітко. У період радянської влади чиновники всіх мастей могли тільки мріяти про той вал пропозицій, які стали надходити їм від всіх верств населення, в основному, звичайно ж, від представників злочинного світу. Тут був присутній відгомін радянського часу з його бюрократизацією. Але нова система, створена на основі радянської бюрократії, перевершила її. В 90-х г. не можна було навіть уявити собі, що без хабара можна вирішити будь-яке питання. Почалося розтління капіталом. Причому розбещеність суспільства від самого верху до самого низу досягла такого рівня, що чиновники вже просто не боялися й не бояться зараз ніякого покарання за свої незаконні дії, робили й роблять їх зовсім відкрито. Рідкі арешти, здійснювані працівниками правоохоронних органів, зустрічаються з подивом, що теж являє собою прояв часу. Не зі страхом, що повинен жити в кожного злочинного чиновника, а саме з подивом: «усі крадуть, а взяли чомусь мене».
У цей час ситуація, на наш погляд, зовсім не покращилася, а навпаки. Показні арешти працівників правоохоронних органів, «полювання на перевертнів» як все це поетично назвали проправительствені ЗМІ, які виробляються в ході передвиборних акцій, звичайно ж, не можуть бути показовими. Причому виконуються вони за всіма правилами передвиборного піару - безпосередньо перед виборами. Попередні чотири роки, поки будувався культ президента, усе було «добре»: ніяких публічних арештів, щоб народ не відволікався від вихваляння й обожнювання нового ідола. А перед виборами всім показали, що в нас, виявляється, ведеться боротьба за очищення правоохоронних рядів. Не можна, звичайно, затверджувати, що вона, дійсно, не ведеться й не велася, але, по-перше, це ганьба органів, що вони цілком природно повинні тримати при собі, не виносячи на публіку; по-друге, для залякування інших така демонстрація зовсім не потрібна - її поширення усередині організації відбувається значно швидше, а публічність викликає тільки роздратування в інших працівників.
Та й сам народ в основному, не сприяє боротьбі зі злочинністю. Більшість злочинів просто не стають відомими співробітникам правоохоронних органів, наприклад, вимагання грошей у підприємців організованими групами. Люди вважають, що однаково не одержать захисти від органів і упокорюються зі своїм приниженням і обмеженням прав. Утвориться порочне коло: громадяни не сподіваються на захист і тому не звертаються за нею, а співробітники не бачать прагнення людей до власного захисту й тому їх не захищають. Це коло повинні розірвати, звичайно ж, самі люди, як найбільш зацікавлена сторона, вони самі повинні проявляти активність, діючи по споконвічному принципі «допомагай собі сам: тоді допоможе тобі й кожний».
Є ще один фактор, що робить організовану злочинність особливою, що характеризує в цілому всю ситуацію в українському народі. Ніхто, здається, не буде сперечатися, що злочинці, тим більше, що входять в організовані групи, ставляться до найбільш активної частини населення, тобто це ті люди, які не бажають просто сидіти й дивитися, як життя проходить мимо: вони шукають різні виходи, нехай і неправильні, не правові. І ця сама активна частина населення виявилася в такій ситуації, що на її власній території злочинні угруповування, що складаються із представників інших національностей, становлять переважну більшість. Українські злочинні угруповання, створені на загальній хвилі криміналізації, через свою слабку організованість, недостатню згуртованість й агресивність, виявилися не здатними до протидії чужорідним угрупованням. Вони або примикали до останнього й у результаті здебільшого переходили в групу ризику (кілери, бойовики й т.д.), або знищувалися ними.
Невластива сьогодні українцям риса - братерство, властивим нацменшинам, не дозволяє різним групам поєднуватися для рішення глобальних питань по витисненню чужих угруповань. Вижило, зберегло й зміцнило свій вплив тільки дуже незначна кількість українських злочинних груп. Зараз приблизно 30% ватажків злочинних груп, що діють на території Росії, взагалі не є її громадянами, ще «дві третини представлені національностями, в основному проживаючими на території країн ближнього зарубіжжя» [22, c.51]. При такій арифметиці можна припустити, що тільки 4% ватажків ставляться до етнічним слов’янином. Причому, посилаючись на американські дослідження, можна сказати, що контроль над організованою злочинністю здійснювали ще із часу існування СРСР євреї. Коли ж «упав комуністичний режим, єврейські кримінальні угруповання швидко розрослися. І тому зараз Росія охоплена високою хвилею злочинності» [25, c.213-214]. За словами О.А. Платонова «за 1989-1990 роки в СРСР виникає цілий ряд найбільших сіоністських організацій, що ставлять своєю метою підривну роботу проти Росії й слов’янського народу. Вслід за Союзом сіоністів СРСР (1989) легалізується міжнародна сіоністська організація «Бнай Брут», утворюється впливове сіоністське суспільство «Іргун Ціоні» (1989). Як у багатьох західних країнах, створюється військово-терористична сіоністська організація «Бейтар», зорієнтована на виховання єврейської молоді в погромному націоналістичному дусі ненависті до всіх не євреїв (гоям)» .
Деяких супротивників української держави відрізняє хитрість і прагнення до схованого проникнення на чужу територію, тому реальну боротьбу з ними можна вести тільки за допомогою їх же зброї - хитрості, проводити методичну планомірну роботу з їхнього витиснення. Хоча в сучасній України та Росії це дуже складно, тому що народ занадто слабкий і не здатний до боротьби, тим більше тривалої й методичної. А про будь-які реальні дії сучасної державної системи по захисту національних правових інтересів говорити сьогодні не доводиться.
У період 1980-2000 рр. відбувалася, та й зараз відбувається «міграція національних злочинних угруповань із республік Кавказу й середньої Азії в українські регіони та російські області й краї, де вони домоглися контролю над ринками, підприємствами, сталі брати участь у приватизації нерухомості, «витісняючи» місцеві, слабко організовані злочинні групи» [45, c.31].
Посилення впливу й міграція вихідців з Кавказу й із Середньої Азії відбуваються на тлі триваючого припиняючого понині із середини 80-х г. XX в. геноциду слов’янського населення в національних республіках колишнього Радянського Союзу й Росії. Врешті-решт сучасні антиросійські «національні лідери, що тільки вчора обвинувачували союзний центр в обмеженні своїх національних прав, сьогодні вживають акції, що перетворюють інонаціональне й особливо українське та російське населення в людей другого сорту» [73, c.378]. У відповідь на утиски й прямій геноцид українці в найкращому разі тікають із таких місць, у гіршому ж - просто сидять і чекають, сподіваючись, що раптом з'явиться мудра держава й урятує їх. У своїй переважній більшості українських людей воліють утекти або стати рабами, але не братися до зброї й не захищати свій будинок, волю й життя. Фактично цей вияв гіршої з можливих деградації - втрата інстинкту самозбереження. Адже боротьба - це головне, що людина робить у своєму житті усвідомлено. Причому сподіватися на державу в цій боротьбі безглуздо, кожний повинен сам усвідомити її необхідність і вести її там, де потрібно. Українці не захищають свій будинок від ворогів навіть в Україні [145, c.116].
Таким чином, повсюдно йде утиск українського народу як усередині України, так і на територіях колишнього Радянського Союзу. Причому держава явно цьому сприяє, діючи за принципом: «є людина -є проблема, немає людини - немає проблеми». Із середини 80-х г. XX в. держава прагне зменшити проблеми.
Закономірним наслідком наростаючої хвилі злочинності й бюрократії, що розкладається на всіх рівнях, з'явилася приватизація та наступний, тісно пов'язаний з нею, розвал Радянського Союзу. Коли
злочинними співтовариствами були накопичені достатні засоби, і їхній вплив на державних чиновників став відчутним і очевидним, виникло закономірне запитання про те, щоб зробити своєю державну власність, причому бажано подешевше. Бюрократи були, звичайно ж, не проти, адже при такій приватизації й вони могли одержати деяку частку державної власності у свої руки. У результаті спільної роботи бюрократів і злочинних авторитетів, що впливають на них, були вироблені нормативні ідеї, у результаті реалізації яких державна власність, створювана в основному українським народом, стала переходити в приватну власність зацікавлених осіб за казково низькими цінами. Так, М.І. Матузов ще в 1997 р. з посиланням на «Незалежну газету» від 7 червня 1997 року вказував, що «під час слухання даного питання в Державній Думі були, зокрема, наведені наступні дані: від продажу 54% державних підприємств у російську скарбницю надійшло всього лише 5 млрд. доларів, у той час як, приміром, в Англії від приватизації тільки 3% підприємств у бюджет надійшло 65 млрд. доларів. Ці цифри говорять, по-перше, про непрофесійну правову політику тих, хто планував і проводив таку «приватизацію», а по-друге, про більші масштаби криміналу. Не випадково російську приватизацію називають злочином століття» [78].
У результаті цього «злочину століття» російська економіка було зруйновано, відбулася різка диференціація жителів Російської Федерації, російське населення було геть-чисто відтиснуте від власності й, що природно за таких умов, від якої б те не було можливості впливати на існуючу ситуацію. Проведена приватизація була сприйнята народом досить спокійно: чи те через умовляння державних чиновників, чи те через уже зазначену відсутність інстинкту самозбереження. Така приватизація вражала навіть наших ворогів. Так, оцінюючи підсумки приватизації в Китаї й Росії, віце-президент Всесвітнього банку Дж. Стігліц указував, що КНР не проводила приватизації державних підприємств, у Росії ж «більша частина була приватизована», через що «Росія скотилася на рівень десятилітньої давнини, у той час як у Китаї протягом майже двох десятиліть підтримуються темпи економічного росту» [148, c.2].
Призвідники приватизації не тільки не понесли ніякої відповідальності за розгарбування Росії, але й багато хто з них продовжують працювати в державних організаціях. Поки не будуть притягнуті до відповіді всі співучасники цього злочину, а розкрадене майно не буде повернуто державі або належним чином оплачено, ні про який розвиток держави у бік права, законності й справедливості не може йти мови. Сьогоднішнє переслідування деяких олігархів за участю вищої державної влади є, швидше за все, показними, причому проводяться із властивими правоохоронним органам порушеннями закону, і навряд чи показують силу влади і її прагнення до права. Звичайно ж, це - ніяка не відплата, а чисті спроби переділу власності на користь нових правителів. Притім, що держава й так роздало майже всю свою власність, новий Уряд зараз має намір позбутися від останніх залишків державного майна аргументуючи це всілякою неефективністю його використання. Одне не зрозуміло, як же, на думку Уряду, радянські міністерства справлялися з бюрократичним апаратом у десятки разів меншим і розмірами майна в сотні, а те й тисячі разів більше.
Але якби то не було, приватизація відбулася. Стан же українського та російського населення в переважній більшості – злидарський. У пресі прослизають такі твердження або припущення, що розвал Радянського Союзу фактично став одним з етапів приватизації [33, c.40-43]. Звичайно, минулого й інші фактори, зокрема сама радянська політика стосовно республік. Була забезпечена етнічна й територіальна відособленість - відособлений етнос проживав на окремій території, влада в республіках належала представникам автохтонних етносів, незважаючи на чисельність проживаючі там російського населення. Зберігалися ідеологічна й релігійна самостійність - за республіками було залишене право мати свої релігійні організації, які, врешті-решт, стали центрами єднання відповідних народів і напрямку їх проти росіян. Що ж, вреші-решт, приніс українській правосвідомості «неясний» пострадянський час? У першу чергу він затвердив правовий нігілізм, виражений у повній недовірі до державі та праву, у повному зневіррі до політичних і державних дячів.
Фактично саме населення як масові первинні суб’єкти української правової свідомості та культури чітко розділилося на дві групи. Перша, найбільш активна, але все-таки нечисленна частина, виражаючи свій нігілізм зовні, перейшла на сторону злочинного світу та перестала бути суб’єктами української правової свідомості (стала первинними суб’єктами української делінквентної (злочинної) правової свідомості та культури, а ті, що вважали себе ледве розумніше, зайнялися бізнесом, та залишились у колі первинних і вторинних суб’єктів української правової свідомості та культури. Але для нашої дійсності, підприємництво - це фактично теж криміналізований світ, тому що, працювати підприємцем, чесно платити відповідні податки в повному обсязі, дотримувати різних законів і при цьому діставати прибуток і розвиватися уявляється зовсім неможливим. Держава своєю політикою стосовно підприємців, створенням різних штучних перепон сааме, фактично, штовхає їх на злочини. Друга ж група - неактивна, основна частина населення - спокійно дозволила обкрасти себе, вигнати багатьох з будинків, та продовжує своє тихе життя, думаючи тільки про те, щоб прокормити себе завтра. Ту духовну слабкість, що переважна більшість українського населення показало останнім часом, є безперечним результатом багатовікової покірності, щепленої українцям християнською релігією.
Після катастрофи радянської правової ідеології, коли начебто б усе стало можна, у тому числі вірити, у що захочеш, до того ж через відкриті границі ринулися різні іноземні релігійні організації, а люди, залишившись без комуністичних поводирів, кинулися в різні секти. Багато хто з далеких сект і релігійних плинів вже пропали з українського обрію, але багато хто, як і раніше функціонують і набирають прихильників з віруючих українців. Наприклад, за словами провідних телевізійних новин, у Києві сьогодні представлені понад 100 представників різних релігійних вчень.
Держава ж, не маючи власної ідеології та правової ідеології зокрема, прагне замінити її відродженням і посиленням християнства, щоб відоволікти людей від насущних проблем, у тому числі робляться спроби введення «духовної грамотності» у школах і вузах, як це було в дореволюційній Україні. Причому держава або ретельно намагається забути історію, або не хоче робити з неї ніяких висновків. А історія показує тільки одне: коли церква підсилюється при слабкій державі, то вона починає її контролювати. В Україні ж християнська церква створює банки, одержує експортні пільги, впроваджується у світські навчальні заклади, тобто безмірно підсилюється у всіх напрямках, не дивлячись на існування інших релігійних потребах, зокрема у мусульманській релігії та мусульманському праві. Держава ж без чіткої світської правової ідеології та виразної правової політики тільки слабшає й втрачає авторитет. Так Ніколо Макіавеллі зробив дуже вірне зауваження: «Французи мало розуміють політику, інакше вони не досягли б такого посилення Церкви» [74, c.20]. Те ж можна сказати й про українських державних діячів.
У загальному ж плані сучасний пострадянський період дуже згубно позначився на українській правовій свідомості та культурі, до того ж у ньому виявилися самі негативні риси української правової свідомості та культури, такі як покірність і терпимість. Суспільна правосвідомість упала до стадії покірності праву, а в досить значної частини населення переросла в делінквентну (злочинну).
Як же, врешті-решт, відбилися в українській правосвідомості й свідомості взагалі розглянуті вище пострадянські чинники, та як можна класифікувати пріоритетну специфіку сучасної української правової свідомості? Спробуємо це визначити.
Внаслідок впливу зазначених чинників, що сформували етнічні особливості української правової свідомості та культури, більшість українців втратили національну гордість і здатність до боротьби за свої права. Віддавши всі свої сили на розвиток української держави, згодом вони втратили здатність захищати себе вже не тільки від держави, але й взагалі від будь-якого зазіхання. Більша частина людей, не хоче й внутрішньо не може переломити себе, щоб вступити в боротьбу за себе, у тому числі скористатися тими правовими засобами, які насправді є. Звичайно, ситуація збільшується масовим тиском чиновників. Але люди забувають головне, що чиновники - такі ж люди, також бояться втратити роботу, і на них також можна зробити цілком правовий тиск. Як наслідок своєї слабості люди, зневіряються в себе, право, держава, і, не вірячи в можливість відстояти свої права, навіть не намагаються цього робити. Тим самим вони породжують ще більшу безкарність чиновників, і ті ще більше нахабніють. У результаті наявності такого замкнутого кола правовий нігілізм вражає всі рівні, всі шари українського суспільства. Тому сучасну правосвідомість українського народу можна з великою часткою істини звести до правового нігілізму, що обтяжений нездатністю українців боротися за свої права. Отож, правовий нігілізм є найголовнішою якістю сучасної української девіантної правової свідомості та культури, що має тривало повторювальний кризовий цикл соціальної активності та маргінальну абсолютну самостійність.
Правовий нігілізм давно є предметом вивчення вчених-юристів, соціологів і інших фахівців. В останні роки цій темі також присвячена безліч наукових праць, у тому числі й дисертаційних дослідженнях. Хотілося б докладніше зупинитися на одній з останніх робіт, опублікованої М.І. Матузовим.
Так правовий нігілізм за првовими ідеями М.І. Матузова, визначаємо як психологічно негативне (негативне) відношення до права з боку громадян, посадових осіб, державних і суспільних структур, а також фактичні правопорушні дії зазначених суб'єктів; даний феномен виступає як елемент свідомості, правосвідомості, правосамосвідомості (індивідуального й суспільного), так і спосіб, лінія поводження індивіда або колективу. Формами презентації правового нігілізму, як правило, є в той же час і його джерело як для тих, хто презентує його ззовні, так й для тих, хто вбачавє та сприймає його прояви. Для тих, хто виражає свій правовий нігілізм ззовні, буде джерелом не сам нігілізм як такий, оскільки він уже присутній у даній людині, а безкарність його вияву, що ще більше підсилює нігілізм та здобуває від цього усе більше міцні форми.
Правовий нігілізм проявляється або в активній дії, спрямованій на порушення чинних законів і інших нормативно-правових актів, або в пасивній неповазі, недовірі до права й держави. Найнебезпечніші для суспільства, звичайно, активні дії, але й пасивна неповага, з'єднана з терпимістю до протиправних дій, також небезпечно, оскільки підсилює бажання правопорушників скористатися цією терпимістю. «Пасивний» правовий нігілізм присутній зараз у переважної більшості суспільств, причому багато хто можуть перейти й до «активного», за умови одержання вигоди.
Варто докладно розглянути форми вираження правового нігілізму, як істотні характеристики сучасній українській правової свідомості та культури. Зробимо це, аналізуючи форми запропоновані й сформульовані М.І. Матузовим. За ідеями М.І. Матузова формужмо наші тези про те, що найнебезпечнішою й розповсюдженою формою правового нігілізму в українській правовій свідомості та культурі є: 1. Прямі навмисні порушення чинних законів і інших нормативно-правових актів [80, c.163]. Це найбільш яскрава форма прояву «активного» правового нігілізму, тобто навмисне порушення законів і підзаконних актів публічного, цивільного, матеріального й процесуального права, причому норм не тільки позитивного, але й природного. До навмисних порушень права, на нашу думку, варто віднести також і зловживання правом, що створює суб'єктам необґрунтовані проблеми. Наприклад, пред'явлення необґрунтованого позову з відповідним забезпеченням предмета позову, скажемо, арешту розрахункового рахунку, може привести до того, що за час судового розгляду підприємство, чий рахунок арештований, попросту збанкрутує, тому що його підприємницька діяльність буде припинена на тривалий строк.
Макимально ж груба й небезпечна форма прояву правового нігілізму - це злочинність. Сьогодні в Україні та Росії цією раковою пухлиною уражене все суспільство, весь державний організм від верху до низу [82, c.166]. Тільки надзвичайно тверді, але винятково законні методи можуть вирішити проблему злочинності. У першу чергу, звичайно ж, необхідно очистити від криміналітета владні структури. Відразу це зробити дуже важко, а може, і неможливо, але на першому етапі, проводячи активні систематичні чищення в органах охорони правопорядку.
Але це тільки на першому етапі. У кожному разі необхідна планомірна правова політика по очищенню державою самої себе від його скверни, що її вразила. Сучасна ж держава ніяких серйозних спроб декриміналізації владних органів не робить, будучи не в змозі навіть просто виробити глобальну програму, не говорячи вже про будь-які рішучі дії.
У той же час злочинність є потужним і практично невичерпним джерелом правового нігілізму, похмура зона якого стрімко розширюється, захоплюючи всі нові й нові сфери впливу, розкладаючи весь організм суспільства й держави. 2. Масове перманентне недотримання й невиконання юридичних приписань. За такої формі правового нігілізму суб'єкти «попросту не співвідносять своє поводження з вимогами правових норм, а прагнуть жити й діяти за своїми правилами» [21]. Але в тому разі, якщо люди не співвідносять своє поводження із законом, виходить, вони його порушують, а раз порушують, виходить, повинні нести відповідальність. Одне з найголовніших завдань держави - забезпечити, у тому числі через систему правового виховання, саме виконання приписів (співвіднесення поводження), переконати в необхідності, а якщо буде потрібно, то й змусити людей дотримувати цих приписів. Як для встановлення реально сильної влади й демонстрації її ефективності, так й з метою самозбереження, держава просто зобов'язана будь-яким способом змусити всіх, принаймні, більшу частину народу, особливо власних чиновників дотримувати закону в кожній своїй дії, оскільки невиконання законів - «ознака безсилля влади, її недієздатності й неефективності» [82, c.166]. За суттю ж, немає істотного розходження між навмисним порушенням і ігноруванням закону. Теоретичний же поділ понять «недотримання» і «порушення» створює тільки інше відношення до санкцій, застосовуваним до таких правопорушників. Тому такий поділ думаємо не зовсім правильним.
3. Видання суперечливих, паралельних або навіть взаємовиключних правових актів [83, c.170]. Звичайно, непродумані, недороблені взаємовиключні правові акти - це погано й для держави, - вони показують її неспроможність і неефективність, і для народу, що, вбачаючи розбещеність держави, при створенні скоростиглих норм права, які можуть відразу відмінятися, часом навіть не набуваючи чинності. Народ розуміє, що держава створює їх, не маючи серйозної програми, будівництва нормативно-правової системи. Яскравий приклад – Податковий Кодекс України, котрий безперервно досі вдосконалюється та змінюється.
Чи треба що говорити про менш важливі для держави нормативно-правові акти? Далі, треба виділити форми, але більше, джерела правового нігілізму. Правда, якщо подивитися з іншого боку, то для більшості населення немає різниці, що там видає держава, якщо однаково всі в міру сил і можливостей намагаються виконувати його приписия як можна рідше. Так, М.І. Матузов пише, що «міжнародні експерти оцінюють наше законодавство на четвірку - воно, за їхньою думкою, у цілому цілком прогресивно й демократично, а за його дотримання, виконання, перетворення в життя ставлять жирну двійку» [84, c.169]. Тому, звичайно, важливо, щоб закони й інші норми створювалися в одному правовому просторі й за чіткою системою, але що важливіше, щоб вони дотримувалися й виконувалися.
4. Підміна законності політичною, ідеологічною або прагматичною доцільністю [84, c.172], дісталася Україні в спадщину від Радянського Союзу. Навіть тоді, коли в країні тріумфували соціалістична справедливість і законність, вони благополучно приносилися в жертву політичної або ідеологічної доцільності моменту. Так, незабутнє враження, зробили на нас події, що передували сучасності, коли різні чиновники - представники вищої державної влади, посилаючись на якісь «демократичні цінності», заявляли, що вони ці закони (радянські) дотримувати не будуть, тому що вважають їх не відповідному моменту, ринку й іншим цінностям. З тих пор багато чого змінилося, зокрема, поняття «законність» взагалі зникло з лексикона наших політиків і офіційних правознавців, з'явилися різні «наукові» обґрунтування того, що закон можна посунути, якщо дуже треба та інше, Звичайно, підміна законності різного роду доцільністю зовсім неприпустима в державі взагалі, та особливо прагнучи стати «правовим», вона породжується почуттям безкарності тих чиновників, які це роблять. А те, що така форма прояву правового нігілізму може бути доступна тільки державним чиновникам, - очевидно. Правда, тут можливо одне виключення, що підтверджує правило: підмінність законності, сполучена з порушенням чинного закону, доступна ще й «громадським» рухам, що прагнуть до зміни влади. Але такий рух обов'язково відповістить за порушення закону й законності - про цьому всіма способами постарається подбати діючий режим. Єдиним виправданням для такого руху служить тільки перемога, оскільки, як відомо, переможців не судять. Ще Ж.Ж. Руссо помітив: «Деспот не може скаржитися на насильство, що його скидає»[85, c.146] . Це значить, революція - не завжди зло, тобто революційний рух на шляху до влади, що надихається народницькими й патріотичними цілями, може, а на певному етапі й повинен, відступити від діючих антинародних законів, щоб змінити порядок речей.
Як джерело ж правового нігілізму підміна законності впливає на всі верстви населення самим негативним чином.
5. Конфронтація представницьких і виконавчих структур влади на всіх рівнях [86, c.173], дійсно виникла в Україні на початку 90-х років та продовжується досі. Конфлікти виникали тільки в період «ранньої демократії», коли старі Ради й з'їзди не знаходили контакту з новим Президентом, а регіональні - зі своїми державними адміністраціями. Конфлікти були врегульовані певною мірою Конституцією України, внесенми змінами до неї та знову цим же породжені нові. Керівник виконавчої влади одержав можливість створювати нормативні акти, які хотів, використовуючи для цього яку завгодно «партію влади». Партії влади не завжди вдавалося, а може, цього й не хотілося, можливо, вона хотіла пограти в демократію. Таку чудову «аппозицію», яку представляла та і являє собою Комуністична партія
України, не так-те просто знайти. Компартія України звинувачувала (та продовжує звинувачувати досі, перебуваючи в партії влади) уряд в антинародності, а потім разом з його представниками йшла хреститися в церкву, висувала голосні обвинувачення тільки для того, щоб її рейтинг не падав і народ не перейшов на сторону більше радикальних партій, яких, у тому числі й у комуністичному русі, чимало. Ніякого радикалізму перевірене партійне керівництво навіть на словах не допускало й не допускає. Спроби висловлювати імпічмент Президентам були млявими, навіть на першому етапі не доводили до кінця й, начебто б під погрозою розпуску Ради, спускалися на гальмах. Компартія України навіть не намагалася проводити антиурядову пропаганду. Лише мляві мітинги, що складаються в основному з пенсіонерів, нагадують про існування цієї партії.
У загальному - це чисто номенклатурна комуністична партія, що залишилася від «застійних» часів, що співпрацює з усіма урядами та є при владі. Всі конфлікти між нею й виконавчою владою представляються лише ігровою ширмою, за якої обидві влади, мабуть, спокійно домовлялися. Конфлікт між законодавчою й виконавчою владою в нормальній ситуації неминучий, якщо та й інша влади мають реальні різні програми й діють відповідно до них. Просто в силу політичної доцільності ці конфлікти не повинні виходити на публіку. Однак у нас зовсім не потенційний конфлікт між галузями влади є джерелом правового нігілізму, а те, що люди розуміють, що від їхніх голосів фактично нічого не залежить, і ніякі вмовляння Центрвибркома про те, що саме так на цих виборах буде все добре, що вони створили абсолютну систему захисту, що всі голоси будуть чесно підраховані та інше, не дуже допомагають змінити ситуацію. Народ, у якого єдиною можливістю вплинути на владу в державі в принципі була тільки участь у виборах, тепер втратив і цей шанс. Саме це породжує й підсилює нігілізм стосовно держави й вихідний від нього праву.
Верховна Рада, на наш погляд, взагалі постійне джерело нігілізму. Від її, виходять зовсім недороблені й непродумані закони, які, не набуваючи чинності, багаторазово змінюються, а потім можуть взагалі, не вступивши в дію, відзиватися. Такі закони – наявна непродумана позиція законодавців, за яку необхідно карати. Демонстрація ж за центральними каналах депутатів і їхніх помічників, що бігають по залу й дмуть за відсутніх кнопки, не може поліпшити імідж держави й закону, прийнятого в такий спосіб. Мало того, що фактично виходить, що такий закон нелегітимний, адже ці «народні обранці», що годуються за рахунок народу, не бажають виконувати свою одну єдину функцію, для чого вони обрані народом, - це приймати таких закони. Вони ж роблять безпричинні прогули, та їх ніхто не карає, хоча начебто б закони єдині для всіх, але на ділі все-таки це не так.
Не дуже давно вибухнув скандал у Європарламенті у зв'язку з тим, що його депутати не ходять на засідання, а посилають голосувати своїх помічників, одержуючи при цьому щоденне постачання. Спеціальна комісія, за повідомленням ЗМІ, має намір покласти на таких депутатів величезні штрафи й ввести нову систему, що виключає можливість голосування особи, що заміняє депутата. Навряд чи, звичайно, наша виконавча влада піде на це, тим більше при останній «ручній» Раді. Все це - невичерпне джерело правового нігілізму. І поки Рада, уряд, Президент та інші чиновники не будуть нести реальну персональну відповідальність за кожну свою дію, рішення або, навпаки, бездіяльність, неповага до закону, Конституції та інше, нігілізм у масах буде тільки рости.
Як форма прояву правового нігілізму конфронтація представницьких і виконавчих структур влади на всіх рівнях давно вже не актуальна тому, що ніколи такого насправді не було. Виконавча влада завжди вміло домовлялася із законодавчої по всіх необхідних моментах.
6. Порушення прав і свобод людини без сумніву одна із самих серйозних форм правового нігілізму і його постійне джерело. Вірніше сказати, що сама робота правозастосовної системи являє собою, на наш погляд, саме значне джерело правового нігілізму. Під правозастосовною системою розуміються не тільки правоохоронні органи. Адже будь-який нотаріус може, наприклад, відмовитися завіряти який-небудь документ у порушення основ законодавства про нотаріат, просто так, тому що йому здалося, що цього не слід робити, або не схотілося, або через безграмотність. А практика показує, що впливати на тих же нотаріусів шляхом скарг з кожним роком стає проблемним, вони вже зовсім не бояться порушувати закон, вимагаючи, або відмовляючись виконувати відповідні дії по надуманих причинах або просто без них. У звичайні ж випадках люди підуть шукати іншого нотаріуса або будуть змушені заплатити гроші цьому.
Про правоохоронні ж органи можна говорити нескінченно. Незаконні затримки, обшуки транспорту, громадян; побиття затриманих для дачі потрібних показань; замовлені порушення кримінальних справ або їхнє платне припинення; незаконні вторгнення в приміщення; підкидання затриманим зброї, наркотиків.
Наркотики - взагалі самий улюблений засіб для встановлення «взаєморозуміння» із громадянином [31]. Таким чином, вкрай незначні розміри наркотиків, що припускають значні строки покарання, не можуть не збуджувати бажання їх підкинути. Відповідно починається вимагання грошей за те, щоб справа не пішла далі. Тим більше при нинішній системі, якщо справа піде далі, те його однозначно доведуть до суду, де людини практично завжди засудять, незалежно від наявності доказів провини [159]. Скарги на дії співробітників правоохоронних органів, як правило, не мають ніякої дії, оскільки їх розглядає той же районний суд, з яким у районного ОВД «повний консенсус», або вищестоящий начальник, що зобов'язаний захищати своїх співробітників.
Якою ж ж повинна бути правова реальність, якщо іноді навіть самі ці органи визнають факти беззаконня у своїх рядах! Так, М.І. Матузов приводить зі слів Генпрокуратури РФ такі цифри: «тільки в 2001 було незаконно арештоване 1 300 громадян, проведено без санкції прокурора 25 000 обшуків, виїмок, затримок. Укрито від обліку 122 тис. злочинів. Практикуються неприпустимі методи допитів, вибивання визнань, катування, знущання» [87, c.176]. Далі М.І. Матузов цитує міністра внутрішніх справ РФ: «розплодившись міліцейські «дахи», які успішно конкурують із кримінальними, це не міф. Побиття затриманих у відділеннях стали чи ледве не нормою життя» [87, c.177].
Таким чином, правоохоронними органами постійно порушуються права й свободи громадян, а відсутність нормальної системи контролю над ними приводить до марності більшості скарг, що ще більше підсилює їхня безкарність. Необхідність змін у системі контролю правоохоронних органів назріла давно, але поки досить безперспективна.
7. Національно-правовий нігілізм. З одного боку, забуто або прямо заперечуються такі поняття, як «дружба», «братерство», «єднання народів», з іншої ж сторони, що явно ігноруються, ущемляються національні інтереси українства. Та все ж таки ми гадаємо, що, за ідеями М.І. Матузова, націоналізм є проявом правового нігілізму. У цілому може це й так, тільки з урахуванням того, що український народ страждає не від надлишку націоналізму, а саме, навпаки - від його недоліку, націоналізм варто розглядати як необхідний елемент існування нації й національної гордості. У чужому націоналізмі, що спрямованому проти українців, звичайно, немає нічого гарного, але справа зовсім не в тім, що хтось не любить українців. Справа в самих українцях, які здебільшого не хочуть, а часом і лякаються проявляти свою національну гордість, намагаючись при цьому всім допомагати й усіх любити. Великобританія колись озвучила самий вірний принцип для будь-якої держави в міжнародних відносинах, якого дотримується більшість сучасних розвинених держав: «Немає друзів, немає ворогів, є тільки національні інтереси». Дружба з будь-якою державою або народом повинна розглядатися тільки з позиції вигоди для наших націй. Той же, хто не друг, тобто, не приносить реальної користі, - завжди ворог і, розглядаючи його так, треба максимально ускладнити йому життя, не вступаючи у відкрите зіткнення. Всі друзі й союзники - тимчасові, оскільки можуть завтра стати ворогами, тому союзи повинні полягати на взаємовигідних початках для сторін, при цьому важливими для нас можуть бути винятково наші інтереси. Ніхто не буде поважати нас, українців, якщо ми самі себе не поважаємо. Майже всі нацменшини, що проживають на території України, не дозволяють собі випади різної інтенсивності й агресивності стосовно росіянином. Самі ж українці лякаються навіть самого слова «націоналізм», вимовленого в нашу адресу.
Коріння націоналізму знаходяться у самому національно-родовому зв'язку людини з його Батьківщиною й предками. Націоналізм - це чітке визначення своєї приналежності по національно-родової ознаці, що є єдино можливим реальним способом ідентифікації себе в життєвому просторі за ознакою «свій - чужий». Якщо людина з'єднує себе духом з націями, то будь-який інший її представник буде для нього «свій». Націоналізм властивий будь-якій нормальній людині. Не себе, що визнає, націоналістом або не розуміє самої суті цього явища, як зв'язку із предками, або відкидає свої національно-родові коріння на догоду яким-небудь практичним інтересам. Звичайно, зазначене правило незастосовне до людей без націй, тобто коли їхній доступний для огляду рід представлений змішанням крові різних націй і коли їхнє життя не пов'язана з територією буь-кого із предків. Це люди, яким слова «національна приналежність» не говорять ні про що. Однак і серед них зустрічаються близькі за духом до будь-якої зі складових їхньої крові національності. В основному так виражається внутрішнє, природне бажання людини мати коріння, і він приліплюється, хоча б за духом, до будь-яких націй, щоб тим самим стати сильніше. Націоналістом є кожна людина незалежно від його бажання визнати цей факт. Люди не хочуть, а скоріше бояться, називати себе націоналістами через сформоване негативне відношення до самого слова «націоналізм», зганьбленому радянською інтернаціональною пропагандою і його історичним зв'язком з Великою Вітчизняною війною, хоча зовсім нерозумно намагатися виключити зі свого лексикона будь-яке слово тільки лише через його зв'язок з якоюсь подією. Перемігша держава просто визначила, що націоналізм - це «погано», а інтернаціоналізм, що проповідувався комуністами, - це «добре». Але наслідок радянського інтернаціоналізму ми бачимо дотепер, - ще невідомий, скільки поколінь наш народ буде проливати свою кров за те, щоб відновити колишню велич могутньої Російської імперії, і чи буде це можливо взагалі. Українські люди, розбещені інтернаціоналізмом, повинні усвідомлювати свою національну сутність. Це єдино можлива й насправді правильна основа для об'єднання всіх росіян за духом.
Безперечно, що українці, як і більшість націй на нашій планеті, не мають чистої крові, а за великим рахунком й неприпустимо намагатися визначати чистоту крові: можуть початися внутрішні розлади, де кожний буде доводити, що в нього волосся чорніше, виходить, воно більше українець, чим інший. Це неправильно. На нашу думку, справа в чистоті не крові, а духу. Та людина, що живе думкою, що він українець, готовий захищати свою велику Батьківщину від будь-якого ворога, зв'язує себе із цією землею й ні з який інший, навіть якщо в нього розкосий розріз очей або чорні волосся, значно більшою мірою українець, аніж людина з русявим волоссям й блакитними очами, що, знаходячись десь в Америці, паплюжить свою Батьківщину. У цілому ж відносити націоналізм до форм прояву правового нігілізму припустимо, але тільки за умови порушення законів людьми на національному ґрунті.
8. Доктринальна форма правового нігілізму, що виникає з деяких старих і нових теоретичних постулатів [88, c.178], вбачається як найменше й саме несуттєве джерело правового нігілізму, тому що на будь-які правові доктрини реагують тільки різного роду учені, що вивчають правові теорії, а не широкі маси населення. Для мас абсолютно однаково природне або позитивне правосприйняття буде домінувати в теорії; однаково, як буде звучати те або інше визначення праве та інше. Врешті-решт, різні доктрини швидко приводяться до єдиного знаменника й здобувають єдиний образ, як тільки держава формує власну правову ідеологію. Як форма прояву правового нігілізму вона теж досить сумнівна, тому що людина може дотримуватися вірної або невірної правової доктрини й розробляти її скільки завгодно, але поки вона живе й діє в рамках закону, це не має зовсім жодного значення для навколишніх.
Зазначені вище форми прояву правового нігілізму, загалом, можна звести до однієї - недотримання права й закону громадянами й державою. І саме тут криється єдина можливість подолання правового нігілізму: необхідно змусити всіх неухильно дотримувати закон й у першу чергу державним органам. Тільки виконуючи закон саме, держава буде мати моральне право вимагати того ж від своїх громадян.
Правовий (і не тільки), нігілізм почав активно підсилюватися з 90-х г. XX в. не тільки через розвал правової системи, але й через зображення різного роду ліберальною інтелігенцією всієї української історії як збіговиська помилок. Зі сторінок газет і зараз, щоправда, у більше завуальованій формі, чим в 90-і р., на український народ вихлюпуються різні ганьблення української історії, осміюється колишній досвід. Ці «учені» всіма способами намагаються довести, що українці - нікчемна нація. На словах з'єднуючи себе з іншими націями, вони посипають голову попелом, наголошуючи на тому, як же погано ми жили. Врешті-решт, все зводиться до ідеалізації «західних» образів. Без сумніву, народ, якому щодня стверджують, який він незначущий, разом з його історією, рано або пізно почне в це вірити. А раз так, то не буде ні національної пристойності, ні прагнення до боротьби за свою землю й свої права. Щоб перебороти таке вкрай шкідливий для народу вплив ворожої ідеології, необхідно проводити свою пропаганду, чого в нашій країні не робиться із часу М.С. Горбачова.
Покірність і терпимість, що український народ придбав у своєму історичному минулому, у цей час проявляються особливо болісно. Зараз, коли в країні вже реально діє твердий принцип капіталізму «їж або з'їдять тебе», більшість народів демонструє всім свою слабість і небажання боротися за свої права. І, природно, їх «їдять». Окрім твердого раннього капіталізму, що наша країна намагається пережити, є присутнім у дуже великому ступені зазначений вище зазначений правовий нігілізм, що виявляється у органів державної влади особливо сильно й безпардонно. Чиновники всіх мастей вважають чи ледве не своїм боргом принизити людину, що звернулася до них. Саме що є показовим, так це те, що, звичайно, поводження суддів у судах загальної юрисдикції, особливо в районних центрах, де там людей взагалі мають за ніщо. Але самим головним є те, що це виявляється у громадян у неповазі до того або іншого чиновника. Люди повинні ставити на місце чиновників, що зарвалися, направляючи скарги, та й просто в спілкуванні показуючи свою силу й готовність захищатися. У більшості випадків агресор втрачає спритність і прагнення продовжувати агресію, якщо відразу ж зустрічає протиборчу силу, що дає йому адекватна відсіч.
За суттю своєю, правовий нігілізм і нездатність до боротьби за свої права - це два взаємозалежних елементи. Правовий нігілізм виявляється особливо сильно там, де люди прогинаються під його агресією, і відступає, одержуючи відсіч. Тільки позбувшись від неповажного відношення до самих себе, своєму праву, люди почнуть витісняти правовий нігілізм із нашого суспільства. Якщо ж держава дійсно бажає зжити правовий нігілізм, що захлиснув нашу Батьківщину, то вона повинна допомогти людям перебороти свою терпимість до безправ'я, покірність долі, невміння постояти за себе, свої інтереси, проводячи відповідне правове виховання, створюючи ефективну правову і законодавчу систему, що забезпечує захист людині, що звернулася зі скаргою на порушення своїх прав. Це єдиний спосіб виходу із кризового циклу соціальної активності української правової свідомості та культури.
 
3.2. Ефективна реалізація прав як спосіб підвищення циклу соціальної активності української правової свідомості та культури
 
В українській правовій сфері, як і у всієї романо – германської правової системі переважне значення мають «юридично закріплені можливості [89]. Норми права надають можливість придбання тих або інших суб'єктивних прав самому суб'єктові права. Загалом, вся система суб'єктивних прав і свобод українських громадян - це сукупність можливостей або вже реалізованих, або ще нереалізованих, або взагалі нереальних. Та, як правило, тільки від самої людини залежить, чи буде реалізована ця можливість, тобто, чи придбає людина відповідне суб'єктивне право або воно так і залишиться декларованим. Часом людині досить заявити про бажання реалізувати своє право, і воно буде йому надане, наприклад, подати заяву з наданням відповідних документів для встановлення йому пенсії.
Таким чином, виходить, що суб'єктивне право виходить від держави, фактична ж дія зі здійснення цього права виходить від імені. Але все може змінитися, якщо права людини ввійшли в конфлікт з будь-якими іншими правами або інтересами, або просто реалізація права залежить від людини, що за певними причинами не бажає робити відповідні дії. Наприклад, людині нарахували необґрунтовано низьку пенсію або кармниця не побажала міняти неякісний товар на її вимогу. Як же бути громадянинові за такого випадку? Відповідь проста: людина повинна боротися за свої власні права, якщо, звичайно, він їх хоче реалізувати.
Коли людина бореться або, принаймні, здійснює серйозні спроби реалізувати юридично закріплені можливості, то вона скоріше перетворить свої права з можливостей у реальність. Якщо ж сидіти й чекати, що хтось одумається й припинить порушувати права й добровільно їх відновить, то для такої людини, як правило, ці права залишаться тільки на папері: «При цьому існує нескінченна безліч механізмів і процедур реалізації можливостей, розмаїтність правових станів» [90, c.25]. Отже, у людини, як правило, є вибір, як ій боротися за свої права. Використовуючи різноманітні правові механізми, вона має реальну можливість реалізувати свої юридично закріплені можливості. Наприклад, із приводу необґрунтованого штрафу можна подати скаргу вищестоящому начальникові на дії чиновника або оскаржити сам незаконний акт, або звернутися в суд із заявою про визнання рішення незаконним з використанням за необхідності всіх судових інстанцій. Головне - домогтися результату - відстояти своє суб'єктивне право й усунути всяке його порушення.
Безперечно й те, що «ефективність правової системи, по суті, і є ступінем втіленості її можливостей у дійсність» [90, c.19]. Але, якою б гарною і ефективною не була правова система держави, вона втрачає ефективність і зміст, якщо людина сама, зі своєї ініціативи й добрій волі не стане домагатися свого права саме боротьбою за нього, використовуючи всі можливі правові механізми.
Проблема якби ясна: щоб право людини реалізовувалося, ій треба домагатися його в боротьбі. Але як бути, якщо правосвідомість народу в основному противиться самій ідеї боротьби, як ми показалиу роботі. Що робити, якщо народ далекий від вищої стадії правосвідомості - боротьби за право, а слова про те, що право - це боротьба, йому далекі й незрозумілі. Природно, що права такого народу можуть реалізовуватися тільки за рахунок чужої доброї волі, що у принципі не може завжди бути присутнім у реальності. Ще в 1872 р. Рудольф фон Йеринг у книзі «Боротьба за право» писав, що «боротьба за право є обов'язком правом власника за відношенням до самого себе» і що «огородження права є обов'язок стосовно суспільства» [34, c.49]. Ця книга перевидавалася величезну кількість разів на різних мовах світу, що підтверджує правильність ідей і важливість проблеми. Ідеї, висунуті цим німецьким юристом, не втратили своєї актуальності й більш ніж сто тридцять років тому. Вченим обґрунтовується загальна необхідність боротьби за право за всіх «випадків, коли зазіхання на право на той же час містить у собі неповагу до особистості» [34, c.4]. При співвіднесенні права й особистості автор цитує І. Канта, котрий писав: «хто робить себе черв'яком, той не повинен скаржитися, якщо його топчуть ногами»[34, c.3]. Геніальна фраза, після якої й сказати-те більше нема чого. Ми згодні з ідеєю Йєринга, розкритої в «Боротьбі за право», про те, що життя - це взагалі боротьба й той, хто перестає боротися, виправдуючи себе різними відмовками типу «навіщо сваритися, усе можна перетерпіти» та інше, фактично втрачає волю до життя й інстинкт самозбереження. Людина, що відступила один раз, буде відступати увесь час, якщо, звичайно, при відступі вона не має за мету відповісти іншим, більше ефективним способом. Але не можна погодитися з думкою, що ті, «хто не почуває, що, коли зневажається їх права, справа йде не тільки про об'єкт суперечки, але й про його власну особистість, хто в такому стані не почуває морального спонукання до огородження свого права, - тому не можна допомогти» [35, c.3]. Ми не згодні саме з думкою, що їм не можна допомогти. Це просто необхідно зробити: треба будь-якими способами переконати українських людей у необхідності й корисності боротьби за свої власні права.
Коли існувала сильна Радянська держава з її центральною соціалістичною правовою ідеєю, що припускає, у тому числі, що вона сама піклується про права своїх громадян, можна було припустити, що боротьба не була потрібна. Але сьогодні, коли в нашій країні успішно розвивається західний капіталізм, коли правовий нігілізм домінує в суспільстві, особливо з боку державних чиновників, а, відповідно, права, записані в законах, не виконуються, залишається лише сприйняти західні принципи як спосіб існування в новому суспільстві. Буржуазний принцип необхідності безкомпромісної боротьби за свої права з будь-яким їхнім порушником повинен бути сприйнятий нами разом з капіталізмом. Будь-яке суспільство, за винятком може бути соціалістичного, де теоретично всі рівні, будується на основі паритету інтересів різних людей, груп, національностей та інше. Такий паритет може виникнути лише за умови, що кожна людина, група, спільність буде пред'являти й відстоювати свої правові інтереси, тобто здобувати свої права в боротьбі. Боротьба за право, ким би воно не порушувалося, - ось єдине, що може стримати наш народ від його повного знищення. Необхідно це також і тому, що, як говорилося вище, боротьба за право - це єдиний спосіб позбутися від правового нігілізму, що тотально вразив нашу державу й народ. Причому навіть мала боротьба за свої права загартовує волю. А якщо людина хоч один раз переможе, те той емоційний імпульс, що він у результаті цього придбає, дасть йому сили й впевненість у подальшій більшій боротьбі.
Головне, що має хвилювати всіх, - це те, що українці в силу наявних етнічних особливостей піддаються дії навколишнього їхнього правового нігілізму, шукають і знаходять собі виправдання, щоб не боротися за свої права, аргументуючи це тим, що всі дуже погано, однаково нічого не доможешся. Щоб переконати таких людей у тому, що їхні права можна захистити, і вони повинні себе захищати, потрібно часом дуже багато зусиль, але всі зусилля стають даремними, коли така людина зустрічається зі справжніми труднощами, пов'язаними з веденням судового процесу й взагалі з роботою правоохоронних органів. З'ясовується, що людина «завжди знала, що нічого домогтися не можна, і домагатися, у загальному-то, нічого й не треба». Така людина здалася ще до початку бою. Але справа зовсім не в ній самій, вона, природно, розповість усім, що її ніхто не захистив і що закону в країні немає взагалі - одне беззаконня, і захищатися зовсім безглуздо, не вказуючи, однак, на те, що вона і не намагалася захищатися. Та інші повірять йому, тому що така практика дійсно існує, а, повіривши, самі не стануть себе захищати, тому що це нібито даремно. Саме тут і повинна втрутитися держава, якщо вона, звичайно зацікавлена в повазі, розумінні й вірі народу в неї. Держава повинна вести активну правову пропаганду. Саме на людей, що не мають негативну практику контактів із правозастосовною системою, і повинна бути спрямоване правове виховання на початковому етапі. Тих же, хто зіштовхнувся з несправедливістю й беззаконням, що виходить від правоохоронних органів, також можна «перевиховати», показавши на прикладах інших, що інші перемагають, якщо дійсно борються.
Так, М.І. Матузов пише, що, «за даними МВС РФ, приблизно половина всіх громадян, підверглась злочинним зазіханням (зґвалтуванню, пограбуванню, хуліганській образі й т.д.), не звертаються ні в суд, ні в прокуратуру, ні в міліцію, тому що не вірять у їхній можливості реально допомогти, захистити, покарати винних» [91, c.175]. Причому переважна більшість цих жертв злочинів не просто не звертаються в правоохоронні органи за захистом, а взагалі не виявляють бажання помститися кривдникові ніякими способами, що було б логічно, якби вони просто не вірили в можливості правоохоронних органів, але вони зносять все це й терплять наругу їхніх прав. В адвокатській практиці було багато таких випадків.
Не можна не виразитися словами Ф. Ницше: «Навіщо ми так м'які, так покірні й поступливі? Навіщо так багато заперечення, зречення в серце вашому? Так мало долі в погляді вашому? А якщо ви не хочете бути фатальні непохитними, - як можете ви будь-коли разом із мною - перемогти? [99, c.836]. Правда ми розуміємо, що однаково ніхто не почує. Тому що далеко не всі розуміють, що домогтися реального й повного виконання й поваги своїх прав можна тільки в боротьбі. Люди ж, розуміючі це, домагаються реалізації своїх прав. Але це найбільш активна частина населення, що не дозволяє ігнорувати й безкарно зневажати свої права, а за необхідності може й урізати права інших, менш активних громадян. Такі люди були завжди, і завжди їхні права були найбільш захищені, тому що вони самі їх захищали. Гнітюча ж частина українського населення в силу своєї пасивності не тільки не бореться за свої права, але й дивиться вороже на тих, хто активно бореться.
Таким чином, все зводиться до правового виховання, сполученому з підвищенням національної пристойності, національній гордості, відомої природної агресивності. Тільки на основі історичного героїзму можна виховувати усвідомлення величі й могутності нації в минулому, а виходить, і в майбутньому як найважливішого чинника формування суспільної та правової свідомості. Людина, вихована як представник великої нації, буде завжди відчувати свою єдність із великим минулим, а виходить, при відповідній погрозі стосовно нього, у тому числі його правам, буде готівим до свідомої боротьби за себе, свої права, права своїх близьких, права своїх націй і своєї держави. Ще І.О. Ільїн писав, що виховання національного достоїнства й патріотизму повинно відбуватися з дитинства: «Дитина повинна із самого початку відчути й зрозуміти, що вона має національність, є син великого слов'янського племені й у той же час сином великого російського народу, що має за собою величну й трагічну історію, перенесшего великі страждання й катастрофи, кожного разу виходячи з них більш вдосконаленим і розвиненим» [63, c.239].
Українці повинні вчитися боротьбі за свої права, ні відступаючи ні на крок, якщо хтось намагається їх пригноблювати. Тільки в боротьбі можна знайти своє право, тільки таке право буде істинно цінуватися. Не можна жити за євангельськими правилами, не можна нескінченно підставляти ліву щоку, після того як вдарять по правій: на всіх бажаючим ударити щік не вистачить. Не можна проявляти слабість. Як абсолютно вірно вказав Президент «слабких - б'ють» [128]. Будь-який відступ, потурання чужій силі показує слабість і спонукує агресора до нових нападок.
Якщо ворожа сила виявляється в межах правового простору, то й відповідати їй треба за допомогою закону. Так, наприклад, якщо якийсь чиновник не бажає виконувати свої обов'язки, принижує людей, а ті продовжують кланятися, клянчити, давати гроші, щоб він виконав свої прямі обов'язки, то навіщо йому мінятися - він буде й далі поводитися у тому ж дусі, поки перед ним схиляються. А якби людина, у якого такий чиновник вимагає хабар, не бажає виконувати свою роботу, написав скаргу його начальникові, та ще більш вищестоящому начальникові, або при вимаганні хабара «здав» би його відповідним органам, те наступний чиновник на місці свого попередника вже подумав б, чи варто ризикувати своїм кріслом, а те й волею, принижуючи людей. Або, наприклад, працівник, що ходить місяцями й просить у роботодавця зароблені їм гроші замість того, щоб звернутися за захистом у суд. Він не бажає скористатися законом, що може його захистити. І тут винуваті, як правило, не невір'я в можливості правоохоронної системи, а саме пасивність і терпимість українського народу.
Якщо ж хтось намагається ущемити права «не правовим» способом, а правоохоронна система ніяк не бажає зробити крок для захисту прав людини, то треба користуватися будь-якою підручною зброєю для відсічі порушникові прав. Це нормальна ідеологія сильного. При цьому мова, звичайно ж, іде в першу чергу не про фізичну силу, а силу духовну, тому що саме вона визначає поводження людини і його здатність до боротьби.
Саме зараз українцям просто необхідно стати сильніми й агресивними, тому що всі успішні народи, за суттю своєю, агресивні. Треба перестати бути боязливим - ніхто нам добровільно нічим не поступиться. Не слід чекати, що якийсь нахаба одумається, вибачиться й поверне українцям забране у них. Потрібні воля й прагнення захистити свої права від будь-якого зазіхання. Необхідно, щоб народ придбав волю до перемоги над усіма, хто його принижує й порушує його права, тільки тоді боротьба стане успішної. Можна виразити проблему словами Євгенія Шварца, що у кожного треба вбити дракона. Зараз держава фактично усунулася від здійснення правового виховання населення, що, може бути, навіть і непогано для даного етапу розвитку України: є реальна можливість створити й здійснити недержавне правове виховання, що відповідає національним інтересам усього народу й кожної української людини, зокрема. Українському народу потрібно допомогти позбутися від християнської кабали й покірності. Необхідно навчити людей боротися за свої права, використовуючи всі законні можливості, які є в українській державі. Тому варто створювати нову, поки ще незалежну від держави систему правового виховання й сприяння в захисті права. Звичайно, довго правове виховання не може бути незалежним від держави. Право без держави, як відомо, не існує, а, виходить, коли держава усвідомлює необхідність ведення активної правової політики й правового виховання, така система повинна перейти державі, що її підсилить і розширить. Фактично на даний момент можливість створення такий «правовиховної» системи є тільки в юридичних вузах, які повинні об'єднати свої зусилля в галузі правового виховання й виробити єдину систему правових цінностей і пропаганди, спрямованих на збільшення циклу соціальної активності української правової свідомості та культури як студентів, так і всього населення. однаковості в правовому вихованні.
Ми знаємо шлях - боротьба за право. Це не наше відкриття й навіть не Йєринга, це суть життя, оскільки боротьба і є життя. Ми повинні по ньому йти, тому що, якщо не вступити в боротьбу за свої права й не стати сильними, - значить вмерти духовно, а може й фізично.
Однак через те, що людина дуже часто, самостійно розпочавши боротьбу за своє право, одержує в основному негативні імпульси від спілкування із правоохоронними структурами, і в нього опускаються руки значно раніше, ніж вона зможе домогтися результату. Багато хто перебувають під гіпнотичною дією ЗМІ, які перестерігають, що із правом все погано, що, втім, підтверджується розповідями тих, хто дійсно зіштовхувався з боротьбою за свої права. Тому в переважній більшості людей просто не використовують всі наявні в них можливості боротьби за свої права, а відповідно й не одержують належного результату. Завдання національної інтелігенції, пов'язаної із правовою сферою, у цьому плані складається в створенні в народі переконаності, що за свої права треба боротися й при цьому можливий позитивний результат цієї боротьби, незалежно від того, хто перебуває на протилежній стороні: держава, будь-який чиновник, представник національного угруповання або просто бандит із грошима.
 
ЛІТЕРАТУРА
 
1. Августин А. Про Град Божому // Августин А. – Спб. - Київ, 2012. – Т. 4. - С. 355-356
2. Абушенко Д.Б. Судебное усмотрение в гражданском и арбитражном процессе. - М., 2012.
3. Аквінський Ф. Про правління государів // Політичні структури епохи феодалізму в Західній Європі, 6-17 віки. - Л., 2011. - С. 242.
4. АПК РФ від 24 липня 2002 р. // Рос. газ. - 2002. - 27 липня. (п. 1 ст. 268).
5. Байниязов Р.С. Правосвідомість і правовий менталітет. – Саратов-Киев, 1997. - С. 53.
6. Бжезинский 3. Велика шахівниця. Панування Америки та її геостратегічні імперативи. - М., 2012. - С. 110-111.
7. Бжезинский 3. Вказ. твір. С. 115.
8. Біблія. - С. 711.
9. Біблія. - С. 1031.
10. Вопленко Н.Н. Правосознание и правовая культура. – Волгоград: Волга, 2012. – С.15
11. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 17
12. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 35
13. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 37
14. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 11-12
15. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 13
16. Вопленко Н.Н. Вказ твір. - С. 19-22
17. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 19
18. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 20
19. Вопленко Н.Н. Вказ. твір. - С. 21
20. Грейв-Абайіль Е. Про моє відношення до християнства // Рад. етнографія. - 1960. - № 6
21. Греков І.А. Пам'ятники державності та права слов'ян на території Української РСР. Перше тисячоріччя нашої ери. - Одеса, 2012. - С. 21
22. Греков І.А. Вказ. твір. - С. 24
23. Гриб В.Г. Протидія організованої злочинності. - К., 2011. - С. 50
24. Дідро Д. Додаток до «Філософських думок», або різні заперечення проти творів різних богословів // Дідро Д. Твір: У 2 т. - К., 1997. - Т. 1. - С.268
25. Доповідь Митрополита Крутицького й Коломенського ЮВЕНАЛІЯ на освяченому помісному соборі Російської Православної церкви, присвяченому 1000-летию хрещення Русі. - К., 1997. - С. 12.
26. Дюк Д. Єврейське питання очами американця. - К., 2011. - С. 213
27. Загальна теорія держави та права. Академічний курс в 2-х томах. Під ред. проф. М.Н. Марченко. /К.: Видавництво «Зерцало», 2011. - Т. 2. Теорія права. - С. 378
28. Загальна теорія держави та права. - Т. 2. - С. 383
29. Загальна теорія держави та права. - Т. 2. - С. 379
30. Загальна теорія держави та права. - Т. 2. - С. 391
31. Загальна теорія держави та права. Академічний курс в 2-х томах. - Т. 1. – 2012. – С. 248
32. Зведена таблиця експертних висновків Постійного комітету з контролю наркотиків про віднесення до невеликих, великих і особливо великих розмірів кількостей наркотичних засобів, психотропних і сильнодіючих речовин, виявлених у незаконному володінні або обороті // Нова аптека. - 1997. - № 3.
33. Змова бюрократів // " Коммерсант-Влада". - 1997. - 25 грудня. - С. 40-43
34. Змова бюрократів // " Коммерсант-Влада". - 1997. - 25 грудня. - С. 40-43
35. Иеринг Р. Борьба за право.- Спб., 1895. - С. 49
36. Иеринг Р. Вказ. твір. - С. 3
37. Іванников І.А. Теорія держави та права - Ростов н/Д.- Київ, 2011
38. Іванников І.А. Теорія держави та права. - Ростов н/Д.- Київ, 2011. - С. 310
39. Іванников І.А. Вказ твір. - С. 310
40. Іванников І.А. Проблеми держави та права Росії початку XXI століття. - Київ, 2012. – С. 308
41. Іванников І.А. Теорія держави та права. - Ростов н/Д.- Київ, 2012. - С. 311 -313
42. Іванников І.А. Проблеми держави та права Росії початку XXI століття. - Київ, 2012. – С. 317
43. Іванников І.А. Вказ твір. - С. 314-315
44. Іванников І.А. Організована злочинність і державна влада в Росії (кінець XX - початок XXI сторіччя): Монографія. – Київ, 2012
45. Іванников И.А. Організована злочинність і державна влада в Росії (кінець XX - початок XXI сторіччя): Монографія. – Київ, 2012; Вамяшкин С. В. Організована злочинність // Кримінологія / Під загальної ред. А.І. Боргового. – К., 2011. – С. 693
46. Іванников І.А. Організована злочинність і державна влада в Росії (кінець XX - початок XXI сторіччя): Монографія. – Київ, 2012. - С. 31
47. Іванников И.А. Вказ твір. - С. 79
48. Ієромонах Діонісій. Орієнтири нашої самосвідомості. – К., 1997. - Ч. 2. - С. 7
49. Ієромонах Діонісій. Вказ. твір. - С. 8
50. Ільїн І.О. Сутність правосвідомості // Ільїн І.О. Зібрання творів: в 10 т. – К., 1994. – Т. 4. - С. 217
51. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 180
52. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 161-162
53. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 230
54. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 199
55. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 181
56. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 186
57. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 182-183
58. Ільїн ІА. Вказ. твір. - С. 219
59. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 186
60. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 181
61. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 389
62. Ільїн І.О. Про супротивлення злусилою / Ільїн І.О. Зібр. твор.: У 10 т. – К., 1996. - Т. 5. - С. 31-32
63. Ільїн І.О. Шлях духовного відновлення. // Ільїн І.О. Шлях до очевидності. – К., 1997. - С. 233
64. Ільїн І.О. Вказ. твір. - С. 239
65. Кистяковский Б.А. Філософія та соціологія права – К., 2011. - С. 364
66. Кистяковский Б.А. Вказ. твір. - С. 378
67. Кистяковский Б.А. Вказ. твір. - С. 158-162.; Новгородцев П.І. До питання про сучасні філософські вишукування. (Відповідь Л.І. Петражицкому) // Питання філософії та психології. - 1903. - Кн. 66. / За ред. М. Кобзева. – К., 1997. - С. 121-145
68. Кистяковский Б.А. Філософія та соціологія права – К., 1997. - С. 383
69. Ковалевський А.П. Книга Ахмеда Ібн-Фадлана про його подорож на Волгу та у Крим у 921-922рр. - Харків, 1956. - С. 141-142
70. Конституція Російської Федерації / Рос. газета. - 1993. - 25 грудня
71. Кун М.А. Легенди та міфи давньої Греції. – К., 1997. – С. 50
72. Ленін В.І. Речь на першому Всеросійському з'їзді військового флоту // Ленін В.И. Повн. збір. твор. 5-е вид. - Т. 35. - С. 115
73. Ленін В.І. До четвертої річниці Жовтневої революції. // Ленін В.І. Пови. збір. твор. 5-е вид. - Т. 44. - С. 146.
74. Лунєв В.В. Злочинність XX століття. Світовий кримінологічний аналіз. – К., 2009. – С. 378
75. Макиавеллі Н. Государ. – Київ-Мінськ, 2010. - С. 20
76. Мальцев Г.В. Соціалістичне право та свобода особи. – Київ, 2011. – С. 68
77. Матеріали до історії давніх слов'ян. Вісник давньої історії. - 1941. - № 1 (14). – С. 252
78. Матузов М.І. Актуальні проблеми теорії права. – Київ-Саратов: Сарат. Держ. академія права, 2011. - 155
79. Матузов Н.И. Понятия и основные приоритеты российской правовой политики // Правоведение. - 1997. - № 4
80. Матузов М.І. Актуальні проблеми теорії права. – Київ-Саратов: Сарат. Держ. академія права, 1997. – 155. - С. 183
81. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 163
82. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 166
83. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 166
84. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 170
85. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 169
86. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 146
87. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 173
88. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 176
89. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 178
90. Матузов М.І.. Актуальні проблеми теорії права. – Київ-Саратов: Сарат. Держ. академія права, 2011. – 155. - С. 182
91. Матузов М.І. Вказ. твір. - С. 25
92. Матузов М.І. Вказ твір. – С. 175
93. Мелешко Н.П. Організована злочинність, корупція та влада в Російській Федерації // Злочинність і влада. – К., 2012. - С. 32
94. Мелешко Н.П. Вказ. твір. - С. 32
95. Меншиков С. Катастрофа або катарсис? - К., 2011. - С. 32
96. Нерсесянц B.C. Філософія права: Підручник для вузів. – К., 2012.- С. 8
97. Ницше. Ф. По ту сторону добра та зла // Ницше. Ф. По ту сторону добра та зла: Твори. – К., 2009. - С. 603
98. Ницше Ф. Сутінки ідолів. // Ницше Ф. По ту сторону добра та зла: Твори. . – К., 2011. - С. 603
99. Ницше Ф. Людське, позалюдське. // Ницше. Ф. По ту сторону добра та зла: Твори. – К., 2012. - С. 95
100. Ницше Ф. Сутінки ідолів або як філософствують молотом // Ницше. Ф. По ту сторону добра та зла: Твори. – К., 2012. - С. 836
101. Нова філософська енциклопедія: В 4 т. - Т. 2. - С. 71.
102. Нова філософська енциклопедія: В 4-х томах. / Інститут філософії НАН України, РАН, національний суспільно-науковий фонд; науково-редакційна рада під головуванням B.C. Степина - Мисль, 2007. - Т. 3. - С. 590
103. Нова філософська енциклопедія: В 4-х томах. - Т. 3. - С. 590
104. Новгородцев П.И. Про суспільний ідеал – К.-М.: Преса, 2009. - С. 20
105. Осипов А.А. Катихизис без прикрас. Роздуми колишнього богослова з віруючими та невіруючими про книгу, що викладає основи православної віри. – К., 2008. - С. 60
106. Осипов А.А. Вказ. твір. - С. 37
107. Остроумов Г.С. Правовое осознание действительности. – М.: Наука, 2012. – С. 14
108. Остроумов Г.С. Вказ. твір. – С. 151
109. Остроумов Г.С. Вказ. твір. – С. 14
110. Остроумов Г.С. Вказ. твір. – С. 150
111. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 150
112. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 151
113. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 54
114. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 55
115. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 102
116. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 38
117. Остроумов Г.С. Вказ. твір. - С. 103
118. Пересмикни С.В. Про деякі проблеми становлення федералізму в сучасній Росії та Україні // Слов'янські та неслов’янські народи на Північному Кавказі та у Криму. – К., 1997. - С. 103
119. Петражицкий Л.И. Введення у вивчення права та моральності. Основи емоційної психології. – Х.: Основа, 2006. - С. 71
120. Платонов О.А. Підривна діяльність сіонізму в Росії // Русявий. - 2012. - № 29-30. – С. 10
121. Победоносцев К.П. Из красных листов // Красный архив. - М.-Л., 1926. - Т. 5. - С. 205
122. Попов С. І. Росіяни на Кавказі та у Криму - проблема державна! // Слов'янські та неслов’янські народи на Північному Кавказі та у Криму: проблемні питання: Матеріали регіон, науч.-практ. конф. /Під ред. В.А. Іванникова та В.В. Черноуса. - Ростова н/Д. – Київ, 1997. - С. 14
123. Попов С.І. Вказ. Праця. – С. 12
124. Постанова Пленуму Верховного суду Російської Федерації від 27 травня 1997 р, № 9 «Про судову практику по справах про злочини, пов'язаних з наркотичними засобами, психотропними, сильнодіючими й отруйними речовинами» п. 13 // "Бюлетень Верховного Суда РФ". - 1997. - № 6
125. Про канонізацію святих у Російській Православній церкві. – К.: Віра, 1997. – С. 10
126. Вказ твір. – С. 11-12
127. Вказ. Твір. – С. 19
128. Прокопій з Кесарії. Війна з готами. – К., 1997. – С. 297-298
129. Путин В.В. Интервенция. / Рос. газ. - 1997. - 7 вересня.
130. Радянський енциклопедичний словник. - К., 1985. - С. 1259
131. Радянський енциклопедичний словник / Гол. ред. A.M. Прохоров.3-е вид. – К., 1989. - С. 1143
132. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. - М., 1997. - С. 174
133. Рибаков Б. А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 782
134. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. - М., 1997. - С. 174
135. Рибаков Б. А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 6
136. Рибаков Б.А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 412
137. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. - М., 1997. - С. 177
138. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. - М., 1997. - С. 175
139. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. - М., 1997. - С. 188
140. Рибаков Б.А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 779
141. Рибаков Б.А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 773
142. Рибалок Б. А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 779-780
143. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. - М., 1997. - С. 183
144. Рибаков Б.А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 457
145. Рибаков Б.А. Язичництво давньої Русі. – К., 1997. - С. 774
146. Скорик А.П., Немикін А.А. Козацтво як виразник спільнослов'янських сподівань на Північному Кавказі та у Криму. – К., 1997. – С. 158-159
147. Соколов Н.Я. Правосознание юристов: понятие, сущность и содержание // Сов. Государство и право. - 1983. - №10. - С. 20.
148. Солберийский И. Поликратикус // Антология мировой правовой мысли: В 5 т. - М., 1999. - Т. 2: Європа,V-XIII в. - С. 600
149. Стиглиц Дж. Многообразнее инструменты, шире цели: движение к поствашингтонскому консенсусу // Вопросы экономики. - 1997. - № 8; Зикова Т. Прощание с унитарной «дочерью» // Рос. газ. – 1997. - 28 июля; Іванников І. А. Організована злочинність та державна Влада. – К., 1997
150. Стучка П.И. 13 років боротьби за революційно-марксистську теорію права – К, 1932. - С. 90
151. Теорія держави. - К.: Вид. «Зерцало», 1997. - С. 89
152. Толстой Л.Н. Ответ на определение Синода от 20-22 февраля и на полученные мною по этому случаю письма / Толстой Л.Н. Собрание сочинений: В 22-х т. Т. 17. - М.: Худож. лит., 1996
153. Толстой Л.Н. Ответ на определение Синода от 20-22 февраля и на полученные мною по этому случаю письма / Толстой Л.Н. Собрание сочинений: В 22-х т. Т. 17. - М.: Худож. лит., 1996. – С. 203
154. Туманов В.А. Правовой нигилизм в историко-идеологическом ракурсе // Государство и право. - 1993. № 8.
155. Проект УПК РФ // Рос. газ. – 1997. - 22 грудня
156. Про органи суддівського співтовариства в Російській Федерації (проект) // Рос. газ. – 1997. - 19 березня
157. Вказ. твір. - Абз. 3 п. 6. - Ст. 11
158. Фарбер И.Е. Правосознание как форма общественного сознания. - М.: Юр. лит., 1997. - С. 56
159. Фарбер І. Е. Вказ. твір. - С. 199
160. Федеральний закон (проект) "О внесении и дополнении изменений в Уголовній Кодекс РоссийскойФедерации. – М., 1997. - 254 с.
161. Осипов А.А. Катихизис без прикрас. Роздуми колишнього богослова з віруючими та невіруючими про книгу, що викладає основи православної віри. – К., 1997. - С. 60
162. ЦПК РФ (проект) / Рос. газ. – 1997.- 20 листопада .
163. Dictatus Рарае (ок. 1075 р.) // Середньовіччя в його пам'ятниках / Під ред. Д.Н. Єгорова. М., 1913. С. 98-99.
164. Gierke О. Das Wesen ger Menschlichen Verbande. - Berlin, 1902. - S. 34
165. Kelsen H. General Theory of low and state. - N.Y., 1961. - P. 190
Взето от „https://bg.wikipedia.org/wiki/Съзнание“.